«Учитель біології дав моїм 19-річним друзям машину і вони возили гуманітарку», – Максим про життя на Донбасі і переїзд у Кременчук

19-річний Максим Негрей разом із батьками переїхав до Кременчука з Мар'їнки Донецької області. Про те, як жили під обстрілами, як його 19-річні друзі домовлялися про гуманітарну допомогу та розвозили її людям, як його родина приїхала у Кременчук та влаштувалася тут, хлопець розповів «Кременчуцькому Телеграфу». Зараз Максим працює старшим баристою та продає каву у кіоску біля площі Перемоги.

Про життя у Мар'їнці

- Як давно живете у Кременчуці, коли переїхали сюди?

Я живу тут вже 5 місяців, приїхав у середині березня з міста Мар'їнки Донецької області. Це місто було усі 8 років прифронтовим, з 2014 року.

- Як жили у Мар'їнці, коли у 2014 році почалася війна?

Одразу після початку бойових дій було важко. Спочатку ми поїхали до Азовського моря, жили десь два тижні, знімали будинок. Потім повернулися додому, зібрали речі під вибухи та постріли (це тоді для нас у новинку було) і вирушили до бабусі у село. Рік жили у моєї бабусі, потім повернулися додому. Ще два роки були активні бойові дії, у 2015 році з нашого міста українські війська вибили ополченців (або іншими словами сепаратистів). І далі усі сім років це було прифронтове місто. На даний момент місто наполовину окуповане, але тримається.

З 24 лютого ми прожили у місті місяць. Але потім почалися активні бойові дії, обстрілювали з усього – мінометів, СПГ (протитанковий гранатомет – ред.), танків, авіації, «Градів», «Смерчів», «Ураганів».

Моя сестра з чоловіком жили у більш небезпечній частині міста, де були сильні обстріли. У них підвал – це яма, накрита бетонною плитою, там вони ховалися. Мені розповідав чоловік сестри: «Я сиджу у підвалі та чую усі ці вибухи, я не вірив у Бога, але став на коліна і почав молитися. Дуже близько падало».

У нас з 24 лютого не було мобільного зв'язку та інтернету у місті. Відразу зникли світло, вода. Перша їхня ціль – електростанція. Вона знаходилася неподалік нашого дому, тому я прекрасно знав, куди вони б'ють. Коли прилетіло, відключили світло, миттєво зник мобільний зв'язок. Щоб зв'язатися з кимось, доводилося виходити на вулицю і підніматися на височину. У росіян були такі пристрої – не знаю точно, як вони називаються – маленькі снаряди на парашутах. Не чутно, коли вони летять. Лише вкінці чутно невеликий свист і – вибух. Найближче до мене снаряд падав за метрів 40, коли я стояв на вулиці. Мій батько виходив до сусіда, переходив через дорогу, і через дві домівки прилетів снаряд. Багато таких історій.

Я розумію людей, які бояться обстрілів. Бо це страшно – знаходитися у місці, де ведуться бойові дії, але швидко звикаєш до цього. З часом я звик, більше не боюся пострілів, вибухів, мені вже без різниці.

- Твої близькі всі вижили?

Так, усі живі, усі на місці.

- Як ви жили без світла і води цілий місяць?

У нас була підготовка, ми знали, що робити, маючи досвід 2014 року. У нас був колодязь – вода, ми з батьком зробили фільтри, був котел для обігріву, вугілля, генератор, бензин, документи усі зібрані у купу. Ми знали, що у будь-яку секунду може щось прилетіти.

- Як з їжею? Вам привозили гуманітарну допомогу?

Ні, ми самі їздили за їжею. Але іншим людям привозили. Моїм друзям, яким також 19-20 років, наш вчитель біології дав машину. Вони за свої гроші купували бензин, їздили до сусіднього міста і розмовляли з різними організаціями, просили у них гуманітарну допомогу. Тому що у наше місто майже ніхто не хотів їхати із гуманітарних організацій. Моїм друзям вдалося домовитися. Потім вони вантажили машину, їздили до міста і розвозили людям гуманітарку. Один хлопець був з поліції, він і зараз там, і військові допомагали людям.

Про евакуацію

- У який момент ви вирішили виїжджати?

Коли останні сусіди виїхали з нашої вулиці. Ми були майже останні. Ще один сусід зостався, але пізніше він також виїхав до сусіднього міста.

- Тоді обстріли почастішали?

На наш район дуже багато прилітало, було неможливо там сиділи.

- Зараз місто зруйноване чи там ще залишилися цілі будинки?

Вщент зруйноване! Майже 80-90% міста зруйновані, там нічого немає. До війни у Мар'їнці проживало 12 тисяч людей – повноцінне місто, станом на 2020 рік – 9 тисяч, а на даний момент десь 200-300 залишилося.

- Це загалом люди похилого віку?

Так, вони не хочуть їхати, усі тримаються за свої речі, домівки.

- А твоя бабуся поїхала?

Вона живе в окупації з 2014 року, у селі, ближче до Донецька. Було тяжко їздити до бабусі... Раніше дорога займала 7 хвилин на машині. Коли почалася війна, ми добиралися до неї 2,5 години. Блокпости, великий об'їзд через Донецьк. Зв'язок з нею є. Один-два рази на тиждень вона виходить на город та зв'язується з мамою.

- Коли виїхали, якою була дорога, як опинилися саме у Кременчуці?

Ми їхали двома машинами. Завантажили усі речі, які змогли. У дорозі проблем не було, на блокпостах довго не перевіряли. Їхали довго, 7 годин, бо моя машина не дозволяла їхати надто швидко. Ми зупинялися раз у маминої подруги у Полтаві. У Кременчуці були дві мої тітки – рідна та двоюрідна. Вони живуть тут з початку березня.

- Домашніх тварин ви з Мар'їнки не привезли у Кременчук?

На жаль, ні, вони залишилися там. У нас був чорний собака, молодий. Коли ми останній раз приїжджали до міста, він був живий, побіг за нами до сусіднього села, там його й залишили. Потім люди говорили, що повернувся назад додому, до міста. Знаючи свого собаку, він до двору нікого не підпускав чужого, тому велика ймовірність, що його могли застрелити... Була ще пара котів, але їхня доля взагалі невідома.

- Ваш будинок уцілів?

На нашому районі вже зовсім немає нікого, немає кому перевірити. Останній раз, коли я чув про свою домівку, це було півтора місяці тому.

У найгарячішій точці міста три місяці (після 24 лютого – ред.) жив мій найкращий друг. За цей час 15-20 прильотів було на його подвір'я, пів будинку немає. Вони жили у підвалі, виходили покурити та зварити поїсти на вогні. Потім прийшли ці «чурки» (росіяни – ред.) та забрали їх у фільтраційний табір, а потім вивезли у росію. У нього там родичі є. Він зараз набирається сил, дуже хоче повернутися додому. Каже, українців там ні у що не ставлять. Йому дали змогу виміняти українські гривні на рублі. Курс 1 на 1,5. Хоча на той час 2-2,5 був. Він 1200 грн на 1800 рублів поміняв. Не знаю, як охарактеризувати таке ставлення. Ніякої допомоги! Він влаштувався на роботу, бо треба хоч якісь гроші заробити, щоб потім повертатися. Але ні в кого з нас у Мар'їнці домівок вже не буде, тому що все місто знищили. Там ні світла, ні газу.

- Там твої друзі ще залишилися?

Так, друзі розвозять гуманітарку. Вони можуть залишатися у місті на день чи два, щоб подивитися, яка ситуація, і скласти план, як і куди щось везти. У більшу частину міста наші військові не пускають, бо там небезпечна і складна ситація.

Наше місто – як Авдіївка, як Піски, стоїть довше за всіх. Через це його і розбили вщент, бо воно стоїть до кінця. Я дуже хочу, щоб воно вистояло, щоб його захистили! Без різниці, що там буде з ним, відбудуємо, повернемося!

Про переїзд у Кременчук

- А тут уже адаптувалися? Як тобі Кременчук?

Мені подобається це місто, але вдома краще. І ця погода, ці зливи... Неможливо у деяких місцях ходити містом після них. У нас степ, більш спекотно, влітку на сонці температура 50 градусів. Тут нам холодно буває. А місто дуже прогресивне. Я бачу, що потенціал у нього великий. Можу Кременчук зрівняти навіть з Маріуполем. Я вчився в університеті у Маріуполі на інженера-технолога з відновлення та збирання деталей. Це було одне з найпрогресивніших міст України на рівні з Харковом і Києвом. А що зараз з ним, всі прекрасно знають...

- У Кременчуці знімаєте квартиру?

Так, знімаємо квартиру у центрі. Усі працюємо. Було важко знайти квартиру, бо багато місцевих дуже завищували ціни і зараз завищують. Дехто (з кременчужан – ред.) не любить переселенців, кажуть: «Квартира тільки для місцевих!» Але я на них не ображаюся, кожному своє.

- А де батьки влаштувалися?

Мати працює у Пенсійному фонді, вона і у Мар'їнці працювала у Пенсійному фонді, їй дали тут робоче місце. А батько – зварювальник. Йому тяжко було знайти роботу, тому що всі заводи тут працюють 3-4 дні максимум, заробітна плата дуже маленька.

- Ви зверталися за продуктовими наборами, що видає наша міська рада?

Допомоги дуже багато. Ми навіть не встигаємо всі продукти використовувати. Там не все, що потрібно, є, але щоб не померти з голоду, є багато чого.

- Як часто берете таку допомогу?

Зараз у нас все є, то навіщо будемо брати? Щоб іншим людям вистачило. Одразу ми раз у два тижні брали, то зараз – раз у три. Я останній раз отримуав гуманітарну допомогу у церкві.

- Плануєте повертатися додому після перемоги?

Я ще не знаю, що буду робити. А мої батьки хочуть поїхати туди, у Донецьк. Я себе добре тут почуваю, тому що вмію контактувати з людьми, мені легко. Я розумію своїх батьків, вони вже не такі молоді, як я. Їм важко пристосуватися до нового середовища. А я молодий, де завгодно зможу пробитися.