Вогнище мракобісів: як активісти громили кременчуцькі храми

Дослідниця історії краю Лідія Гришко цього року видала збірку «Хочеться усіх поіменно назвати». У ній йдеться про часи репресій та тих, хто поплатився тоді життям чи свободою. Серед іншого розповідь про те, як місто позбувалося храмів. Масове закриття церков у місті розпочалось у 1929 році. Духовенство звинуватили у протидії колективізації і розкуркуленню. Розгорталася широка кампанія із закриття церков. Вони були потрібні нібито для зберігання хліба, облаштування шкіл тощо. У кінці 20-х років з’являється журнал «Безвірник», у якому пишуть, що «останнім часом релігійний рух на Кременчуччині позначився великою активністю церковників, що часом переходять до одвертих контрреволюційних виступів» та «понад 30.000 профспілкової членської маси рішуче починає відмежовуватися від релігії». Від газетних промов переходять до дій. У 29-му більша частина церков зачиняється, серед них – відомий Успенський собор. До 37 року дожила одна церква у Крюкові. Вона жила довше багатьох священиків: починаються репресії, розстріли, концтабори…

Успенський собор: ікони розрубували на частини та спалювали

У 1929 році на «численні прохання трудящих» Успенський собор, що розташовувався на місці площі Перемоги, закривають. Із дзвіниці знімають дзвони. «В задумі спали дзвони з собору. Вже ось другий місяць не чути їхнього реву», - писала місцева газета. Будівлю собору планували віддати під музей, переобладнати під Будинок фізкультури, Палац культури. Але у 30-ті його використовували як склад.

Уривок зі спогадів кременчужанина С. І. Войнахівського:

Парапет із церковної цегли

4 вересня 1803 року була освячена Спасо-Преображенська церква, що розташовувалась на місці ТРК «Європа». Вона мала багате убранство: після революції церкву закривають і в середині 30-х років розбирають. Цеглу використовують для спорудження парапету навколо скверу МЮДа, а будівельне сміття - для засипки болота на Сінній площі. Доля дорогоцінних ікон і старих книг невідома.

У 1887 році на місці сучасного скверу «Космос» закладають фундамент дерев’яної Троїцької церкви. У 1910 році дерев’яну будівлю зносять, а на її місці зводять новий кам’яний храм на честь Святої Трійці. Та за радянських часів, «на численні прохання трудящих», церква була обезголовлена та напівзруйнована. Не уникнув закриття костел на вул. 29 Вересня, який звели на кошти полтавської дворянки у 1910 році.

У 1930-ті у його приміщенні розміщується Будинок санітарної культури. Після війни недовго був кінотеатр «Перемога», а потім - дитяча спортивна школа. Зараз – Свято-Миколаївський собор.

«Узнали ми, що баби хочуть у нас відібрати церкву…»

За постановою місцевої районної Ради в 1929 році було заборонено богослужіння в церкві Успіння Пресвятої Богородиці в Крюкові. Звичайно, це викликало обурення віруючих Крюкова. На що одразу відреагувала заводська газета «Шабер»:

Не залишилися осторонь і учні. Вони висловили на сторінці газети свої вимоги: «Узнали і ми, що баби на чолі з Харченком і Хомою хочуть у нас відібрати церкву. Ні, цього їм не снилося. Учні школи ФЗС на своїх зборах одностайно ухвалили не віддавати церкву релігійникам. Церква мусить буть перебудована на школу-майстерню. Просимо підшефні цехи вагонного заводу допомогти нам у цій справі. Безвірницький шкільний гурток мусить повести виховну роботу серед робітництва».

Атеїстичний актив вагонобудівного заводу, переважно молоді робітники, приступили до демонтажу внутрішнього убранства храму - іконостасу, кіотів, а також ліквідації церковного майна. Тут же, у дворі, розбивали молотами скинуті з дзвіниці дзвони та відправляли на завод на переплавку. Після цього, щоб храм остаточно позбувся свого стилю, зняли купол та дзвіницю, заклали цеглою аркові вікна, пробили прямокутні.

Після закриття храму у ньому працював РАБФАК – робоча школа. У приміщенні церкви облаштували спортзал. У підвалі засолювали овочі для заводських їдалень. Фактично, церква буда закрита до 42-го. Запрацювала під час німецької окупації. Пощастило не закритися і після війни. У 60-ті, коли проводилась кампанія із закриття вцілілих храмів, церква буда дуже близька до закриття. Але дипломатичному Архимандриту Порфирію вдалося домовитися. Воювала із церквою і школа, що знаходилася поруч, у колишньому приміщенні церковно-приходської школи. Їм віддали водяне опалення, аби залагодити конфлікт, між школою та церквою з’явилася двометрова загорожа.

Закрили у 30-і в Крюкові єдиновірську Хрестовоздвиженску церкву. Останній храм у Крюкові закрили у 1937 році. Газета «Вагонобудівник» радісно повідомляє:

Священик? На розстріл. Закликаєш до молитов? У концтабір

Літом 38-го року в Кременчуці не залишалося жодного священика, який міг здійснювати службу. Усі були репресовані. Прізвищ багато.

Наведемо три історії:

• Десять жителів с. Кам’яні Потоки були засуджені за те, що в 1930 році входили до гуртка церковників та «систематично проводили контрреволюційну агітацію проти Радянської влади». Двох розстріляли, інші отримали термін ув’язнення в концтаборі 5-10 років. Серед них був і директор школи Єпіфан Дементійович Царенко, з ініціативи якого й була збудована школа в селі. Реабілітовані в 1958 році.
• Павел Євсевський на момент арешту у 38-му працював у Кременчуці бухгалтером -фінансистом у місцевому лісгоспі. Але він закінчив духовну семінарію, та коли служив у військах, виконував обов’язки священика. Чоловіка заарештували та розстріляли практично через місяць.
• Наталія Некрасова, яку називали Наталія Боса – блаженна, яка все життя проходила босоніж, в усі пори року в ім’я Господа. Одягне, бувало, фуфайку, пуховою хусткою пов’яжеться та на вулицю: маленькі, червоні ноги виділяються на снігу. Хто не знав – давав гроші на взуття. Вона візьме гроші і роздасть їх злидарям. Наталія, хоча й була тендітна, була дуже смілива. Бувало, десь на ринку, де побільше людей, залізе на воза з капустою, зірве з голови хустинку і, розмахуючи нею, закликає публіку йти в церкву, тримати пости, молитися. А далі – забирали до міліції. Так, 9 жовтня 1937 року її заарештували в Глобино. Звинуватили в антирадянській агітації, у 37-му осудили. 5 років каторги. Допити, етапи, в’язниці, нарешті табір ніби б не вплинули на Наталію. Вона закликала рятуватися вірою, молилася і продовжувала ходити босою. Все їй довелося там витерпіти: і побої, і приниження, і образи. Після звільнення Наталія залишилася без засобів до існування, жила дуже бідно. Віруючі допомагали, чим могли. Особливо не любила паради на 1 та 7 листопада. В ці дні вона була серед учасників парадів та закликала до покаяння. Кричала, доки не забирала міліція. Врешті-решт, її засудили до 25 років позбавлення волі. Реабілітували у 91-му.

Використані матеріали книги Лідіі Гришко «Хочеться усіх поімeнно назвати»