КПВВ – вхідні двері до вільної України із зони окупації або межа, що розділила країну та родини

Кременчужанин Віктор Крук, який протягом восьми днів подорожував вздовж «лінії розмежування» на Донбасі, продовжує ділитися отриманими враженнями та ділиться історією із власного життя. Пропонуємо читачам його третій матеріал. Візит для групи журналістів із різних регіонів України був організований у рамках Програми ООН із відновлення та розбудови миру.

Нова термінологія гібридної війни

Російсько-українська гібридна війна, яка триває на Донбасі восьмий рік, внесла у наше життя та нашу мову нові абревіатури – КПВВ, ВПО, ОРДЛО... Проте, далеко не всі можуть їх розшифрувати. Та що вже казати про пересічних громадян, коли навіть дехто з журналістів, що відправились у подорож по Донбасу за Програмою ООН, на початку візиту ставили питання щодо них. Що ж до жителів Донецької та Луганської областей, то цей набір великих літер знайомий їм до болю, бо розділив їхнє життя, а в декого й родини на до та після. Комусь надав небажаний статус (ВПО), а для більшості залишив лише печальні спогади, страшні переживання та сумні життєві історії.

КПВВ – контрольний пункт в’їзду-виїзду через лінію розмежування. Це єдина легальна можливість потрапити з ОРДЛО на підконтрольну Україні територію та навпаки. Наразі на лінії розмежування у Донбасі функціонує сім КПВВ. Щоправда, лише з нашого боку. Окупаційна адміністрація ОРДЛО (окремі райони Донецької та Луганської областей) під приводом загрози поширення епідемії коронавірусу блокують роботу п’яти з них зі свого боку. Наразі працюють лише два: на КПВВ «Станиця Луганська» здійснюється пропуск людей з Луганської області та на КПВВ «Новотроїцьке» - людей та автотранспорту з Донецької. Варто зазначити, що останній контрольно-пропускний пункт працює в обмеженому режимі - окупаційна адміністрація дозволяє пропуск лише два дні на тиждень. Наша група побувала на обох цих пунктах та на новозбудованому КПВВ «Щастя», який так і не розпочав роботу у повному режимі.

Модульні сервісні центри

Першою ми побачили сервісну зону на КПВВ «Новотроїцьке» біля Волновахи. Її збудували досить швидко завдяки використанню модульних блоків, а відкрили наприкінці минулого року. Знаходиться вона поруч із зоною пропуску, що дуже зручно. Приміщення виглядають гарно ззовні та комфортні усередині, бо обладнані сучасними меблями, комп’ютерною технікою, а головне – в них тепло, зручно та затишно.

Тут є майже все, що необхідно для людей – відділення ЦНАПу, Ощадбанку, «Нової пошти», поліції, кімната матері та дитини, медичний пункт, в якому можна зробити тест на COVID-19 або вакцинуватися, магазин, банкомати, місця для підзарядки мобільних пристроїв та сучасні туалети з гарячою водою. Цей сервісний центр обслуговує також місцевих жителів із навколишніх населених пунктів. Гроші на його будівництво виділила держава, а з обладнанням та меблями допомогли міжнародні донори, один з яких - Програма ООН із відновлення та розбудови миру.

Як пояснив представник Мінреінтеграції Віктор Литвінов, нещодавно сервісні зони усіх КПВВ були передані на баланс міністерства, а до того ними опікувалися органи місцевого самоврядування. Для управління ними було створено ДП «Реінтеграція та відновлення». Начальник управління цього підприємства з експлуатації КПВВ в Донецькій області Андрій Терешонок розповів нам про роботу сервісного центру та показав усі його приміщення.

На КПВВ «Щастя» ми побачили такий самий сервісний центр, адже будувалися вони за одним проєктом. А от на КПВВ «Станиця Луганська», через яке проходить найбільше людей, нова сервісна зона ще будується – її обіцяють ввести в експлуатацію найближчим часом. На здивовані питання журналістів, чому в першу чергу відкрили сервісні зони на КПВВ «Золоте» та «Щастя», які наразі не здійснюють пропуск людей, а не на «Станиці Луганській», через яку людей пропускають, нам дали аргументовану відповідь.

