«Кучерява хата» кучерявої майстрині приймає гостей під Кременчуком

Сюди приїжджають навіть з-за кордону. Познайомитися з українською культурою та традиціями, навчитися ліпити вареники, побачити, як колись українські гончарі виробляли посуд… А ще часто навідують етнохатинку діти. Бо ж тут багато цікавого, як у музеї. Та немає заборон – можна брати до рук і роздивлятися кожен експонат. 

Українські пісні, вишиванки, страви національної кухні набирають все більшої популярності не тільки в нашій країні, а й далеко за її межами. Тисячі туристів щороку відвідують Україну в форматі так званого «зеленого» етнотуризму. Особливою увагою користуються сільські хатинки – музеї з автентичними експонатами. Така етнохатинка з милозвучною назвою «Кучерява хата» є і в мальовничому селі Недогарки, що на березі Кременчуцького водосховища. Туди я й завітала. 

На порозі хатини мене привітно зустріла господиня – Віталіна Нетребко, дуже незвичайна і талановита жінка. Народна вишивка, малювання, ліплення з глини, виготовлення ляльок-мотанок – ось неповний перелік її улюблених занять. Вона співає в хорі, плете декоративні вінки, знається на травах та проводить майстер – класи серед дітей та дорослих.

«Спалили майже все село, вціліла лише ця хата»

- Коли я зайшла на подвір’я, мене здивувала назва «Кучерява хата». Чому саме «Кучерява»?

- Хата кучерява тому, що  в її господині кучерява зачіска, ви ж бачите, які в мене кучері. Досить незвичайна й історія цієї хатини. В далекому 1943 році, під час війни німці, коли відступали, спалили майже все село, вціліла лише ця хата. Якось, подорожуючи Україною, я побувала на екскурсії в етнохатині. Коли повернулась додому, вирішила створити таку ж у своєму селі. Мою ідею підтримали  родичі, односельці. Вони допомагали відновлювати та реставрувати садибу, зносили  старовинні речі, які зберігалися в їхніх домівках: рушники, посуд, одяг, предмети побуту, навіть скриню. Багато експонатів дістались мені у спадок від моєї мами.

- Серед вашої колекції є речі з незвичайною історією?

- Так, передусім, це рушник - найстаріший із речей. Його подарувала мені жінка, яка навіть не могла згадати, коли він з’явився у неї вдома, певно, що ще до її народження. Рушник потемнів від часу, припав пилом, але він зайняв своє гідне місце в оселі. А ось ці писанки, наприклад, мені вислала «Новою поштою» жіночка, яка дізналась про Кучеряву хату і вирішила подарувати мені сорок писанок із чотирьох областей України... 

Маю й вишиту сукню, якій уже близько ста років. Може, вона вже й не так розкішно виглядає, як новий одяг: трохи вицвіла, в дірочках, але це ж невід’ємна частина нашої історії! І моєї колекції.

- Ваша оселя  відрізняється від звичних для нас музеїв тим, що можна всі експонати брати до рук, роздивлятись, приміряти.

- Так, і повірте, за три роки існування жоден експонат не був пошкоджений. Коли відвідувачі приміряють вишиванки, вони долучаються до нашої історії, стають ніби її частиною, у них змінюється і погляд очей, і вираз обличчя.

- В етносадибі ви проводите майстер-класи з прикладного мистецтва та приготування автентичних українських страв.

- Я хочу передати людям те, що сама вмію робити. Проводжу майстер-класи з вишивання, ліплення з глини, приготування українських страв, виготовлення ляльок-мотанок.

Маю свій особливий стиль виготовлення посуду з глини. Мої вироби не зовсім симетричні, з нерівними формами, але я вважаю, що таким способом передається їхня неповторність та самобутність. У мене є декілька глиняних виробів, виконаних у так званому  «джгутиковому» стилі, який використовувався нашими предками ще в Трипіллі. Мої майстер-класи особливо подобаються дітям. Дуже цікаво спостерігати, як маленькі відвідувачі – всі перемазані фарбами, тістом чи глиною, але задоволені, їхні очі світяться щастям. У такі моменти розумієш, що недарма вклала всі свої сили у створення хатини, і з’являється натхнення для того, щоб розвиватись і крокувати далі.

Те, що серед моїх відвідувачів багато дітей, я сприймаю з великим оптимізмом, адже вірю, що у нашого народу почав відновлюватись той  «ген українця», який багато років намагались викорінити і знищити.

- А ще сюди приїжджають на сімейні свята?

- Так. Чисте, свіже повітря, традиційна українська кухня та національний колорит приваблюють мешканців промислових регіонів. Влітку на території садиби можна  побачити намети, люди намагаються  хоч декілька днів провести на природі, в оточенні сільських пейзажів. 

Також тут можна влаштувати зйомки яскравих кліпів та фотосесії в національному вбранні, послухати українських пісень у виконанні нашого сільського хору. На території садиби є декоративна арка, на якій відвідувачі пов’язують стрічки, загадуючи при цьому бажання. Вже знаю декілька випадків, коли ці бажання здійснились.

- Ідею вашої етнохатинки підтримала громада Кременчуцького району?

- Так, у громаді створено туристичний маршрут, який входить до кластеру зеленого туризму «П’ять перлин Дніпра». Завдяки цій підтримці про мою садибу дізнались не лише в Україні, а й за кордоном, хатину відвідують іноземні гості. На жаль, зараз карантин, потік відвідувачів зменшився, але на своїй сторінці  в соціальній мережі я отримую багато схвальних відгуків про «Кучеряву хату». Тому впевнена, що з закінченням карантину люди з подвоєним ентузіазмом почнуть відвідувати такі осередки української культурної спадщини, як ця садиба.  

Авторка цього матеріалу стала лауреаткою ХІІ Всеукраїнського конкурсу учнівських творчих робіт «Я – журналіст!»