14 лютого 1992 року, 28 років назад, у власній квартирі згорів народний депутат першого скликання від Кременчука та журналіст Вадим Бойко. 29-річний Вадим Бойко загинув при нез'ясованих обставинах. З першого дня друзі та колеги журналіста стверджували, що його вбили через професійну діяльність.
Кримінальну справу за фактом загибелі журналіста відкривали тричі. І так само тричі закривали. За офіційною версією, Вадим Бойко згорів у пожежі, яку спричинив вибух телевізора. Хоча експерти зазначали, що потужність, з якою стався вибух, та залишки каністри із бензином свідчили про зумисний підпал.
Найбільш ймовірною причиною вбивства Вадима Бойка його колеги називали проведення розслідування із намаганням з’ясувати, куди поділося «золото партії» – мільйонні статки, які залишилися після заборони КПРС.
Вадим Бойко - старший редактор молодіжної редакції студії «Гарт» українського національного телеканалу УТ-1. Уродженець Світловодська був обраний кременчужанами народним депутатом Верховної Ради України I скликання у березні 1990 року від Автозаводського округу (№320). До речі, народним депутатом від Крюківського округу (№321) в 1990 році був обраний Микола Залудяк.
Вадим порушував питання розслідування про наслідки аварії на Чорнобильській АЕС, намагався знайти втрачену для потомків бібліотеку Ярослава Мудрого (за однією з версій, вона зберігалась на території Межигір’я, на дачі колишнього першого секретаря компартії В.Щербицького, та президента В.Януковича).
Вже посмертно Вадим Бойко нагороджений орденом Литовської республіки за сюжет про події в Литві. На його честь у Кременчуці та Світловодську названо вулиці, на яких встановлені барельєф та пам'ятна дошка. На Полтавщині засновано іменну обласну премію, а також Всеукраїнський конкурс молодих журналістів пам’яті Вадима Бойка.
З прізвища Вадима Бойка починається список загиблих журналістів на стелі пам'яті, що відкрита у Києві в 2005 році. Напевно, в якійсь мірі, він випередив свій час, бо лише наприкінці 2004 року журналісти прийняли свою Хартію солідарності. Свобода слова, за яку віддав життя Вадим Бойко, поступово ставала в Україні незворотною реальністю.
Олександр Урін на своїй сторінці у фейсбуці напередодні 28-х роковин трагічноі загибелі Вадима Бойка чи першого в незалежній Украіні замовного політичного вбивства опублікував пост:
- Вадим Бойко дав інтерв`ю московській «Независимой газете», яке було надруковано 14.02.1992р., тобто в день його загибелі. «Быть честными до конца», –закликав він журналістів та попереджав: «Если ми не объединимся, нас уничтожат по-одиночке», – ці слова виявились пророчими в ту «чорну п`ятницю». Цей фатальний, останній день в житті Вадима був якимось загадковим. Колеги-журналісти з молодіжної редакції УТ-1, газети «Независимость» та інші стверджують, що Вадим відзначався надзвичайною відповідальністю, пунктуальністю та обов`язковістю у дотриманні слова: «… если с Вадимом договорились – не подведёт, а если что-то срывалось, он обязательно перезвонит, извинится». У цей же день він не з`явився на засідання комісії у ВР, не забрав закордонний паспорт та документи з МЗС для відрядження, на телебачення забігав, але ні з ким із колег з молодіжної редакції не зустрічався, нікому не передзвонив. Вадим просив техніку для зйомок на неділю, мав у п`ятницю до 13.00 назвати точну адресу, замовити оператора – не зробив. Останньою із знайомих, яка бачила Вадима живим, була співробітниця дитячої редакції УТ Наталя Зозуля. У метро на ст. «Хрещатик» він обігнав її на ескалаторі, тоді вона ще сказала подрузі: «Ні хвилини спокою в нього, все кудись мчить…».
Цього разу, на жаль, вийшло так, що поспішав Вадим на зустріч своїй смерті, на годиннику було 17.15, а страшний вибух в його помешканні стався о 17.49... За однією з офіційних версій, – двері були зсередини зачинені (а як же сусід штовхнув їх лінійкою – й вони відчинилися?). Час теж не зовсім збігається. Щодо «металического предмета, размером со спичечный коробок с проводками» – в міліцейському протоколі – ні слова?! З цих нестиковок розбіжності тільки розпочалися. Згодом стало відомо, що в цей день хтось зірвав лише на 4 поверсі планку, якою цвяхами були забиті двері, що відокремлювали студентський гуртожиток від квартир «готельного типу», де мешкали працівники Держтелерадіо України. Ось яку жахливу картину побачив журналіст газети «Независимость» А.Будницкий: «Окно квартиры, в которой жил Вадим, выглядит как окно дзота, в который попал крупнокалиберный снаряд. Вокруг – чёрное пятно. Во дворе разлетевшиеся на 35-40 метров от взрыва осколки оконых стёкол. Рвануло так, что стёкла повылетали из окон и других квартир. Поднимаемся на 4 этаж. Потолок, стены коридора в копоти. Квартира – воронка от взрыва: пепел, сгоревшие вещи, куски расплавленной пластмассы. В дверях – дыра от замка – вырезан и отдан на экспертизу».
