«До Криму родина повернулася у числі перших»: історія кримської татарки

Анексія Криму Російською Федерацією весною 2014 року кривавим спомином пройшлася по кримських татарах, які пам'ятають 18 травня 1944 року. Сотні тисяч вигнанців, більшість із яких - люди похилого віку, жінки та діти, пройшли цей страшний шлях: у холодних смердючих вагонах, голоді й зі страхом перед смертю та невідомістю. Повної реабілітації їм довелося чекати майже до кінця існування СРСР - указ Верховної Ради СРСР від 14 листопада 1989 року повністю реабілітував кримських татар. Масове повернення татар припало на перші роки незалежності України.

Після виселення кримських татар із Криму комуністи спалили всі книги й Коран. За спогадами, які зібрані у книзі «Я свідчу»: кримчан-фронтовиків, які повернулися  з війни  й питали про рідних, заарештували та вбили. А ось кримських татар, яких забули на Арабатській стрілці, завантажили в баржі й потопили в Азовському морі. 

Історія родини Алімє Солієвої, яка живе у Кременчуці, мало чим відрізняється від історій тисяч інших кримських татар. Жінка поділилася спогадами бабусі Османової Мелії Рафатівни й розповіла про свою позицію щодо анексії Криму. 

«До Криму родина повернулася у числі перших»

- У Крим моя родина повернулася в числі перших. Я мало пам'ятаю про той час - родина робила все можливе, щоб діти відчували комфорт, попри ті важкі умови, з якими зіштовхнулися. У яких нічого не було, хоча обіцяли повертати землі й будинки.

18 травня дідусі й бабусі збирали малечу й розповідали про депортацію. Прабабуся Алімє у свої 32 роки жила у селі під Бахчисараєм, чоловік був на фронті, а її з дітьми виселили до Таджикистану. Часу на збори не було. Хоч якійсь пайки отримали через два тижні у дорозі, а сам шлях тривав близько місяця. Дорога була жахливою, мертвих не мали можливості не те що поховати, а навіть попрощатися. У Таджикистані помер прапрадід Алімє - він розпух від голоду й помер на вокзалі. Прадід, повернувшись із війни, не знайшов рідних і кинувся до Узбекистану, адже більшість виселяли саме туди. 

- Дітьми ми відчували біль за близьких. На той час мені було прикро за своїх рідних, що їм довелося пережити. Коли у мене з'явилися діти, я відчула весь той біль, із яким вони зіштовхнулися. Сьогодні я прокинулася і всі мої рідні поруч. Ніхто не постукав у мій дім і ніхто не змусив мене поїхати, - розповідає Алімє, мама шістьох дітей.

Родину Алімє закрили у бараці разом з усіма, місцеві мешканці вважали, що привезли однооких циклопів, зрадників батьківщини. Люди помирали від тифу, через забруднену воду, або їх забивали батогами, коли знаходили у пошуках їжі на городах. 45% кримських татар, які пережили депортацію, померли у перший рік на чужині. 

- Думки, щоб повернутися на батьківщину, ніколи нікого не полишали. Коли дозволили повернутися, кинули все, що роками нажили, й приїхали до Криму, - додала Алімє. - Нам пощастило, що ми спочатку жили в старому Криму, а потім переїхали до Сімферополя. Інші продавали свої будинки по 5-6 тисяч доларів, а невеликий будинок у Криму коштував 27-30 тисяч доларів.

Коли виселили кримських татар, то землі треба було обробляти - відбулося переселення росіян та українців. 

- Одного разу моя бабуся, повертаючись потягом, познайомилася з кременчужанкою, яку в 1945 році разом із сім'єю виселили до Криму, - сказала Алімє Солієва.

Крім виселення цілого народу, знищили великий пласт культурної спадщини: медресе, школи, мечеті, могили святих.  

«У нас онуків більше 30»

Кримська татарка розповіла, що у неї велика родина. У її батька п’ятеро дітей, і в кожного брата та сестри по 4-5 дітей. Тому в Криму вони збираються за великим столом. У кримських татар є традиція тримати теплі родинні зв'язки аж до сьомого коліна. 

- У нас онуків більше 30. Нас збирається дуже багато. Знаєте, наше покоління до їжі ставиться по-іншому. Бабусі, які пережили голод та депортацію, не уявляють, коли вдома немає буханки хліба: хай краще стоїть мішок борошна чи рису. Тому на родинному столі багато національних страв, - каже Алімє.

Алімє розповіла, що у її родини не залишилося культурного надбання, родина не взяла жодного священного писання чи хустки, які б змогли передавати із покоління в покоління, проте залишилися живими люди. Коли родина повернулася до Криму, то мала змогу побувати у своєму старому будинку, в якому жили до депортації. Зараз там живуть інші люди, проте в будинку залишилося все як до страшного 18 травня, навіть люстра, яку вішав дідусь. 

«Спалимо свої будинки й себе разом із ними, але Крим ми більше не залишимо»

До 2014 року в Криму проводили мітинги 18 травня, а після анексії півострова заходи проходять тихо. 

- У 2014 році ходили чутки, що кримських татар будуть виселяти. Я пишаюсь своїм народом, що у такий важкий час сказав: «Із Криму ми більше не поїдемо. Ми спалимо свої будинки й себе разом із ними, але Крим ми більше не залишимо». Зараз мій народ відновлює свою культуру та свої традиції, повертається до дотримання релігії (ісламу), - зазначила Алімє.

Вся родина кременчужанки живе в Криму. Вона щороку їздить до близьких та рідних. На питання, як вона подолала внутрішній бар'єр і змогла перетнути кордон, Алімє відповіла:

- Для мене важливий сам Крим. Я не можу собі уявити, як через політичні події я не зможу їздити до своїх рідних, до своїх бабусь. Це було важко, неприємно, але я розумію, навіщо я туди їду, і всі ці неприємності відходять на другий план.

На питання, який настрій у Криму, чи хочуть кримські татари повернення до України, Алімє відповіла:

- Не можу сказати за всіх - думки розділилися. Комусь зараз комфортно при Росії, комусь - при Україні. Щоб так категорично за чи проти - ні. Є люди, які сумують за Україною, а є ті, хто не сумує. Це життя й доводиться підлаштовуватися. Чи стало життя кращим? По-різному. Хтось піднявся на ноги й став краще жити, хтось, навпаки, живе гірше. Швидше за все - 50 на 50. 

Серед кримських татар є вислів  на кшталт «Наступного року в Єрусалимі», і звучить він так: «Наступного року в Бахчисараї»