Історії війни: харків’янка двічі за життя опинилася під бомбами - у Другу світову та нині

Коли рашисти почали бомбити місто, вона залишилася одна у квартирі – а потім одна у під’їзді. Харків’янка пані Людмила пересувається повільно, за допомогою спеціальної тростини - має проблеми з хребтом. Про те, щоб спуститися у бомбосховище не було й мови…

Дитиною пані Людмила дитиною пережила Другу світову війну. Її перші чіткі спогади – про те, як трирічною дівчинкою тікала з мамою в евакуацію, і як їхній залізничний ешелон бомбили німецькі окупанти-нацисти. І ось через стільки років жінці довелося пережити бомбардування Харкова росіянами. Фашизм повернувся у формі рашизму.

Зі зруйованого Харкова її вивезли до Німеччини волонтери. Тепер вона в альтер-хаймі (тобто в будинку для літніх людей). Окрема затишна кімната, нові меблі, добра їжа, привітний персонал. Та жінка сумує за домом у Харкові та за сином і онуком-волонтером, які нині в Україні.

Пані Людмила вважає, що росіяни обійшлися з Харковом гірше за нацистів, бо зруйнували й те, що залишилося цілим у Другу світову.

Ось її розповідь – від першої особи.

«Не хотілося помирати під завалами»

Коли Харків постійно бомбили, усі, хто міг - виїхали. Я в під’їзді залишилася фактично одна. Ті кілька сусідів, що лишилися, спускалися у підвал – у бомбосховище. А я взагалі не ходила, навіть на сходову клітину… Знаєте, як буває? Коли стрес, то ти доповзаєш… Я просиділа в коридорі. Це єдине місце, де я могла перебувати – кажуть, треба між двох стін. А більше – ніде. Ліжко під вікном, а так же взагалі не можна! Тобто коридор – єдине місце, хоча, якщо розібратися, воно теж нічого не давало.

…Живу я в Харкові у чудовому районі – на височині. Та коли поряд з нами бомбили – у нас все падало, вікна здригалися. До мене якось зайшла патронажна медсестра, тут – бомблять, і вона тримала мої коліна, бо я сама вся здригалася. Це такий страх! Здається, що все це у тебе в квартирі… Нові вікна в будинку витримали. Та все одно здригалося все! У нас усе було зашторене, сиділи без світла. Я боялася навіть підійти до вікна, щоб подивитися, чи є тріщини.

Мій син живе за містом. І кожного дня проїжджати купу блок-постів (та ще й під обстрілами) у нього можливості не було.

І от нас бомблять – а я одна. Не хотілося, звісно, помирати під завалами. Своєю смертю – це одне, але отак померти – це жахливо!

«Перші мої дитячі спогади – бомбардування»

Я дуже добре пам’ятаю ще ту війну. У нас, дітей, не було капризів, бажань - ми були ніби дорослі. Брату було чотири, він ходив отоварювати хлібну картку, хоча старші пацани могли її й відібрати. Але він ховав картку у шкарпетки, бо знав, що таке ці 100 грам хліба. У евакуації він дивився за мною, називав «доця» - бо пам’ятав, що тато так мене називав… Тато воював, він приїхав відвідати нас після поранення, так я його не впізнала. Мамі кажу – йди, там тебе дядя кличе…

Перші мої дитячі спогади – бомбардування. До цього, коли жилося добре, я нічого не пам’ятала. Нас (в евакуацію – ред.) проводжав дідусь, моєму братові тоді було чотири, а мені три. Так він пам’ятав те, як нас проводжав дідусь, як зашивали за підкладку документи… А я – ні, не пам’ятала цього. Але коли сіли в потяг, і його почали бомбити – оце вже я пам’ятала! І коли через стільки років у 2014-му почали бомбити Донбас – я на це все дивилася та ридала. Коли про це розповідають – то це одне, а коли ти сам усе це пережив – зовсім інше.

«У цю війну мені було набагато страшніше, ніж тоді»

А потім довелося провести під бомбардуванням у Харкові 45 днів! Я практично не спала. Весь час сиділа у коридорі, бо, думаю, зайду до кімнати – і знову почнеться. Одна справа - коли ти дивишся якусь картинку, а інше - коли по твоєму дому гатять… і все здригається. У нас пошта на першому поверсі – вилетіли і стекла, і все, і магазин зачепило. Нас не зачепило – уже щастя, але ти весь час у цьому кошмарі знаходишся. Слава Богу, хто встиг виїхати, це щастя.

У цю війну мені було набагато страшніше, ніж тоді (у Другу світову- ред.), коли я була маленькою. Чому? Бо тоді мама була, зверху нас прикривала, хоча в самої в неї серце розривалося. Бо якщо вб’ють її, що ми тоді будемо робити?

«Що не зруйнували у ту війну - зруйновано зараз»

… Спочатку у Харкові не було продуктів – ні хліба, нічого. Потім наші народні умільці почали пекти хліб, підвозити. Потім підвезли гуманітарку – тьху, тьху, нічого. У всякому разі, можна було якось вижити. А спершу перебивалися на продуктах, які були. Син готував їжу – приносив.

Найбільше переживала за своїх рідних – у мене в Харкові онук та син. Мій онук – волонтер Сергій Громов. Він громадянин Ізраїля, він має досвід служби в армії та залишився в Україні – допомагає евакуювати людей, і в Кременчук харків’ян вивозив…

Сама я виїжджати я не хотіла, та виїхала, щоб розв’язати руки сину. Адже він ризикував, відвідуючи мене. Син наполягав, щоб я евакуювалася. А я не хотіла, бо у мене тут чоловік похований…

…Харків розбомбили повністю. Центр – це просто жах. Усе, що не зруйнували у ту війну (Другу світову – ред.) зруйновано зараз. Розбомбили навіть там, де джерело у Саржиному яру – поряд приватні будинки, котеджі – згоріли.

Хіба я могла колись повірити, що росіяни нападуть?..