«На руках дітей написала ім'я та телефон»: як кременчужанка Юлія наважилася виїхати за кордон

Для більшості українок виїзд за кордон з початку повномасштабного наступу росії став не відпочинком або подорожжю, а пошуком нових можливостей для підтримки України. Однією з таких мужніх українських жінок є кременчужанка Юлія Слєпченко, яка склала все в один рюкзак, взяла дітей за руки й виїхала у невідомість. Жінка в Італії отримала дозвіл на волонтерство, допомагає батьківщині і мріє коли зможе повернутися додому в Україну.

«Вночі переносила доньку в коридор на підлогу»

- 24 лютого о 4 ранку мені написав мій друг: «Почалося. Нас бомблять. Йдіть у бомбосховище». Я прокинулась, збудила сім'ю і сказала донечці: «Збирай олівці і які хочеш іграшки у свій рюкзак одягайся і будь готова виходити, як я скажу». Донька запитала куди, а я реально не знала, що їй казати... сказала правду... Через 3 хвилина вона вже стояла з рюкзаком вдягнена у дверях. «Мам ну пішли вже, пішли....».

Життя розділилось на до та після... під час тривоги і після тривог. Під час тривоги вдень - у сховище, вночі переносила доньку в коридор на підлогу, бо вона міцно спить. А як тільки тривога закінчується наші люди, як мурашки починають швидко працювати приготування коктейлів, мішків з піском, закупівля гуманітарки, розведення всього по місту... Все потрібно встигнути до нової сирени!!!

«Маркером написала на руках обох дітей ім'я, прізвище і номер телефону»

- Не планувала нікуди виїжджати, але подзвонила мама моєї подруги і попросила допомогти (привезти онука в Італію і самим приїхати). Батьки одразу сказали: «Вези дітей зараз, бо потім можуть залізничні шляхи обстрілювати».

Зібралась за кілька годин. Взяли лише документи, спідню білизну і їжу на добу і м'якого котика доньки, без нього нікуди. Все потрібно було вмістити в один рюкзак, бо руки потрібні, щоб тримати дітей, щоб в натовпі не загубилися. Перед виїздом перманентним маркером написала на руках обох дітей ім'я, прізвище і номер телефону.

У купе їхало 14 осіб - спали по черзі

- Сіли у потяг. В купе їхало 8 дорослих, два підлітки та троє дітей від 6-12 років і дитина 2 років.

Діти на верхніх полицях дорослі на нижніх. Спали по черзі і найбільше бажання було розпластати ноги хоч на 2 хвилини. Їхали добу: 8 годин просто стояли потім об'їзними шляхами нас везли постійно змінюючи маршрут. Потім був автобус.

«Дивись - це росіяни летять нас бомбити»

- Їхали через Угорщину, добу стояли на кордоні і це ще виявляється нам пощастило.

Коли ми стояли на кордоні з Угорщиною і діти побачили в небі літаки, найбільш вразив діалог шестирічних дівчаток: «Дивись - це росіяни летять нас бомбити », сказала моя дочка іншій дівчинці і почала пригинатись.

«Не бійся ми вже в безпеці, тут росіяни не дістануть»: заспокоювала її подружка.

Дітей розважали лише прогулянками біля автобуса і телефонами. Це рятувало всіх нас, хоч якось відволікати дітей... вони в житті своєму стільки не сиділи. Вночі під'їхали на контроль, донька як раз заснула, бо до цього майже не спала, то сон був дууууже міцний. Всім сказали вийти з автобуса на контроль, навіть з місячними дітками, не знаю, що вони там шукали, але їм не було діла ні до того що потрібно в холод виносити діток з автобуса ні те, що я просто не могла розбудити свою доньку...

Їхали через Альпи, але на них ніхто не дивився. Така краса, а душа в скорботі. По прибутті в Італію зразу поїхали робити тести на ковід. Після записались на прийом місцевого «ЦНАП» де нам зробили гостьову. Далі поїхали до поліції, нам зробили всі необхідні документи. Для українців робили швидко.

«Одразу почала шукати як допомогти Україні»

Наразі Юлія збирає кошти на квадрокоптер від волонтерської організації «La Rondine». На сьогодні на квадрокоптер Autel з тепловізором зібрали 31 316 грн. та 325 євро.

Приватбанк. 4149 4993 9648 0798 (Слєпченко Юлія Григорівна)
МФО банку 305299
IBAN UA183052990000026201747665748
Монобанк. 4441114463466159

«Це не подорож і не відпочинок - це пошуки можливостей і постійна робота»

- Діти швидко звикли до нового дому, але донька сумує та періодично фантазує: «Уявляєш як ми приїжджаємо додому нас зустрічають рідненькі наші, я так за ними скучила».

Працюю в Венеції бачили чимало, але всі думки з Україною постійно, те що у звичайний час дивувало, здається таким неважливим...

Це не подорож і не відпочинок - це пошуки можливостей і постійна робота. Італійці дуже чемні і дуже допомагають, більшість знає англійську, це допомагає порозумітися в багатьох питаннях. Знають про події в Україні і дуже співчувають. Вони нам дуже раді. Зустрічаю людей різних націй і з усіма спілкуюся англійською. Всі шоковані, що таке взагалі може відбуватися у цивілізованому світі. Питають як у вас зараз? Тримаєтесь? Розказую як зараз важко в Україні, і як наші хлопці - справжні воїни стали на захист добра від російської навали. Розказую і про наш міцний тил – волонтерів, бо зараз в Україні кожен другий волонтер.