Минулого року в рамках трьохсторонньої контактної группи за участі Росії та ОБСЄ були досягнуті домовленості про те, що у Луганській області окрім єдиного пішохідного переходу «Станиця Луганська», який закритий для автотранспорту, буде відкрито ще два – «Щастя» та «Золоте», які будуть здійснювати пропуск як людей, так і транспорту. Україна в зазначені строки свої зобов’язання виконала – два КПВВ були збудовані разом із сучасними сервісними зонами. А от контрольована Росією адміністрація окупованих районів Луганської області зі свого боку нічого не обладнала і людей на підконтрольну Україні територію не пропускає. То ж усіма зручностями у цій сервісній зоні поки користуються лише мешканці Щастя та району.

У журналістів виникле ще одне доречне питання – чому сервісні центри модульні? Нам пояснили, що їх зробили такими, щоб можна було легко та швидко перенести туди, де вони й мають бути – на переходи українсько-російського кордону, які наразі знаходяться на тимчасово окупованій російськими військами території Донбасу. Після їх визволення... Впевнений, що з часом це обов’язково відбудеться.

Сімейна історія щодо пропуску з того боку

Коли перебував у теплих приміщеннях сервісної зони КПВВ «Новотроїцьке», згадав, як мерз на цьому місці рік тому, зустрічаючи свого батька. Особиста історія, яка допоможе читачам краще зрозуміти усі складнощі, що виникають у людей при переході «лінії розмежування».

Батько отримав статус ВПО (вимушено переміщена особа), коли я вивіз його у самий розпал бойових дій на Донбасі - у 2014 році. Але досить часто їздив на окуповану територію, поки там жив мій брат. У Макіївці у нього залишилась квартира, усі речі та 60 років життя. Зазвичай, я супроводжував його потягом до Волновахи, а там садив до перевізника, який за 400 грн швидко доставляв усіх охочих до Донецька. У березні 2020-го він в черговий раз вирішив з’їздити на окуповану територію, й спочатку все йшло за звичайним сценарієм. З вокзалу Волновахи відправив його до Донецька, домовившись, що зустріну на цьому ж місці через тиждень. І вже за три години він зателефонував, що добрався до квартири. Але далі все пішло не так, як гадалось.

Увечері почув повідомлення, що із завтрашнього дня усі КПВВ закриваються до 2-го квітня через карантинні обмеження. Отже, наші плани руйнувались і зустріти батька я міг лише через три тижні. У його віці провести такий строк на самоті - серйозний іспит. Та вийшло ще гірше. Карантин навесні та влітку 2020 року постійно продовжували, а КПВВ залишались закритими. Через це повернутися до мене батько не міг.

У серпні я зрозумів, що далі чекати не можна та треба щось робити. Тоді ж з’явилась інформація, що до Донецька й звідти можна добратися через Росію. Дорого – перевізники брали по дві тисячі грн, а головне важко – треба двічі переходити кордон та у дорозі провести не менш ніж добу. Але іншого виходу не було. Домовитись з перевізником було непросто, зважаючи на поважний вік батька та те, що він їхав сам, але мені це вдалося. Навіть вирішив з ним, як можна обійтися без встановлення додатку «Дій вдома», що було обов’язковим для в’їзду в Україну, адже у батька кнопковий телефон, у який додаток ніяк не завантажиш.

Та невдовзі з’явилися нові проблеми - напередодні виїзду батько повідомив, що у нього піднялась температура. Проїхати з температурою через два кордони у період коронавірусного контролю було нереально. Поїздку довелось відкласти. Батько почувався не дуже добре, і я розумів, що у такому стані подорож довжиною у добу він просто не витримає. Справа ускладнювалась ще й тим, що поруч з ним не було нікого, хто б міг хоч якось допомогти – на той час на тому боці у мене не залишилось ані рідних, ані друзів. А мобільний зв'язок з батьком періодично зникав...

