Рак – це не вирок: надихаюча історія кременчужанки

20 жовтня увесь світ відзначає Міжнародний день боротьби з раком молочної залози. Ця хвороба може бути надзвичайно підступною, і багато хто сприймає її як смертельний вирок, не знаючи, як жити далі.

«ТелеграфЪ» зустрівся з Ларисою Богодист – енергійною жінкою, яка просто вражає вмінням бачити прекрасне у звичайних речах. Важко повірити, але на початку минулого року в Лариси діагностували рак молочної залози – проте вона не здалася. І нікому не радить!

- Як ви зрозуміли, що з організмом щось не так?

- Я, власне, сама знайшла пухлину. Не скажу, щоб проводила регулярні ретельні огляди чи відвідувала лікарів щомісяця. Мамографію робила досить часто, але рідше ніж потрібно – не щороку. Помітила невеличке ущільнення, одразу зробила мамографію, УЗД, і після цього мене направили в онкодиспансер. Там зробили трепанбіопсію. Не впевнена, що так можна казати, але мені сподобалось. Сподобалось те, що все відбувалося швидко: зазвичай результати цих аналізів доводиться чекати до двох тижнів, а я отримала їх на 3-4 день. Там були, звісно, медичні терміни, але завдяки гуглу вже за 10 хвилин я розуміла, що це – воно.

- Яка була ваша перша реакція на діагноз?

- У мене не було часу якось реагувати взагалі. Йшов січень 2020 року, було досить багато роботи, у нас навчалася стажерка. Я прибігла на роботу, там дізналася про діагноз. «Ну що?» - запитали колеги. «Воно» - відповіла я – і проїхали. Я просто не мала часу на зайві емоції, треба було працювати. Надвечір я все ж таки подумала, що треба поплакати - адже це ненормально. Щойно зібралася, як зателефонувала подруга, і план зірвався. Наступного дня пішла до лікаря з результатами аналізів. Рада, що ніхто зі мною не панькався – адже насправді це зайве, і всі ці страждання на пару з лікарем ні до чого не призводять. Майже одразу мені призначили першу хіміотерапію, потім робили операцію.

Багато разів я чула обурення на адресу лікарів, які призначили неправильне лікування, тому воно й не діє. Насправді це не так. Лікування призначають правильне, існує кілька протоколів. Якщо пухлина досить велика, то спочатку роблять хімію, аби зменшити її розміри – і лише потім її видаляють. Якщо ж пухлина невеличка, її видаляють – а вже після цього роблять хімію.

- Чи було вам страшно?

- Страшно було, власне, перед першою хімією. У моїй уяві хіміотерапія проводилася в якійсь барокамері, в котрій ти й помираєш. Насправді ж усе інакше: я просто підійшла до лікарки уточнити деталі процедури, і побачила чоловіка з помпою, в якій був препарат. Він жартував із медиками і взагалі поводився досить невимушено. «У нього що, теж хімія?» - запитала я. «Так. А що ти собі думала?» - посміхнулася лікарка. І дійсно, хіміотерапія – це звичайна процедура, під час якої просто капають ліки у вену. Щодо побічних ефектів, то їх не було взагалі, навіть нудоти не було. Зараз я розумію, що все це – в голові. Так, нудити після хімії може – але лише через 5 годин після введення препарату. Коли я зрозуміла, що не все так страшно, як гадалося, стало набагато легше.

У цей момент пані Лариса розчулилася, адже згадала про надзвичайну підтримку від колег та друзів.

- Стали писати колеги. «Ми з тобою!», «Ти молодець!»… Це був, мабуть, найбільш хвилюючий момент. Мені не було страшно чи боляче, просто я зрозуміла, що не одна, і… заплакала. Зі мною в палаті була жінка, яка щороку капається для профілактики. Вона не знала, що так розчулило мене, думала, що боюся. Вона сказала: «Чого ти ревеш? Мені вже 10 років як видалили пухлину – і поглянь, все добре!»

- А як відреагували близькі, коли дізналися про ваш діагноз?

- Вони мені довіряють. Якщо я сказала, що все добре – то так воно і є. У нашій родині не звикли додумувати щось, накручувати себе. Але протягом десь трьох тижнів чоловік дивився на мене очима собаки, в якої вмирає хазяїн. А мені ж ніколи! У мене робота, справи… Я зібрала рідних і пояснила, що насправді нічого страшного не відбувається, помирати я не збираюся – принаймні, точно не тепер. Колись усі ми помремо – але зараз треба прибрати вбік усі ці моменти і продовжувати жити нормальним життям, як завжди.

