«А тепер можете плакати». Історія кременчужанина Віталія Базилевського, який загинув за нашу свободу

Від страшної звістки про смерть Віталія Базилевського минуло вже п'ять місяців. Та без болю та сліз про нього говорити неможливо. Мама Віталія — Марина Базилевська — сама чи не щодня бачить смерть на власні очі, бо працює у хоспісі 2-ї лікарні. Та втрата єдиного сина — непоправна.

Без коханого лишилась і Оксана Кравченко. Його назавжди забрала клята війна, а вони так і не встигли одружитись. 

Віталію Базилевському 3 листопада мало б виповнитись лише 24. Тільки початок життя. І купа планів.

Спочатку Віталій служив у теробороні. А потім — «накази не обговорюються». Щоразу їздив у «відрядження» — перше, друге, третє… Казав: «Мамо, я тобі телефонуватиму тричі на день». 

Спершу дзвонив. А потім перший, другий день зв'язку не було.

…Оксані подзвонив командир Віталія. Сказав: не переживайте, все добре. Я навчаю хлопців, вони в безпеці, вони мені — як сини. Всіх поверну. Зв'язок триматимемо через мене, раз на кілька днів. 

Світ, немов зупинився. Жінки не знали, де шукати Віталія. З якого госпіталя телефонували? Хто телефонував? У військкоматі інформацію не підтверджували, з командиром зв'язку не було. Підключили всіх, кого можливо. А потім на телефон Віталія потелефонувала спільна знайома, на дзвінок відповів працівник моргу. 

Так вони дізнались, що загиблий син та коханий — у морзі міста Дніпро.

…Як саме загинув Герой Віталій Базилевський — рідні достеменно не знають і досі. Єдине, що відомо від військових — він потрапив під мінометний обстріл у пекельному напрямку. Попасна Луганської області. На завдання тоді поїхало шестеро — Віталій був наймолодшим. Бій був страшним: ніхто не встигав ні тікати, ні ховатися від обстрілів. Віталій прийняв бій та смерть — гідно. Ось такі сухі факти.

Потрапив у пекельний напрямок: у Кременчуці прощалися з 23-річним воїном Віталієм Базилевським 

«Ксюха, я завжди знайду вихід із будь-якої ситуації»

— З яким настроєм він збирав речі до військкомату? Що говорив?

Оксана: — Він завжди казав, що це його обов'язок. Ще задовго до вторгнення він знав, що війна буде. І розумів, що його заберуть у перших рядах, бо він щойно відслужив. Я йому говорила — це ж не обов'язково. Проте не відмовляла — знала, що він все одно зробить по-своєму. 

— Що Віталій розповідав про війну?

Марина: — Нічого. Я намагалася з'ясувати хоча б щось — де він, що робить. Він не казав. Лише одне — якщо дзвоню — то все добре! Більше нічого не можна.

— Що про нього розповідали побратими?

Марина: — Дуже добре відгукувались. Кажуть, навіть коли останню пачку цигарок допалювали на 10 побратимів, він заспокоював: та чого ви, пацани, все нормально буде. Сьогодні так, а завтра — так. Підбадьорював, і сміх у нього заразливий був. Хлопці зразу помітили — щойно засміється — ну все, весело всім.

Оксана: — Він був людина-посмішка. Навіть коли тобі сумно на душі, немає настрою зовсім — він усміхнеться до тебе, заговорить — і зразу хочеться сміятись. Навіть якщо в нього самого щось не виходило — він завжди казав: «Ксюха, я завжди знайду вихід із будь-якої ситуації». А тут не знайшов… 

Виліз на дуб —  і курив

За два роки до великої війни Віталій Базилевський прийшов з армії. Службу проходив у Василькові, у повітряних військах, у роті охорони. Від армії не ховався. Хоча, як зізнається мама, не надто туди й хотів. Проте пішов до військкомату за повісткою, наприкінці жовтня, напередодні свого 20-річчя. Марина Базилевська згадує, що син дуже любив правознавство ще зі школи, завжди з цього предмету 12 було.

— У школі яким був Віталій? Чудив?

— Чудив. Та «нерви» мамі не робив. Потрапив до вчительки, як я і хотіла — яка може дітей в руках «тримати». До 5 класу був відмінником. Перехідний вік пройшов, минулось. Загалом він був дитиною слухняною. Ми ніколи не сперечались, не сварились. Раз, пам'ятаю, вдарила його в дитинстві. Сидять з племінником, балуються-балуються, я схопила, що було під рукою. А потім Віталік питає: а чого ти мене била, а не його?