Добрі люди таки знайшлись

Вдалося дізнатися, що звичним, коротким шляхом через КПВВ «Новотроїцьке» все ж таки можна проїхати, але для цього потрібний дозвіл так званого «Здорового руху» - спецоргану окупаційної влади, який надає перепустки лише за виняткових обставин, що підтверджені документально. В інтернеті читав, що отримати такий дозвіл майже нереально, але іншого вибору не було. Це була єдина можливість вивезти його з окупованої території, тому вирішив спробувати. Справу ускладнювало ще й те, що забирати пропуск треба було особисто заявнику або його довіреній особі. Батько цього зробити не міг. А певний шанс давало те, що заяву й документи можна було подавати у сканованому вигляді на електронну адресу цієї установи.

Завдяки родичці, що виїхала з Донецька, вдалося зв’язався з її добрим знайомим, який залишився там, та домовитись про допомогу. Він погодився забрати перепустку, якщо її нададуть, та привезти батька на пропускний пункт «Оленівка», що знаходиться на окупованій території напроти КПВВ «Новотроїцьке». Від імені батька направив на електронну пошту «Здорового руху» заяву на виїзд, в якій зробив наголос на його статус ветерана війни та потреби переїхати до сина як людині похилого віку, яка не здатна себе обслуговувати. Це спрацювало й дозвіл батькові надали через пару тижнів з визначенням конкретної дати виїзду та поясненням, що до закінчення епідемії повертатися не можна. Як і домовлялись, знайомий забрав пропуск, пообіцявши у призначений день доставити старого до пункту пропуску.

За три дні до виїзду зв'язок з батьком пропав... Невже не встиг? Почав думати про найгірше. Поділився своїм занепокоєнням з єдиною знайомою людиною, що погодилась допомогти, хоча жила за 50 км від будинку батька. Вдячний, що він відгукнувся та наступного ж дня поїхав дізнатися, що трапилось. Виявилось, що старий просто вимкнув телефон – нажав не на ту кнопку. І от нарешті я у Волновасі – беру таксі та рушаю на КПВВ, а тим часом знайомий телефонує, що вже провів батька через зону пропуску на тій стороні та посадив його в автобус, який везе людей до «нуля» - лінії зіткнення, де вони пішки переходять на наш бік, щоб вже іншим автобусом доїхати до КПВВ «Новотроїцьке».

«Право на захист» як право на життя

Поки чекав батька на КПВВ, дізнався, як можна передати йому смартфон, щоб на нього встановили додаток «Дій вдома», необхідний для пропуску на підконтрольну територію. Надати допомогу погодились дівчата з БФ «Право на захист», які разом із прикордонниками чергували у закритій зоні пропуску – вони взяли мій смартфон для оформлення переходу батька. Прочекавши десь зо дві години на вулиці, добряче змерз, адже сервісна зона на КПВВ тоді лише будувалась і про теплі приміщення можна було лише мріяти. Автобус двічі привозив людей з окупованих територій, а батька все не було...

І тут підійшли дівчата з моїм телефоном та повідомили, що виникла проблема, яку не знають як вирішити. Виявилось, що батько, виходячи з автобуса перед лінією зіткнення, впав та не зміг самостійно піднятись, бо добряче змерз. Його занесли до того ж автобусу та повезли назад. Добре, що хоч не провели через пункт пропуску в Оленівці, бо тоді б його відправили до спецлікарні на двотижневу ізоляцію (такі правила тоді були встановлені окупантами для тих, хто потрапляє на їх територію з нашого боку). Якби таке сталося, батька б вже ніколи не знайшов.

