Незламні духом: історії кременчужан-учасників бойових дій Другої світової війни

Чистяков Володимир Михайлович

3 травня ветеран відсвяткував свій 96 День народження. Він має проблеми зі слухом, майже не ходить, але дуже дякував нам за те, що ми “принесли цукерок”. За ним доглядає дружина Алла Сергіївна, вона розповіла, що Володимир Михайлович — кандидат хімічних наук, закінчив Московський університет. Після війни повернувся до України, адже у нього в Світловодську залишилося 6 молодших сестер. Багато років працював у Кременчуцькому університеті ім. Остроградського. У нього в кімнаті багато книжок, у яких згадується про його заслуги у воєнні часи. Дружина показала нам одну з них, де є фотографія Володимира Михайловича у молоді роки.

Гончаренко Катерина Іванівна

Жінка має гарне почуття гумору та постійно жартувала, доки ми були у неї в гостях. Вона показала нам медалі за участь у корейському фронті, перемогу над Німеччиною та Японією. Про війну згадує:
- Я сказала мамі, що піду в армію. Мені тоді було 15 років. Ми з іншими хлопцями та дівчатами працювали зв’язковими, знали кожен куточок лісу, яким носили донесення у різні військові підрозділи. Фільм “А зорі тут тихі” дуже схожий на наше життя. Потім нашу частину відправили на Далекий Схід, адже почалася війна з Японією. Мене та інших молодих зв’язкових теж забрали. Коли ми їхали туди потягом, наш вагон обстріляли. Куля зачепила мені ногу та прострелила чемодан з речами. А моя старша сестра захищала Москву.

Трохи вона поділилася і особистими спогадами:
- Мій чоловік Павло Миколайович служив на корейському фронті, там ми і познайомилися. Прожили разом 48 років. Коли ми приїхали знайомитися з рідними чоловіка до України, я не захотіла залишатися, адже тоді крім роботи в полі нічим було займатися. Я не хотіла працювати в полі, тому ми повернулися у місто Кандалакши Мурманської області, та через деякий час знову приїхали до України. Саме було літо, вулицею нас віз старенький на підводі. Я побачила дерево вишні, густо усіяне плодами. Я попрохала зупинитись, зірвала гілочку та спеціально порахувала кількість вишеньок — їх було 140! Вражена красою українських пейзажів, я вирішила, що залишуся тут жити! Так і вийшло. Спочатку багатьох слів українською я не розуміла, адже народилася в Росії, але вчила мову під час спілкування з сусідами. Згодом закінчила Одеський автомеханічний технікум та працювала на автозаводі у цеху нестандартного обладнання, а потім у відділі постачання. Хоч я і народилася в Росії, та вважаю себе українкою!

Немає сумнівів, що Катерина Іванівна — людина широкої душі, адже вона пригостила нас бісквітом та поділилася своїми улюбленими цукерками. Кожному дала по цукерці і собі залишила одну, останню, та з усмішкою сказала, що поділила ласощі чесно. Наприкінці нашої зустрічі вона навіть заспівала дві пісні: про кохання та про дочку. Сказала, що раніше мала гарний голос, проте ми зробили висновок, що він таким і залишився.

Філімонова Валентина Іванівна

7 травня ця бадьора, усміхнена жінка планує святкувати свій ювілей — 80 років, з друзями та рідними збирається у кафе. Ось чим Валентина Іванівна поділилася з нами:
- Я отримала звання “учасник бойових дій”, бо 900 днів прожила з сім’єю у блокадному Ленінграді, звідки я родом. Ми не евакуювалися, адже не були елітою, а просто робочим класом. Виїхати з окупованого міста було складно. У родині нас було троє — я та двоє старших сестер. Вони обидві загинули від голоду, батько помер ще 3 вересня 1941 року. Ми залишилися удвох із мамою. У 80-ті роки я переїхала до України, тут працювала на НПЗ.

Потім вона додала:
- Нікому не вірте, що росіян в Україні притісняють! Хоч я і росіянка, але тут мені живеться добре, всього вистачає, я задоволена. Тут я в оточенні друзів. Був період, коли мені телефонували родичі з Росії та пропонували вивезти з країни. Бо побачили у новинах, що у Чернігові на центральній площі стоїть шибениця, на якій вішають росіян. (Посміхається, розповідаючи цю історію.)

Шашкіна Наталія Антонівна

Хоч Наталія Антонівна і лікується зараз у шпиталі, але нам вдалося поспілкуватися з нею. Вона погано чує, проте чітко і докладно розповіла про події далеких років:
- Коли почалася війна, на Раківці розташовувався пункт, де можна було записатися на службу. Я пішла працювати у військово-польовий шпиталь, який пересувався вперед за фронтом. Ми носили воду з криниць, доглядали та годували хворих, допомагали переправляти поранених на операції. Якщо хтось помирав, доводилось і ховати. Ми працювали без вихідних, адже треба було рятувати нашу Батьківщину. Оскільки я принесла військову присягу, то працювала аж до кінця війни, нас не відпускали, доки не виписали зі шпиталю останнього пораненого. Говорили, що треба закінчити війну разом. Мій брат був офіцером, військовим льотчиком, і загинув в Австрії на фронті. Батько теж помер, залишилася лише мама. Після війни настали не менш складні часи, треба було відбудовувати країну. Я стала працювати на вагонобудівному заводі, 10 років пропрацювала стругальником, виготовляла деталі та обладнання для верстатів. Було дуже тяжко, але треба було виживати та сподіватися на краще.