«Хочеться, щоб усі хлопці повернулися живими додому». Як хірург з Кременчука рятує життя українських воїнів на фронті

33-річний Валерій до початку повномасштабного вторгнення росії в Україну працював хірургом у Кременчуцькій лікарні «Правобережна». Але зараз він — на фронті, має позивний «Хірург», рятує життя українських воїнів на Харківському напрямку. Починав бойовим медиком, зараз — старший лікар евакуаційної бригади. ТЪ поговорив із Валерієм та розпитав його про нелегку працю тих, хто рятує життя і здоров’я наших захисників.

— Скільки ви працювали у лікарні у Кременчуці до того, як пішли служити?

5 років відпрацював хірургом у хірургічному відділенні лікарні «Правобережна». Закінчивши Українську медичну стоматологічну академію, на базі другої міської лікарні (у Полтаві — ред.) проходив інтернатуру й одразу після інтернатури приїхав працювати у Кременчук. Я з Сумської області, смт Недригайлів. Але Кременчук уже став рідним.

— Як потрапили на фронт?

По мобілізації президента. Мобілізований 1 квітня, у День гумору. У мене не було воєнної кафедри, я не служив, тому прийшов звичайним солдатом, знаходився разом із хлопцями як бойовий медик. Бойовий медик перебуває безпосередньо з бойовою бригадою і виконує бойові завдання. У нього одне завдання — рятувати, але він іде з групою, знаходиться в окопах. Траплялося таке, що готували позиції — і окопи копали, і бліндажі крили.

Потім у зв’язку з кар’єрним ростом, якщо так можна це назвати, був переведений лікарем медичного пункту. Зараз теж виконую бойові завдання. Ми вивозимо поранених — це евакуаційна бригада, я старший евакбригади. У бригаді три людини — лікар, фельдшер і водій, за нами закріплена евакуаційна машина, «швидка». Така бригада розрахована на 200 військових. Надаємо першу медичну допомогу на догоспітальному етапі, поки довеземо поранених до лікарні.

Моя бригада знаходиться у розташуванні військових. На даному етапі ми не знаходимося «на нулі», перебуваємо від нього за декілька кілометрів. Але у травні ми були на нульовій лінії, перед нами не було нікого, ми були найперші. Тоді я був бойовим медиком, знаходився безпосередньо з хлопцями. Зараз, коли я в евакуаційній бригаді, це теж вважається той самий «нуль», але ми не в окопах, а трохи далі — вивозимо поранених, не знаходячись там.

Якщо є поранені, ми приїжджаємо, забираємо їх, евакуюємо до найближчих лікарень, якщо бійці потребують екстреної медичної допомоги. Якщо поранення більш легкі, стан поранених дозволяє довезти їх до Харкова чи можна транспортувати далі (у той самий Харків), то веземо безпосередньо туди, там більш спеціалізована допомога, більше можливостей у лікарні.

— У вас не було бойового досвіду. Як на початку справлялися?

Тяжко було. Казармовий режим, рані підйоми… Проходив тактичні заняття з військового вишколу, опановував навички стрільби з автоматичної зброї, гранатомета. Проте, як тяжко б не було, довелося пройти цей етап життя. Людина — такий організм, що пристосовується, вже втягнувся.

— Чи користувалися ви зброєю? Доводилося стріляти?

Зброя у мене була. А щодо того, чи доводилося стріляти… То вже після війни візьмете ще одне інтерв’ю, я вам розкажу це все, зараз не можу.

— Пам’ятаєте першу людину, яку ви врятували?

Його звали Олег, ми були прикомандировані до його бригади. Мінно-вибухова травма у нього була.

— За час, що ви були на передовій, який момент вам запам’ятався найбільше?

Та тут кожен день — один суцільний «момент»! Одного разу півтори доби ми знаходилися біля зони обстрілу, дуже близько, це було у перші два тижні, коли я був в евакуаційній групі на машині. Було багато поранених… Вивозили й ми, і бойові бригади допомагали — самі везли. Ми надали тоді допомогу трьом тяжкопораненим і п’ятьом — середнього ступеня поранення. Доставили їх у лікарні.

Тут кожен день так: зранку прокинувся — дякувати богу! Дожив до вечора, лягаєш відпочити трошки — дякувати богу!

— З яким найтяжчим пораненням саме вам довелося стикатися на полі бою?

На жаль, про цей етап я не можу вам розповідати, розкривати таку інформацію.

— А які найпоширеніші травми бувають?

Мінно-вибухові, осколкові.

— Чи доводилося вам оперувати на полі бою?

Ні, було таке, що зашивали незначні поранення (наприклад, дотичне), тоді проводилася первинна хірургічна обробка ран, накладання швів. А провести у польових умовах хірургічне втручання — умов для цього немає, та й доцільності теж, коли є можливість відвезти туди, де є умови — операційна, анестезіолог. Без анестезіолога хірург не може працювати, якщо це поранення черевної порожнини чи ноги — знеболити адекватно місцевою анестезією не вийде. Потрібно, щоб це був медикаментозний сон. Доки є умови, коли можна відвезти у лікарню, це на першому місці — пріоритет.