Мої рідні просто молодці, вони здорово мені допомогли. Не всі здатні впоратися з емоціями в такій ситуації. Насправді, в ідеалі з родинами та хворими має працювати фахівець-психолог. Адже рак – це не вирок, проте не всі люди здатні це зрозуміти. А якщо людина заздалегідь себе поховала, то ніщо вже їй не допоможе.

Підтримка справді надзвичайно важлива, і тут не можу не згадати про один випадок. Я взагалі ніколи не сприймала таких відносин, і в подібній ситуації це дійсно жахливо… В онкологічному відділенні неподалік від мене стояла розгублена жінка, вона щойно дізналася про діагноз. У неї задзвонив телефон. І я почула чоловічий голос, який почав лаяти її за те, що чогось-там не приготувала на сніданок. Вона каже: «Вибач мені, будь ласка, я так квапилася забрати аналізи, тому й не встигла. У мене рак.» А він у відповідь: «Та мені по..ер на твій рак!». Це було дійсно страшно.

- Чи вплинув карантин на процес лікування?

- Якщо спочатку всі ми вірили, що карантин швидко мине, то потім зрозуміли, що «цей дощ надовго». По-перше, сім’я. Всі вдома. Ми намагалися багато гуляти, постійно знаходили якісь справи, проводили час разом. Вдячна близьким, що вони завжди раді підтримати будь-яку авантюру – тож сумувати нам не доводилося!

По-друге, лікування. Були побоювання, що через карантин доведеться зробити перерву в хіміотерапії – навіть були якісь такі натяки. Я одразу прийшла до лікаря і сказала, що в будь-якому випадку ми будемо капатися раз на 21 день, як і має бути. Прокапалася, потім була операція. І через 2 тижні я поїхала в Полтаву на променеву терапію. Спочатку планувала їздити туди щодня – але через карантин довелося лишитися в лікарні. Знову ж таки, можна було лежати в палаті і клясти тяжку долю – а можна було зібрати всю палату і ходити по екскурсіях, що я й зробила!

- Скільки часу тривало лікування?

- Загалом весь процес тривав 9 місяців. І, врешті-решт, я отримала документ про те, що одужала – проте з певною періодичністю треба було проходити обстеження. Все було добре.

Багато хто не зрозумів мене, але 4 чи 5 вересня мене виписали з лікарні, а 26 вересня я вже летіла в Хорватію! Я справді пишаюся цим вчинком. Як сказала одна лікарка, «Ми всі помремо. І ніхто не знає – море на тебе вплине чи ще щось», тож не треба гаяти час.

Життя продовжувалося, чергове УЗД показало, що все добре, а через деякий час комп’ютерна томографія показала рецидив. Тобто, у грудні все гаразд – а у червні рак повернувся. Зараз мені взагалі просто – адже я все вже знаю. Так, зараз лікування трохи відрізняється – але реально, взагалі не страшно!

- Що порадите тим, хто вперше зіткнувся з таким діагнозом?

- Я передусім раджу вчасно проходити обстеження. Робити щороку мамографію, УЗД молочних залоз. Відкрию вам одну дійсно страшну таємницю: рак не болить! Ти спокійно собі живеш – а він росте. І коли в тебе перша чи друга стадія, питання вирішується легко. Якщо ж четверта, шансів менше. Тому обов’язково треба не лише звертатися до лікарів, а й робити самообстеження.

Навіть якщо вам поставили діагноз – у жодному разі не треба впадати у відчай, страждати та звинувачувати увесь світ. У цьому ніхто не винен – ані ви, ані оточуючі.

Я вважаю, що нам пощастило – адже маємо онкодиспансер, і всі основні маніпуляції можна робити в Кременчуці. Знаю, що тут лікують не всі види раку, але принаймні обстеження можна пройти вдома. Це дуже економить час і гроші. Тож якщо є якісь підозри – одразу треба йти до лікаря.

Що ще? Чітко виконувати призначення лікарів. Звісно, можна звернутися до кількох клінік, аби впевнитися в діагнозі. Але не варто затягувати з лікуванням, марно витрачати дорогоцінний час. Не треба звертатися до усіляких бабок, екстрасенсів та фахівців із народної медицини. В цій сфері нетрадиційним методам не місце – адже ми живемо у 21 сторіччі, і наука постійно розвивається.

А ще в жодному разі не можна втрачати віру в краще. Як-то кажуть, «якщо пацієнт хоче жити – медицина безсила!»

«ТелеграфЪ» запитав також завідувача Кременчуцького онкологічного диспансеру лікаря-хірурга-онколога Володимира Васильовича Севідова, що він порадить жінкам, аби ніколи не почути страшний діагноз.