«Усе, що ми зробили, – це авантюра!» Як харків’янка рятувалася від війни і відкрила бізнес у Кременчуці

29-річна Анна Таран народилася у Кременчуці, але з 2010 року жила у Харкові. Там вона започаткувала власну справу – відкрила студію краси, проте через війну повернулася до нашого міста. Але і тут дівчина вирішила не сидіти без діла – і так з’явився центр естетичної косметології «ПроФорма». Про те, як рятувалася від війни і вдруге з нуля розпочала власний бізнес, Анна розповіла ТЪ.

Про те, як виїжджали з Харкова 24 лютого

- Коли ви з чоловіком виїжджали з Харкова?

Ми виїжджали 24 лютого зранку. 22 лютого подивилися звернення президента росії і зрозуміли з чоловіком, що почнеться війна, проте не розуміли, коли і як це буде. Звечора (23 лютого – ред.) я зібрала готівку і документи, але до кінця не вірилось, що треба збирати речі. Тривожної валізки у нас не було. Я не розуміла, як можна все своє життя зібрати в одну валізу.

Мій чоловік встає рано на роботу, 24 лютого він прокинувся, коли ще 5.00 не було. Відкрив штору, і я бачу, навіть лежачи у ліжку, що артилерійський обстріл все ближче до нас. Ми жили у районі Павлового Поля, це спальний район.

Наш будинок знаходиться на спуску, мобільного інтернету та зв’язку немає, рятує лише Wi-Fi. Мабуть, через те, що всі одразу почали заходити в інтернет, і Wi-Fi теж ліг. Це були найстрашніші пів години за увесь час війни. Не було зв’язку, по телевізору нічого не показують, якісь стандартні фільми. Екстреного звернення не було, це ранок. Я зрозуміла, що почалася війна, по завантаженим за ніч повідомленням у телеграмі.

Ми не відразу вирішили виїжджати. Думали, може, кудись у підвал бігти, тому що коли летить артилерія, ти не знаєш, як швидко вона до тебе дістанеться. Мені здавалося, що на вулицю виходити взагалі не можна. Але чоловік сказав їхати. Ми склали документи, я взяла чоловіку взуття (у нього 47 розмір ноги, подумала, що треба взяти, бо він буде ходити босий), гель для душу, зубну пасту. На збори у нас було 30 хвилин.

Ми зателефонували мамі мого чоловіка, вона живе у трьох кілометрах від нас. Мені здавалося, якщо зараз не виїдеш – то вже не виїдеш, місто буде у блокаді.

У нас був сухий бак, ми поїхали на заправку, там була черга у пару кілометрів, ми стояли більше 2 годин. Я молилася, щоб був бензин. Ще більше години ми вмовляли їхати свекруху, вона переживала, що їй на роботу (вона працює в університеті). Чоловік, мабуть, вже насильно, посадив її у машину і ми поїхали по об’їзній дорозі. Літали винищувачі, чиї – ми не знаємо.

Ще один ворог – це паніка, бо люди з Харкова їхали, не дотримуючись правил, виїжджали на зустрічну смугу, полями їхали. Дуже багато було аварій. Гнітить, коли над тобою літають винищувачі. Хотілося швидше забратися звідти, але ми вирішили їхати повільно. У паніці люди потрапляли в аварії, шукали якийсь скотч, перемотували машини і їхали далі. Звичайно, не приїжджали ні поліція, ні «швидкі». Коли ми проїхали Харківську область і заїхали у Чутове, вперше зупинилися.

Ми їхали більше 12 годин, увечері прибули у Кременчук.

- У вас у Харкові був свій салон?

Так, все обладнання залишилося там. Ми з чоловіком більше 8 років працювали за кордоном у різних країнах. У В’єтнамі і Таїланді ми вчили азіатські техніки масажу, бачили круті спа-салони. У 2020 році прийняли доросле рішення повертатися додому і будувати бізнес. Ми хотіли жити в Україні! Купували обладнання, проходили курси, набивали клієнтську базу, зробили ремонт у приміщенні, яке орендували. У мене працювало троє-четверо людей, бо я не встигла «розростися» до великого колективу, але мала це на меті. Тепер у нас вдруге досвід за два роки будувати бізнес з нуля.

У Кременчуці мене ще довго мучили фантомні звуки, мені кожен звук нагадував вибух – чайник, пральна машина, двері. А оскільки ти втрачаєш все в одну хвилину, перший час важко. Спочатку я змушувала усіх спати по черзі, боялася, що ми проспимо сирену чи вибухи. Була скалічена психіка перший час.

Про життя у Кременчуці та бізнес з нуля

- Де ви зупинилися у Кременчуці?

У батьків. У трикімнатній квартирі жили батьки, свекруха, моя сестра та ми. Коли виїжджали наші друзі, і у нас був «пункт прийому біженців» на деякий час. Вони жили у нас, поки ми шукали їм житло. А хтось транзитом залишався на два дні – і їхав далі. Багато друзів зосталися у Кременчуці. Багато моїх харківських клієнтів, які були у західних областях, і в інших містах, тут залишилися. Кажуть, що тут максимально комфортно. І саме для харківських щось у Кременчуці нагадує Харків.

Ми почали допомагати, скуповувати на потреби ЗСУ, потім смажили пиріжки для переселенців, у нас квартира нагадували столову. З ранку до ночі у нас смажилися пиріжки. Коли допомагала, ставало легше.

- Як почали тут вести бізнес?

У той район, де знаходиться наш салон у Харкові, було багато потраплянь. На початку квітня чоловік вирішив їхати, бо у нас тут не було одягу, також він хотів забрати основне обладнання, щоб воно не вигоріло. Тоді на об’їзній дорозі обстрілювали машини, але він все одно поїхав.

А потім чоловік мені сказав, що ми скоро не зможемо нікому допомагати, нам скоро потрібна буде допомога (фінансова – ред). У травні я зняла кабінет в одній з місцевих клінік. І не очікувала, що буде такий великий попит на мої послуги!

У мене було багато клієнтів-переселенців з Харкова, Бахмута. Це, мабуть, якісь психологічні фази у жінок: спочатку тобі все одно, а потім ти на себе дивишся і думаєш: «Що зі мною сталося? Постаріла на 10 років на місяць-два, щось набрала…» Хтось не може їсти, а хтось, навпаки, заїдає стрес. Я тоді дала собі установку не працювати більше 8 годин, бо це важко фізично кожного дня робити по 8 масажів.

Ми вирішили з чоловіком, що не поїдемо у Харків, бо жити у 30 км від росії не хочемо. Навіть якщо у росії зміниться влада, підпишуть капітуляцію, ми проживемо у Харкові 5-10 років, а потім хтось знову направить це РЗСВ… І знову почне рушити життя, будинки і ламати все. Знову будувати заново життя… Я не знаю, як це психологічно можна пережити.

Ми зрозуміли в один момент, що потрібно щось робити. Кабінет, де я одна працюю, – це добре. Але у нас є досвід. Ми вирішили взяти у кредит обладнання на вигідних умовах. Я знайшла приміщення, мені воно сподобалося з точки зору розташування, це у центрі. Усе, що ми зробили, – це авантюра.

Я б могла виїхати за кордон, але у мене є чоловік, я вважаю, що у горі і радості треба бути разом. Тим паче ми у тилу, потрібно економіку підтримувати. Мій бухгалтер сказала, що на період воєнного часу можна не платити податки, штрафів немає, але потім їх все одно доведеться сплатити.

Тож ми почали активно працювати, 7 серпня відкрилися. У мене три основні напрямки послуг: масаж зі спа-процедурами, косметологія і лазерна епіляція.

- У вас працюють люди?

Стажуються, я вчу дівчат, вони пробують. Сподіваюся, все буде добре, почнуть працювати на повну.

- Зараз є якісь пільги для підприємців, вигідні кредити?

Так, ми обладнали більше кабінетів (у студії – ред.), бо зараз є кредити на вигідних умовах саме для ФОПів. На період воєнного часу вони майже безвідсоткові, разовий платіж, дуже низька відсоткова ставка. І вони гривневі. Але потрібен великий пакет документів, декларації. Дуже багато бізнесів зараз закривається, тому можна вигідно купити обладнання, техніку, меблі. Дуже дорого робити ремонт, через те, що ціни на будматеріали виросли відсотків на 40. Дуже класно, що є варіанти підтримки від держави. Є ще зарубіжні гранти для відкриття бізнесу. Треба написати бізнес-план на розширення чи створення свого бізнесу. Ці кошти не потрібно повертати, але потрібно платити податки і брати людей на роботу.

- Хтось з ваших друзів ще відкрив бізнес у Кременчуці?

Подруга планує відкрити кав’ярню, це буде її перший досвід. А друг хоче продовжувати тут свою адвокатську справу, якою він займався у Харкові.

- Ви зараз живете у батьків?

Так, але шукаємо квартиру. Знайти важко, вільних мало, дуже високі ціни. Я розмовляла з чоловіком, який здавав квартиру. Сказав, що у нього живуть зараз люди, але його не дуже влаштовують. Я запитала, чим саме. А він каже: «Ми підписували контракт до війни, а зараз я за цю квартиру можу мати у два рази більше. Тому я думаю, як їх виселити!» Але ж не від класного життя ми сюди приїхали! У всіх було власне житло. Я не думала, що це так боляче чути! Він здавав квартиру за 4 тисячі, а хотів 8-10. Це маленька квартира, хрущовка. Взагалі мені дико бачити, що у Кременчуці квартири за 14, 18, 22 тисячі на місяць без комуналки. Однушки від 11 починаються! Мені боляче, бо люди не розуміють, що їхні квартири, які вони зараз здають у 10 разів дорожче, стоять зокрема через те, що вистояли прикордонні міста. Якби вони були в окупації, то люди б у Кременчуці, можливо, теж постраждали. Але поки не відчуєш це на собі, не зрозумієш.

Друзі моїх батьків віддали нам дачу на літо, але теплий сезон вже закінчується, з квартирами нормальних варіантів поки що немає. Я кожен день дивлюся об’яви, але не знаходжу нічого. На початку люди з добрим серцем, які мають вільні квартири, віддавали їх за комуналку або за адекватні ціни, довоєнні. Я розумію, що зараз інфляція, ціни виросли, можна підняти ціни на 10-30 відсотків, але ж не у 4 рази! Це ми тут відкрили бізнес, а є люди, які приїхали і дуже розгублені. На початку усім нашим друзям ми знайшли квартири або за комунальні послуги, або дуже дешево, усіх порозселяли. А потім почалася інша сторона. Хочеться, щоб кременчужани розуміли, чого у місті зараз у два рази більше людей…

- Що б ви порадили тим людям, які бояться виїжджати з міста, де йдуть бойові дії?

Є люди, які не можуть без свого дому, роботи. Свекруха повернулася у Харків ще у травні.  Ми молодші, багато подорожували, працювали за кордоном, кожні пів року змінювали країну або квартиру, тож нам не так було важко психологічно. А є люди, які 30 років прожили в одній квартирі, 20 років працювали на одній роботі. Їм важко їхати кудись, знайти себе в іншому місті. Я б порадила слухати себе, своє серце. Добрі люди є скрізь.