— Траплялося приймати важкі рішення, коли кілька поранених, і вам треба було вирішити, кого першого лікувати?

Це рішення приймає бойовий медик, який безпосередньо знаходиться там — кому допомогти у першу чергу. Є критерії: «зелені» — це ті, хто можуть терпіти, «жовті» — ті, хто можуть терпіти, некритично поранені, «червоні» — ті, кого треба в першу чергу. І на жаль, є «чорні» — ті, хто уже не потребує допомоги, має травми, несумісні з життям. По цих критеріях визначається, кого першого: «червоних», потім «жовтих» і потім «зелених».

— Коли ви були бойовим медиком, теж розподіляли поранених?

На щастя, у мене не було такої кількості одночасно, щоб доводилося вибирати, кому у першу чергу допомагати. Було по двоє поранених, але ми їх могли забрати за раз.

— Траплялося таке, що не мали можливості евакуювати людей?

Бували обстріли, але, слава богу, у нас не було критично поранених. Бійці терпіли, поки закінчиться обстріл. Ми їм давали, як належить за протоколом НАТО, знеболювальні таблетки та робили антибіотикопрофілактику, накладали джгути, обробляли рани, робили перев’язки. Так, були у нас хворі, яким доводилося чекати; після обстрілу їх забирали й вивозили.

— Чи вистачає медикаментів, інструментів, того ж знеболювального?

На даному етапі так. Дуже допомагали волонтери, я цього приховувати не буду. І по сьогодні допомагають. Як із медичним забезпеченням, так і зі спальними мішками. Я працював із полтавськими та львівськими волонтерами. Є і державне забезпечення.

— Було таке, що когось не вдавалося врятувати?

Так, але таке трапляється нечасто.

— Як ви потім справлялися з цим, з цими емоціями?

Є ті точки, де ти зробив усе, що міг зробити… Немає такого відчуття, що звинувачуєш себе чи думаєш, що міг би зробити більше. Ні, на тому етапі було виконано все, що вимагалося від лікаря. На жаль, є травми, несумісні із життям…

— Чи багато знаєте побратимів, військових, які після поранень повертаються знову на фронт?

Так, є хлопці після поранень, госпіталів. Але є не тільки поранення — хлопці хворіють так само, і перенесені нервові стреси даються взнаки… З останнього: у нас були бійці із контузіями й вони от зараз повернулися.

У хлопців велике мозкове навантаження, перебування тут переноситься тяжко. Є люди, яким важче перенести все це… Бувають нервові зриви, не без цього. Люди проходять курс лікування і повертаються. Я не скажу, що їх багато, але вони є.

— Як саме ви переживаєте воєнні стреси? Чи буває вам страшно?

Буває. Людина боїться — і це нормально. Страх є, це природно. Уже як людина не боїться, то погано.

— Що вам допомагає ці стреси переживати?

Напевно, віра в Бога і в те, що все буде добре. Перемога все одно за нами обов’язково! Думаєш і про рідних.

— Наші військові вміють надавати першу допомогу на болі бою?

З ними багато було проведено тактичних занять по наданню першої медичної допомоги. Мені доводилося зі своїми хлопцями проводити.

Після першого обстрілу вони самі попросили, що проводь ще раз і ще. Коли торкнулося, що це потрібно, то усі були уважніші, слухали, їм цей матеріал був необхідний.

Бійці відпрацьовували все не у бойових умовах. Вони дуже серйозно до цього поставилися. Основні принципи засвоїли дуже добре, користуються ними й рятують один одному життя. У них виходить.

— А вам це у роботі допомагає?

Це полегшує роботу. Коли ти приїхав, а перша домедична допомога надана, правильно накладений джгут, тоді вже робиться лише перев’язка, підключається система, щоб поповнити циркуляторний об’єм крові, слідкуєш за показниками серця та дихання. Звичайно, тоді легше.

— Чи були ви поранені за цей час?

Я був травмований під час обстрілу. Ми ховалися — стрибали в окоп — і я травмував ліве коліно, у мене був розрив медіального меніска. Мене прооперувати у Полтаві й після реабілітації я повернувся назад. Операція з реабілітацією тривали 30 днів. Я пройшов військово-лікарську комісію, яка визнала мене придатним.

— Коли ви були бойовим медиком, чи доводилося оперувати росіян?

Ні! Від моїх колег, з якими я спілкуюся, теж такого не чув, щоб військові бойові медики або ж медики з евакуаційних груп надавали медичну допомогу російським солдатам.

— А місцевим мешканцям Харківщини?

Було таке, коли заходили у села. Надавали консультацію, таблетовані препарати, робили перев’язки, бо у людей були осколкові поранення, але неважкі, робили первинну хірургічну обробку ран. Коли ми заходили у село, то спілкувалися з місцевим населенням, говорили, що у нас є медик, якщо потрібна медична допомога, можна звернутися. І вони приходили до нас за допомогою.