З автобуса його висадили біля намету для обігріву перед входом до пункту пропуску окупантів. І черговий того намету, не отримавши від старого зрозумілих пояснень, подзвонив його телефоном на останній, тобто мій, номер. Так спершу дівчата, а згодом і я, дізнались, що трапилось. Черговий запропонував мені приїхати та забрати батька. Це було абсолютно неможливо, адже перейти КПВВ з нашого боку можна лише за електронним пропуском СБУ, та й заїхати на окуповану територію я не міг через дуже вагомі причини. Трохи поміркувавши, попросив цього чергового зупинити автівку, що їде у мій бік, та пообіцяти водію будь-які гроші від мене за те, щоб довіз батька до «Новотроїцького». Він так і зробив, передавши мені контакти водія. Пройшли ще година, а батька все не було...

Знову звернувся до дівчат з «Права на захист». Вони зателефонували на «нуль» до наших військових та з’ясували, що водій їхав не в наш бік, а до Донецька, заради батька розвернувся та довіз його до їхнього медпункту, що знаходився на «лінії розмежування». На прохання доставити старого санітаркою до КПВВ, військові медики відмовили, пославшись на те, що знаходяться на бойовому чергуванні, але пообіцяли посадити його до автобуса, який періодично курсував між «нулем» та КПВВ.

У черговий раз віддав дівчатам свій смартфон, щоб батька пропустили, встановивши на ньому «Дій вдома». Через годину побачив, що на закриту територію КПВВ в’їжджає швидка допомога - про причини здогадався одразу. Невдовзі мені повідомили, що наші прикордонники пропуск оформили швидко, але тиск у старого впав до критичного, й тому вони викликали «швидку». Через пів години я вже їхав у ній разом із батьком до лікарні Волновахи. Там у нього взяли аналізи, зробили флюорограму й лікар повідомив діагноз – сильне переохолодження. Класти старого до лікарні він не рекомендував, пославшись на те, що у палатах повно хворих на ковід. Чи це було правдою – не знаю. Зрозумів, що медикам Волновахи не потрібні зайві клопоти із старою людиною, що має макіївську «прописку» та посвідку ВПО з кременчуцькою адресою. Добре, що хоч обслідували, обігріли, зробили укол та напоїли чаєм. Втім, їхати до Кременчука поїздом було неможливо. Поки батько обігрівався у коридорі лікарні, знайшов варіант недорогого таксі, та через шість годин вночі ми прибули до Кременчука – добралися якраз напередодні його 88-річчя.

Дякую за небайдужість

Отака вийшла восьмимісячна сімейна «Одіссея», пов’язана з КПВВ «Новотроїцьке». Часто думав про те, що якби байдужість проявив хоч хтось із зовсім чужих для мене людей – знайомий родички з Донецька, черговий намету обігріву на окупованій території, водій автівки, який розвернувся та довіз батька до «нуля», прикордонники, що викликали «швидку», дівчата з БФ «Право на захист», чи лікарі зі «швидкої» та лікарні у Волновасі, я б свого батька вже ніколи не побачив. Дякую їм усім за співчуття та допомогу!

До речі, пропуск через КПВВ «Новотроїцьке» з боку окупаційної влади й досі обмежений та проводиться так само – через дозволи установи «Здоровий рух», які надають лише за виключних обставин. Як нам повідомили під час візиту, у середньому в день КПВВ «Новотроїцьке» перетинає 150-200 людей, за місяць виходить менш, ніж дві тисячі. До березня 2020-го року на контрольовану урядом територію з окупованих районів Донецької області потрапляли людей у сотні разів більше. Наразі усі вони навмисно ізольовані від України. І це продовжується вже майже два роки.

Обмінний візит для журналістів «Огляд кращих практик співпраці влади, громадськості та бізнесу в Луганській та Донецькій областях» проводився за напрямком роботи Програми ООН із відновлення та розбудови миру «Громадська безпека та соціальна згуртованість» за участю Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України та за фінансової підтримки урядів Данії, Швеції та Швейцарії.