Марині довелось сину пояснювати правила етикету: коли до тебе приходять гості, треба їх розважати. Тоді він сказав, що все зрозумів. А ще згадує, як двійки з математики отримував. І плакали разом, і пояснювали. Завжди казала йому, що треба математику вчити. Але він більше схилявся до гуманітарних наук. 

— А ще курив у школі. Викликають мене на збори. Вчителька каже: виліз на дуб і курив. Я йому — навіщо на дуб виліз і курив? А він каже — я не курив. То хлопці. Мені в руки дали цигарку, самі злізли з дуба, а я там залишився. Мама, чесно кажу, я не курив!!! Та курити однаково почав. Спочатку ховався, а потім у 18 років прийшов і питає: мама, я повнолітній, мені можна робити те, що подобається? А що ж тобі подобається — теж питаю. Курити — каже.

— Ким у дитинстві хотів бути?

— Мрія була його — бути водієм, машинки в дитинстві любив. Вдома розкладав автобуси, машини, назви їх придумував, яка куди їде. Казав, я як виросту, то зроблю так, щоб до бабусі прямий автобус від нас їздив. А я кажу: та хто ж на ньому їздитиме? А він каже: ми з тобою. 

— Машину власну встиг купити?

— Так, встиг. Все нею займався, ремонтував, чаклував. Хлопців просив допомогти, — телефонує, а ті тут як тут — приїдуть, щось кудись відтягнуть, щось поміняють… Організатором він хорошим був. 

Хотів купити нову машину, іномарку. Казав, на кращу треба поміняти. А на своїй, аби не стояла, їздив, коли був у теробороні.

«Його підлеглі любили та поважали, хоча були значно старшими за нього»

До мобілізації Віталій Базилевський працював у магазині АТБ. Ліна Тарасенко, керуюча одного з магазинів мережі у Кременчуці, розповіла «Телеграфу», що Віталій прийшов до них молодшим приймальником товару — іншими словами — вантажником. Та буквально за пів року став адміністратором залу — керуючим магазином у нічний час. 

Ліна Тарасенко каже, що він був душею колективу — настільки компанійським та веселим, що коли приходиш на роботу — одразу розумієш — Віталік на місці. 

Ще одна співробітниця Віталія Ірина Нечепоренко каже — він завжди веселим був. 

«Вони були закоханими та щасливими»

Віталій та Оксана разом були лише рік — допоки їх не розлучила війна. Їхні стосунки народились саме на роботі, у магазині.

Оксана йшла тими ж кар'єрними сходами, що і Віталій. Тільки, за корпоративними правилами, перейшла до іншого магазину. Обидва працювали синхронно, у нічні зміни, аби разом більше проводити часу. Оксана каже, що часто телефонувала коханому по роботі, а він і там постійно її виручав. І знову казав: Ксюха, та все нормально буде!

— Оксано, Віталій встиг вам зробити пропозицію?

— Ні. Він усе відкладав на кінець війни. Ми з ним говорили про сім'ю, про дітей. Вирішили зачекати. 

— Про що ви мріяли разом?

— Знаєте, він умів мріяти. Хотів відкрити власну кав'ярню — прямо загорівся. Навіть приміщення шукали поруч із роботою.

— Каву любив?

— Любив, варив. 

А Оксана мріяла поїхати з Віталієм до Ялти, на море. 

— Він казав — ось тільки все закінчиться, обов'язково поїдемо. А ще він мріяв про власний великий дім. Так і казав — великий дім для нашої великої родини. Взагалі в нього багато планів було — та мало часу. І це настільки тяжко усвідомлювати! 

«А тепер можете плакати» 

Віталій не дозволяв своїм жінкам плакати. Все заспокоював, запевняв, що все буде добре, обіцяв повернутись. 4 травня ввечері, перед відправкою на Попасну, він забрав Оксану з роботи, збирав речі. 

Того дня він уперше їм сказав: «А тепер можете плакати».

— У вас були передчуття? 

Марина: — Так, від першого дня. Так просила його: синок, не йди туди. А він — мама, як не я, то хто? 

Оксана: — До смерті неможливо підготуватись і прийняти це. Кожна матір, кожна дівчина, кожна донька та син переносять такий біль і втрату — про які неможливо розповісти. Коли ти засинаєш та просинаєшся з ним — а тут його немає. І ніхто тобі не подзвонить і не скаже: та Ксюха, та все буде добре. Я їду додому!

 — Ви вірите у нашу перемогу? Ви вірите, що смерть вашого сина  — недарма?

Марина: — Буде наша перемога. Я не вірю, я знаю, вона настане. Стільки синів наших за нас полягло. Тепер вони наші янголи-охоронці. На небі. 

Матеріал створено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» в рамках реалізації грантового проєкту The Women in News з WAN-IFRA. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів.