Марина Пилипенко: «Єдине, що ми могли запропонувати на початку – гарячий душ та чай»

З Мариною Пилипенко ми зустрілись в Тенісному клубі «Прем’єр», що на Першому Занасипу. Нині тут, у частині будівлі закритих тенісних кортів, розташований Центр тимчасового перебування переселенців.

Перед входом у будівлю - дитячий велосипед, настільні ігри, клітка з папугою. Поруч гуляє жінка з малюком - освоюють самокат. 

Марина - молода, тендітна та усміхнена жінка -  виходить з машини, просить зачекати: «Занесу банку малосольних огірків, до вечері нашим привезла».

- Ви годуєте своїх мешканців власними огірками?

- Так, на нашу кухню я привожу більшу частину того, що росте у нас на дачі, -  говорить Марина.

Поки чекаю, розглядаю територію тенісного клубу. Доглянуті корти, підстрижена трава, шикарні вазони з квітами. Питаю, хто доглядає? «Всі разом».

Тенісний клуб «Прем'єр» - сімейний бізнес Марини Пилипенко та її чоловіка Євгенія. Сьогодні на постійній основі тут мешкають близько 40 людей, з них 9 - діти. Це люди переважно з Харкова, Чугуєва та Сєвєродонецька.

- Як так сталося, що ваш спортивний клуб став прихистком для людей? Адже це - ваша територія, ваш бізнес, ви сюди вкладали і вкладаєте  гроші. А нині тут майже півроку живуть незнайомі вам люди, яким ви носите свої огірки.

- Вперше до нас люди потрапили 26 лютого. Наш колишній директор, коли евакуював своїх рідних, привіз сюди знайомих. Перші дні вони переночували на диванчику, хто - на стільці. Потім спрацювало сарафанне радіо. Від перших днів війни в тенісному клубі був мій чоловік, який організовував із охороною спальні місця, воду, їжу. Я лишалася вдома, в шоці, до кінця не усвідомлюючи і не розуміючи, що відбувається. Я вам одразу скажу: Євген пропонував, щоб я з донькою поїхали з країни, тим більше, що наш старший син працює і живе за кордоном. Але я сказала, що нікуди не поїду. Сказала, що піду з ним, подивлюсь на цих людей. Прийшла в клуб вперше 3 березня. Люди просилися переночувати, перепочити, пересидіти. Їм справді нікуди було йти. 

- І тоді ви вирішили, що ваш клуб стане тимчасовим домом для людей?

- Єдине, що ми могли запропонувати на початку – гарячий душ та чай. У нас є кухня, тільки кухар наш поїхав з початком війни. Власне, з персоналу залишились лише охоронці. На той момент ми з чоловіком лишились самі. Я почистила холодильник.  Дивлюсь, що можна приготувати з того, що є. Було трохи мяса, картопля, овочі, крупи. Пам'ятаю, вирішила, що це буде суп. Подумала: люди ж до цього скільки в підвалах та метро жили, потім їхали… Розібралась із плитами - у нас індукційні, професійні, раніше я з ними діла не мала. Питаю у людей:  може, серед вас є кухар? Немає. Може, хтось допоможе на кухні? Одна, друга рука. До мене прийшли дівчата, почали разом вирішувати, як налагодити процес приготування їжі - адже люди приїжджають, зранку потрібен якийсь сніданок…

Марина готує для переселенців

- Скільки на той момент у вас було людей?

- Я вже не згадаю, обліку зразу не вели, але дуже багато людей, і нам підказали, що потрібно вести облік. Найбільше було 108 людей одночасно, всього через нас пройшло 146 людей.

- Як налагоджували побутові питання?

- На початку навіть моя донечка стояла зі мною на роздачі їжі, а надалі питання кухні взяли на себе наші мешканці. Дівчата не підвели, молодці. Потім до нас приєдналась допомагати кухар, Наталя Скибенко. Зараз працюють дві жінки, що живуть тут. Ми годуємо людей  тричі на день, усе по графіку. Дівчата рано встають і готують, після кожного прийому їжі - прибирають кухню, миють посуд. Ми розробили правила перебування. Є графіки чергування з прибирання, прання та іншого.

- Хто чим займається протягом дня?

