«Я звичайна жінка! Я теж часто плачу без причини», – народна артистка України Ольга Сумська в інтерв'ю ТЪ

22 січня до Кременчука разом з Київським сучасним театром приїжджала народна артистка України Ольга Сумська, яка грала у комедії «Декамерон». ТЪ поспілкувався з акторкою, вона розповіла про волонтерство, вистави під час повітряних тривог, ліки для душ глядачів і українських артистів, що продовжують виступати у росії.

- Пам'ятаєте, як вперше приїхали у Кременчук?

Я з дитинства знаю це місто. Кременчук, Полтава, Запоріжжя, Дніпро – це ті міста, де проходило моє дитинство. І, звісно, Львів, де я народилася. Кременчук – це промисловість, сила, міць. Коли ти виходиш на сцену, то відчуваєш дихання міста. Так от, Кременчук – ще й театральне місто, тут особлива театральна атмосфера і дуже багато поціновувачів його величності Театру.

Сьогодні ми привезли вічний твір Джованні Боккаччо «Декамерон» – людські цінності на всі часи. От він знав, коли писав у ті далекі часи, що це буде настільки актуально і сьогодні. На сцені буде пристрасть, елегантна еротика. А як без цього? Жінки завжди закохуються, передусім у романтику. А інколи виникають такі обставини, що не може нічого з собою зробити – от закохалася і все. Настільки це почуття непередбачуване! І коли воно приходить до жінки – це велике щастя за будь-яких обставин.

Ми щасливі, що знову приїхали до вас. Це вже наші не перші гастролі, ми почали гастролювати у цей нелегкий, буремний час для всіх нас, українців, під час страшної війни. Передусім завдяки нашим незламним Збройним силам України ми маємо можливість виходити на сцену.

Я вже забула, що я акторка, я передусім – волонтер. І кожну хвилину на зв'язку, я амбасадорка багатьох благодійних фондів, які допомагають ЗСУ і постраждалим українцям. Ми потроху повертаємося до акторського життя.

- Як вдається поєднувати волонтерство й акторство?

Волонтерство у першу чергу! Сьогодні ми, українці, можемо об'єднатися і допомагати нашим неймовірним хлопчикам, янголам, які боронять Україну там, у запеклих «нульових». Я ні на хвилину не полишаю наших військових, повсякчас з ними на зв'язку. Коли приходить смс-ка від моїх підопічних, яким ми збираємо допомогу і просто товаришуємо, я така щаслива, що вони цілі, що дали знати про себе. І військові стали нам рідними, вони вже наші родичі! Я не перебільшую. Коли ти приїздиш на творчі вечори, виходиш на сцену і виступаєш для ЗСУ, ти з багатьма знайомишся, і це таке єднання, колосальна енергетична сила, яка дарує тобі життя, якісь нові виміри. І ти щохвилини дякуєш їм за те, що можеш вийти на сцену, живеш, прокидаєшся вранці, можеш бачити доволі мирне життя, випити кави, поснідати. Це те, про що багато хто мріє там, сьогодні, на передовій – посидіти за родинним столом, просто приїхати обійняти своїх близьких та рідних. Усім серцем молимося за них, наших незламних, сильних, мужніх.

- Хтось з ваших близьких, друзів пішов на фронт?

Дуже багато акторів, які сьогодні на фронті. І, звісно, ми підтримуємо одне одного, збираємо для них все необхідне. Буває так, що хлопці їдуть на фронт і чогось не вистачає. Я телефоную як амбасадорка, скажімо, до Запоріжжя, до волонтерів, які сьогодні роблять все можливе і неможливе. Ми збираємо хлопців, і вже більш-менш вони їдуть на фронт з усім необхідним.

Я знайома з багатьма військовими, які залишили професії, і це неймовірно! Тому що ти зустрічався з ними на знімальному майданчику, під час тих ти інших програм, це ресторатори, власники підприємств, аграрії, бізнесмени, які опинилися на фронті. Коли вони підходять, я їх інколи не впізнаю: може бути борода, амуніція. І ти кажеш: «Боже, Олександре (Миколо), це ти?!» - «Так, пані Олю, це я!» І це таке братання, емоції, сльози, не передати словами. За кожного переживаєш як за свого брата, чоловіка, сина, за доньку, матір, батька. Саме так переживаю сьогодні за військових.

- Чи йдуть якісь відрахування від спектаклів саме на ЗСУ?

Сьогодні, мені здається, ніхто не виходить на сцену без цієї умови – відсоток для ЗСУ. Якщо у нас повна зала, є з чого задонатити, ми це робимо. Для нас це велика честь. Знову ж таки, якщо звертаються постраждалі українці, біженці з розбомблених міст з пропозицією надати їм безкоштовні квитки ми, звісно, відгукуємося. Ось нещодавно у нас були присутні глядачі з Маріуполя, Харківщини, Запорізької області, які змогли дістатися з окупованих регіонів. Сьогодні їм важко, але коли люди приходять до театру, вони хоча б можуть відволіктися від цих страшних думок, від стану розпачу і стресу, які заполоняють сьогодні наші душі. Так от театр хоч трохи лікує душі наших глядачів, українців.

- Ви на цій сцені виступали зі спектаклем «Майстер і Маргарита». Влітку 2022 року був скандал з цим спектаклем*. Чим все завершилося? Ви зараз виступаєте з ним?

Маргарита полетіла дуже далеко, вже все. Та вже й не вік, якось незручно: Маргарита – молода жінка. Пограла і досить. (сміється) Я думаю, що той хейт на той час – це було перебільшення у тому плані, що сьогодні літературознавці будуть розбиратися щодо постаті Михайла Булгакова у світовій літературі. Про це можна ще говорити. Але ми тоді пообіцяли зібрати (кошти – ред.) для Збройних сил України, і у нас було це (вистави – ред.) заплановано і в Празі, і в Берліні, і до Лондона ми мали їхати. Але ж все було скасовано. Я скасувала ці гастролі, прислухаючись до тієї критики, яка лунала на мою адресу. Я не поїхала, сьогодні вже не беру участі у цій виставі. Сьогодні інші вистави, інша драматургія, але і вічні автори є. Джованні Боккаччо – один з них.

- Чи змінилися ваші уподобання в одязі під час повномасштабної війни?

Сьогодні спортивний стиль на часі. Коли лунають тривоги, треба спуститися на паркінг чи у бомбосховище (це коли я вдома, скажімо), то ми просто не переодягаємося, ми так спимо. Як і всі українці сплять, не роздягаючись. Це реалії, які сьогодні нас оточують, тому спортивний стиль – найулюбленіший.

- Траплялося таке, що під час вистави лунала тривога? Як ви з цим справляєтесь, коли треба зробити перерву, потім знову увійти у ритм?

Ми й до цього звикли! Це нормально. Лунає об'ява, що глядачі мають спуститися до бомбосховища. Ми припиняємо виставу на деякий час. Якщо тривога триває пів години-годину, ми можемо продовжити. