«Нас, полонених, організували збирати ті трупи..»

Олександр Карпович Островной – учасник бойових дій та ветеран Великої Вітчизняної, цього року святкуватиме свою 97-му річницю. Його дитинство припало на голодомор, молодість – на війну та концтабір. Він застав зруйнований Кременчук та свою згорілу хату… Але, попри всі випробування та поважний вік, Олександр Карпович досі повен оптимізму та перебуває у доброму гуморі. Напередодні 72-ї річниці перемоги над німецько-фашистськими загарбниками ми завітали до ветерана у гості. Застали його при повному параді – у кітелі, обвішаному медалями.

«Командиру осколком зрізало голову…»

Коли почалась війна, 21-річний Сашко працював зварювальником на вагонобудівному заводі. До лав армії його призвали через місяць після вторгнення фашистів до СРСР. Пам’ятає, що того спекотного липневого дня переправлявся на той берег до військкомату човном: Крюківський міст уже був пошкоджений під час бомбардування.

– У військкоматі мене запитали: «Чи не бажаєте бути командиром Червоної армії»? Кажу: «Це ваша воля». І мене відправили на навчання до Харкова, до військового хімічного училища. Але бомбардування прийшли і до Харкова. Тож нас евакуювали до Узбекистану, під Ташкент, де ми навчались на хіміків-технологів.

До цього у юного Сашка за плечима були лише три класи школи. Військову науку опановували нашвидкуруч: замість двох років навчання – лише 9 місяців. А одразу вставши з-за парт, хлопці вирушили на фронт. Місце хіміка-технолога, куди скерували Олександра, виявилось уже зайнятим. Молодшого лейтенанта посилають на службу до армії. Він згадує, як одного разу потрапив під обстріл:

– Були ми в одному хуторі, відпочивали біля поля. Я сидів трохи осторонь. Коли бачу, летить «рама» – це розвідник німецький (FW 189 – ред). Не долітає до нас і розвертається у зворотному напрямку. Я кричу хлопцям, що зараз до нас прилетить бомбардувальник. Не встиг я це сказати, як нас стали бомбардувати. Я перекинувся через тинок, накрився зверху мішком. Посипалась земля, осколки. Лежу хвилин п’ять, піднімаю голову. Дивлюсь на коня, а він плаче. А йому передню ногу перебило осколком аж до коліна: на одній шкурочці тримається. Одного солдата тоді вбило, а нашому командиру осколком просто зрізало голову. 

Молодший лейтенант залишився за головного. У цій ситуації потрібно було вирішити нагальні питання: військові позбулися коня, їжі теж не було. Пішли до сільради та до колгоспу, що був поруч.

– Приходжу туди, а там сидять троє, зуби скалять: у нас нічого немає. Кажу, це брехня! Я витягую з кобури наган і наставляю на них. Погрожую, що зараз усіх перестріляю. Вони стали метушитися. Одразу знайшли і коня, і продукти. Хоча що там за продукти – тоді були одні сухарі та цукор, та ще оселедець: більше нічого не було.

«Кожного дня вивозили по 25-30 трупів»

– Нас направляли у 30-ту запасну дивізію, – згадує Олександр Карпович, як він потрапив до німецького полону. – Дали лейтенанта, який нас супроводжував. Вийшли ми на край одного хутора, сіли пообідати, відпочити. Лейтенант нам каже: йдіть, хлопці, я вас дожену. Ми десь із кілометр пройшли, коли дивимось – а його немає. Повернулись. А лейтенанта і слід захолов. Дезертирував. Я вирішив вести хлопців далі сам. Підходимо до одного хутора. Біля нього лісок, яри. Я пішов у той бік, але не встиг я й кроку зробити, як почали вибухати міни. Я зрозумів, що небезпечно туди йти, там німці. Повертаємося назад, коли чуємо, щось за спинами загуркотіло. Це був танк. Ми зрозуміли, що назад ходу немає, інакше нас розстріляють із кулемета. Дорога була одна: пішли у той хутір. А там німці стояли…

Разом з іншими військовими Олександра взяли у полон. Спочатку повезли до Харкова, працювати на цементний завод. А далі завантажили у потяг – куди везли, ніхто гадки не мав…

– Як їхали з Харкова, нас розмістили у три вагони по 50 чоловік. Вікна позатягували колючим дротом. Пам’ятаю, що ми їхали через Полтаву, а потім – через Кременчук. Ми проїжджаємо, а я ж кажу, це ж моє місто, я тут жив! Та нас повезли далі. По дорозі сталася надзвичайна подія. У середньому вагоні втекли двоє військовополонених. Вони перерізали підлогу у вагоні і вистрибнули. Тоді німці перевели усіх полонених із пошкодженого вагона в два інших. І ми їхали по 74 чоловіки у кожному вагоні! Коли до нас вантажили людей з інших вагонів, то німці почали штовхати прикладом. Мені тоді теж дісталось, але не сильно. Полонених привезли до Бельгії. Розмістили у бараках та послали працювати у шахті:

– Дали мені відбійний молоток, а я його й у руках утримати не можу. То мені дали іншу роботу. Бо я був дуже худий. Баландою годували. Тим, хто працював, видавали півкіла хліба двічі на день. Такого, що зараз я б його і не їв. Та давали вариво із брукви і 20 грамів маргарину – дуже маленький шматочок.

Та робота на шахті була не найважчим випробуванням. Далі полонених перегнали етапом до німецького міста. Його саме бомбардували американські повітряні сили, тож місто було ущент розбите.

– І тоді нас, полонених, організували збирати ті трупи… А далі нас чекав концтабір. Люди там мерли від голоду. Кожного дня по 25–30 чоловік звідти вивозили спеціальною триколісною машиною. Цілий день вона возила і возила. Їсти практично не давали: один черпачок баланди з бур’яну та шматок хліба.

Півроку допитів

14 квітня – це дата, яка закарбувалась у пам’яті літнього чоловіка. Цього дня 44-го його звільнили з німецького концтабору. Він і досі жваво згадує той весняний день:

– Ми прокидаємось вранці, а ворота відчинені. І нікого немає. Ми одразу не зрозуміли, а то американці до міста вже пришли. Вони нас добре тоді нагодували. Дали консерви, консервоване сало, галети, які у них були замість хліба. За ними до нас прийшли англійці, а далі вже – радянські війська. Наші мене спитали, у якому я званні. Кажу, що молодший лейтенант. Мені дали 50 чоловік, аби я виводив їх за межі концтабору на прогулянку, займатись фізичними вправами. Та ми там відпочивали, поки ніхто не бачив – кому потрібно було, аби я їх ганяв? А назад повертались із піснями.

Нарешті з Німеччини кременчужанина переправили до Радянського Союзу. Однак попереду було ще одне випробування. Допити. Усіх підозрювали у зраді. Вирішували понад півроку, зрадник ти чи говориш правду. Увесь цей час колишні полонені мешкали у радянському таборі:

– Там нас теж не дуже добре годували: картопля, легкий супчик. Але у них там неподалік було підсобне господарство. Пам’ятаю, підемо туди по капусту, кожен із нас по дві головки несе. Але доносили лише по одній – одну з’їдали по дорозі до нашого табору, такі голодні були. На допитах розпитували про все моє життя: чи хрестився, де учився, де батьки, коли і як потрапив у полон. Перевіряли, чи я кажу правду. І мені повірили. Врешті-решт, виділили 750 грн карбованців. Замість шапки до мене потрапила будьонівка. Та ще дали білет на безкоштовний проїзд.

«Приїхав – а хати нема…»

Коли колишній полонений повернувся до Кременчука, застав страшну картину. Місто було зруйноване вщент. Від хати, у якій він мешкав раніше, нічого не лишилося.

– У Кременчуці у мене хата була. Приїхав – а хати нема, усе згоріло. Мати вже повернулась до Кременчука. Вона побудувала невеличкий курінь. У ньому було лише ліжко, пічка та маленький коридор. Я спав на стільцях, бо більше ніде було. А на Шаламай ходив за дровами.

До речі, хата знаходилась поруч із тією багатоповерхівкою, у якій зараз він мешкає. Від того куреню, де він мешкав у важкі післявоєнні роки, вже нічого не лишилося. З часом чоловік сам відбудував собі й своїй родині будинок – зараз у ньому мешкають його троє онуків. А сам 40 років пропрацював зварювальником на вагонобудівному заводі…

40 років Олександр Карпович пропрацював зварювальником на вагонобудівному заводі. 52 роки прожив у шлюбі, має онуку та трьох правнуків.

Ветеран дуже переймається ситуацією, що склалася в Україні. Рідні розповідають, що навіть носить патріотичні браслетики своїх онуків. Усім кременчужанам бажає миру та злагоди. А ми ветерану бажаємо міцного здоров’я та гарного настрою!