- Частина людей працевлаштувалась - на хлібозавод, на швейне виробництво та інші. Хто з дітками – ті займаються ними. Відпочивають на  території  клубу, гуляють містом. У нас живе, приміром, сім'я пенсіонерів. Дядя Міша і тьотя Ніна. Інтелігентна родина, спокійні, доброзичливі. Встають дуже рано. Я приїжджаю - а вони вже пораються. Доглядають за квітами, бур'ян виривають - і завжди разом. Вони з Харкова, дім, на щастя, цілий. Чекають, поки перестануть так сильно стріляти по їх місту. 

Марина та Євген Пилипенко

Про допомогу

Марина запрошує нас на обід. Сьогодні - борщ із квасолею, булгур, тушковане м’ясо, салат зі свіжих огірків та помідорів. Компот.  На окремому столі - сухарики, печиво, чай, кава, фрукти.

До розмови приєднується Світлана Терешкова – вона керуюча справами «Прем’єра». З Мариною знайомі  дуже давно. Приїхала в клуб через декілька тижнів після початку війни і взяла на себе кураторство над переселенцями, їх облік і консультування, взаємодію з волонтерами і громадськими організаціями, підприємствами і організаціями міста, благодійними фондами, місцевою владою тощо.

Світлана Терешкова 

Дівчата починають згадувати, як та скільки людей підключилися до допомоги, коли дізнались, що у тенісному клубі  - центр переселенців.  

- Як ви зводите кінці з кінцями? Адже комунальні платежі ніхто не скасовував?

- От дивіться. Влітку за комунальні послуги ми сплачуємо 60-70 тисяч гривень. Це електроенергія, вивіз сміття, вода, газ. В березні це було близько 150 тис. гривень. Велике навантаження на мережі. Приміром, чи не щомісяця нам треба чистити каналізацію, а це - 15 тисяч гривень. Зараз тільки на туалетний папір витрачаємо 500 гривень на тиждень, 11-15 тисяч – миючі і чистячі засоби, пральні та засоби гігієни тощо. Цукру необхідно 5-7 кілограмів на день, а було й більше. Та постійно дуже багато витрат: вода питна, молоко, яйця, сир, чай, кава, хліб, картопля інші овочі тощо.

- Є допомога від міста, від держави?

- Ми відразу зареєструвались на сайті «Прихисток», щоб ті, кому немає куди подітись від війни, могли зателефонувати та приїхати до нас. Згідно з Постановою Кабміну, ми можемо розраховувати на компенсацію комунальних послуг, на яку ми подаємо щомісяця документи. Проте й досі нам не перерахували жодної гривні, - каже Світлана.

У той же час Марина та Світлана чи не півгодини захоплено розповідають про тих, хто дійсно надає допомогу для їх переселенців. Перелік тих, хто допомагає – дуже великий, але це в основному не матеріальна допомога, кожен допомагає тим чим може і скільки може. Це й одяг, постільна білизна і засоби гігієни, посуд і пучок редису весною, а є ті, хто перераховує гроші, але це дуже дуже зараз рідко.

- Це цілий список людей, кременчужан, які нам допомагають, - розповідає Марина Пилипенко. - Це підприємець Сергій Ковнір, який в перший тиждень нам перерахував значну суму грошей, керівник МПК Сергій Ситник, це керівник “Котлогазу” Геннадій Бутко, вчитель Сергій Михайлов, фермер Іван Горобець, - згадує Марина Пилипенко. 

Світлана додає: громадські діячи Оксана Гуйда, Юля Цибульська, Оля Паренкова, Анна Пшенична, Валерій Лашин. Депутати Денис Терещенко, Євгеній Алєксєєв. Волонтери Маріанна Булеца (Ужгород), Марія Мосейчук (Кременчук). Міська рада допомогла з   ліжками, на другий місяць допомогли м’ясом, питною водою та хлібом, привезли від фонду постільну білизну і ковдри, для діток - набори від ЮНІСЕФ. Підприємства міста Кременчукводоканал та Кременчукгаз перерахували нам посильну для них фінансову допомогу. Допомагають наші клієнти-тенісисти, люди що мешкають поряд з клубом та всі небайдужі кременчужани. Батьки однокласників наших дітей. Власники магазинів «Ілона» дають нам щоденно хліб протягом чотирьох місяців, а декілька тижнів додатково печуть багети в кафе «Парус» річного порту. Допомогу надала церква з Дармштадту (Німеччина), Церква Джерело життя (Кременчук). Червоний Хрест Україна. Фонд Віктора Пінчука. БФ «Смілива Україна»,гуманітарний штаб та інші, нехай вибачать ті, кого не назвали. 

- Але найбільше фінансове навантаження - власне на мого чоловіка - Євгена Пилипенко, - каже Марина.

- До війни ви займались волонтерством?

- Ні, може, трохи благодійністю. Ми побудували найкращі корти, яких немає і в Європі. Ми приймали Кубок ДЕВІСА, міжнародні тенісні турніри класу ФЬЮЧЕРС. Наш Тенісний Клуб «виховав» Першу ракетку України та 240 ракетку Світу – Віталія Сачко та інших тенісистів, що є надією України і Європи. Ми розвиваємо і залучаємо до спорту і здорового способу життя дорослих та дітей як заклад позашкільної освіти. Ми проводили безкоштовні тренування, і зараз намагаємось робити так, аби тенісний клуб повноцінно функціонував. Щосуботи проводимо день відкритих дверей у клубі для всіх бажаючих від 5  років..  

- Як ваша родина ставиться до того, що ви весь час присвячуєте волонтерству?

- Звичайно, всі хочуть більше мами вдома. Але таке рішення ми прийняли разом із родиною. Всі підтримують один одного.

- Як чоловік ставиться до того, що ви витрачаєте власні кошти на допомогу?

- Він і сам дуже багато коштів витрачає на допомогу людям, дуже добра і чуйна людина, - додає Світлана Терешкова.- Він тут усім допомагає. Наприклад, одному з переселенців він створив умови і дав кошти для стартапу - облаштував зону барбекю, щоб той гроші заробляв. Правда, він спробував, але не дуже вдалось. Ну то вже інша справа. Деяким особисто допоміг влаштуватись на роботу.

Нині тут усі рівні

Марина знає безліч історій переселенців, які пройшли жахи війни, передивилась купу фотографій своїх переселенців, на яких - зруйновані квартири, будинки. І мрії. Говорить, завжди спостерігала за людьми, цікаво було дивитись їм в очі. «Я коли на роздачі стояла, завжди дивилась, міркувала, про що вони думають».

Звичайно, багато траплялось і неприємних ситуацій за цей час. Доводилось просити деяких людей залишити наш клуб. Але у цілому люди - хороші та вдячні.

- Як люди справляються зі своїми стресами? Адже жити в одному приміщенні з невідомими людьми та мати у бекграунді такі спогади - це випробування. Та й вам, мабуть, психологічно важко?

- Так, ми постійно запрошуємо до нашого прихистку психологів.  До речі, завдяки їм я і себе трохи краще зрозуміла у цій ситуації. Нещодавно, поки чекали групу на заняття, психолог каже мені: “Дивлюсь, як ви метушитеся, на кухні насипаєте їжу. Ви таким чином втрачаєте свій статус, авторитет в очах переселенців”. Я нічого не відповіла, посміхнулась. Але потім для себе зрозуміла, те, що я роблю - роблю для себе, адже це дії, а дія – це допомога собі у стресовій ситуації (готувати, нарізати, варити…). Коли сталась війна, мені треба було себе кудись «подіти», щось робити. Мені зараз комфортно у моєму стані. Я сама собі допомогла. Роблю, що вмію: насипати їжу - значить насипати їжу. Наразі такої потреби вже немає, все більш-менш налагоджено, але є інші питання та задачі, які щоденно потрібно вирішувати. У цей час це не про статуси і посади, а про волю та конкретні дії та  взаємодопомогу. 

Світлана додає: що тут усі нині рівні - і Марина, і Євген Іванович (Пилипенко - авт.) - робимо що потрібно. І прибираємо, і носимо, і готуємо, без статусів. Марина і квіти саджає, і поливає, переселенці до нас приєднуються. 

-  У майже кожного мешканця є свої справи та обов'язки, - з усмішкою каже Марина. Он зараз волонтери фрукти-овочі привезли, бо наразі сезон, і ми просимо всіх привозити надлишки з садів і городів. Жінки готують закрутки - консервують огірки, компоти, варять джеми. 

- Тобто закривати свій центр для переселенців найближчим часом ви не плануєте? 

- Ні, не плануємо закривати, але час покаже. Ми тут вже всі як свої. Готуємось до холодів.

Детальніше про життя тенісного клубу в умовах війни можна на сторінці Марини Пилипенко у Фейсбук. Також можна стати благодійником та допомогти переселенцям, що нині там мешкають.