В ту сумну п`ятницю я марно намагався дозвонитись до Вадима майже до півночі, як на домашній телефон, так і на телебачення. Робочий – не відповідав, а з домашнього йшли постійно короткі гудки. Передчуття було погане, ми ж домовлялись саме цього дня з ним переговорити про його приїзд до Кременчука. Такого ніколи не було, щоб довго йому не міг додзвонитися. В суботу, 15 лютого, близько 22.00 мені додому зателефонував Віктор Прокопчук із запитанням: «Що трапилось? По радіо «Свобода» передали, начебто загинув наш нардеп Вадим Бойко.» Я – в шоці, вірити не хочу, дізнатись ні в кого не можу, дружині, синам своїм, які Вадима дуже любили, не кажу. Вже 16 лютого, неділя, ні радіо, ні телебачення нічого не повідомляють, пішли з дружиною в кінотеатр на рязанівські «Нєбєса обетованні». Давно збирались, вона ж ні про що не догадується, а мені – моторошно. Та й ще фінал у фільма відповідний до неминучої звістки. Виявляється, поки нас не було дома, телефонували і Валєрій Губа, і Толік Гаркуша, чекають мене, щоб разом їхати в Світловодськ до батьків Вадима.
Тільки через два дні після трагедії українське радіо наважилось дати коротку інформацію про це. А на телебачення ледве прорвався С. Хмара, щоб проінформувати про жахливу втрату. На його думку, «Вадима цікавили «кінці», куди ховаються компартійні гроші».
Приховати ж все одно таку резонансну подію було неможливо, сумнівів в тому, що це квартира, де мешкав Вадим, теж не було. У цьому будинку проживали багато працівників УТ та радіо, поповзли різні чутки. Кому було потрібне це утаємничення, відповіді нема й досі.
У понеділок, 17 лютого, коли ми разом з рідними Вадима, керівництвом міськради готувались до його поховань у Світловодську, по УТ-1 показали прес-конференцію Президента України Л.Кравчука, який на запитання про загибель журналіста, народного депутата України Вадима Бойка відповів: «Слідство схиляється до версії: трагедія сталась внаслідок нещасного випадку – вибуху телевізора». Краще б він вже промовчав, тому що раз глава держави сказав «нещасний випадок», значить, прокуратурі треба довести, що саме так і було. А.Будницький ставить доречне риторичне запитання: «Кто дал Президенту эти предварительные данные, когда нам, группе журналистов, ответственные должностные лица отвечали, что выводы ни одной из экспертиз ещё не готовы и говорить о чём-то рано. Непосредственно выезжал на место происшествия начальник МВД Киева В.И.Розенко. Однако он отказался пояснять что-либо».
Ця прес-конференція В.Танцюри відбувся теж 17 лютого, як і Л.Кравчука. Може, це він і запропонував Президенту версію «нещасного випадку»? Незабаром він же категорично відмовив у зустрічі журналісту А.Гаркуші.
Проте Анатолій Гаркуша і без «професіонала» Танцюри знайшов в Києві інші джерела інформації та написав статтю «Сумнівів нема – вбивство» у «Віснику Кременчука». Фрагменти публікації – у скороченному вигляді:
«Загадкові обставини загибелі Вадима Бойка, хід слідства тривожать журналістів. Дехто веде самостійне розслідування. Ранкова газета «Київський Вісник» присвятила цій справі півтори сторінки. Мої розмови з багатьма київськими журналістами та матеріали названої газети свідчать про те, в чому вже ніхто не сумнівається – було вбивство… На час мого перебування у Києві експертиза ще не завершилась. Її результатів чекають. Та остання розмова співробітника телебачення Дмитра Пономарчука із слідчим дала підстави говорити, що й слідство схиляється до версії вбивства. Мій однокурсник Віктор Косарчук, який жив в одному будинку з Вадимом, називає серію передач, яких готував Бойко: «Обличчя українського ГКЧП». Незадовго до смерті своєму другу Петру Положевцю Вадим говорив: «Маю добрий матеріал. Це буде «бомба»! Народний депутат України В.Івасюк говорить: «Причини вбивства скоріше політичні. Він міг комусь перейти дорогу. Мав документи щодо діяльності посадових осіб під час ГКЧП, які й зараз займають високі посади». «Московские новости», «Мегаполис-єкспресс», «Коммерсантъ» спекулюють на смерті Вадима, опускаючись в своїх матеріалах, не тільки до брехні, а і відвертої підлості, написали, що у Вадима не було друзів. Нісенітниця. 27 лютого побував біля дверей квартири покійного. На підлозі горить свічка, біля порогу – квіти. Лежать записки: «Нам тебя всегда будет не хватать», «Спасибо, что ты был, Вадя».
Інформація
Користувачі, які знаходяться в групі Гості, не можуть залишати коментарі до даної публікації.