— Ви переміщувалися в інші регіони чи увесь час залишалися на Харківському напрямку?

Було таке, що на 10 днів виводили у Полтаву на невеличкий перепочинок (у військову частину — ред.). Нас змінили, ми трохи й морально відпочили, і фізично. Приїжджав інший лікар медичного пункту, він працював у евакуаційній бригаді.

У військовій частині теж вистачає роботи, люди хворіють. Зараз пішли сезонні захворювання — і ковід, і ГРВІ, і пневмонія, і бронхіт. Потрібно і там надавати медичну допомогу. Якщо військовому дають направлення у військовий госпіталь, його з частини обов’язково супроводжує фельдшер. Бувають випадкові травми: хлопці працювали, травмувалися. Тобто поліклінічна робота є. У Полтаві трохи відпочили й знову сюди…

Але якщо будуть нас потребувати в іншому місці, доцільніше нам буде бути там — ми будемо там, куди відправлять.

— Чи вистачає лікарів, медиків?

У нас на даному етапі вистачає. Це залежить від втрат. Медики теж гинуть. Коли мене перевели з бойового медика на медика медичного пункту, замість мене у той же день хлопець прийшов бойовим медиком.

— Чи є серед тих людей, з якими ви служите, дівчата?

Так. Зі мною працювала фельдшер — студентка четвертого курсу медичної академії (УМСА) у Полтаві. Коли вона прийшла, була на третьому курсі. Зараз мій фельдшер — 22-річна Каріна. Вона навчалася у Полтавському медичному коледжі, закінчила його, працювала в обласній лікарні. Її мобілізували, зараз знаходиться зі мною тут.

— Коли обстріли, повітряна тривога, ви ховаєтесь?

Звичайно! І рекомендую всім. Це рятує життя. Насамперед своя безпека, це розуміють усі.

— Коли триває повітряна тривога, а вам треба їхати на завдання, ви чекаєте, поки буде відбій?

Відбою повітряної тривоги ми не чекаємо. А коли йде обстріл на позиції, ми максимально під’їжджаємо до неї, але не їдемо, поки обстріл не закінчиться. І зараз ми не доїжджаємо безпосередньо на місце, якщо дозволяють можливості, немає великої кількості поранених — один-два, то бойові медики вивозять поранених звідти нам назустріч.

— Чи стикалися з самолікуванням, коли хлопці лікувалися неправильно чи якимись народними методами?

Ні, з таким не стикався. З перших днів із хлопцями ми у дружньому колективі, усі розуміють, що краще звернутися до лікаря, уточнити, ніхто за це не кричить, не б’є, у наряди не ставить (сміється — ред.). Якщо можна обійтися без госпіталю — ми лікуємо, якщо потрібно у госпіталь — відвозимо. Ніяких доган за це немає. І це добре, бо хлопці не бояться іди до лікаря, тож немає цих самолікувань.

— Чи не шкодуєте, що потрапили на фронт, що маєте такий досвід?

Ні, не шкодую. Це було потрібно! Потрібна допомога медиків хлопцям, які захищають нас. А ми повинні захищати їхні життя, рятувати. Тут немає за чим шкодувати, бо на цю мить моя допомога потрібна тут. Доводиться виконувати свій обов’язок, захищати як державу, так і рятувати бійців.

— Хто на вас чекає у Кременчуці?

Улюблена робота, улюблена хірургія (сміється — ред.).

— Чи є у вас вільний час? Якщо так, як його проводите?

Я вам скажу так: у медиків особливо вільного часу немає. Ми у постійному режимі очікування, це можна порівняти з тим, як у мирний час працює ургенція (невідкладна допомога — ред.). Немає такого, що відпрацював з восьмої до восьмої, а із 20.00 по 8.00 ти відпочиваєш. Доводиться працювати постійно — і вдень, і вночі.

Коли все ж є час, обов’язково телефоную близьким, друзям, із колегами з Кременчука спілкуюся. Без цього ніяк, всі переживають, хочуть почути хоча б на хвилинку-другу… От поки з вами балакаю, мама за сьогодні вже четвертий раз дзвонить.

— Що вас надихає на роботу кожного дня?

Хлопці! Ми тут, як одна велика сім’я! І віра в Україну та перемогу! Хочеться, щоб це швидше закінчилося, щоб усі хлопці повернулися живими додому, до свого звичного побуту, роботи, до своїх родин, близьких, рідних.

— Що б ви побажали кременчужанам і вашим колегам, які залишилися на мирній землі, у Кременчуці?

Не ігнорувати сирени, виконувати те, що прийнято, берегти своє життя. І найшвидшої всім нам перемоги, усій країні!

— Уже плануєте, що будете робити після перемоги?

Лікувати людей, робити все, щоб моя лікарня («Правобережна» — ред.) процвітала!

Матеріал створено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» в рамках реалізації грантового проєкту The Women in News з WAN-IFRA. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів.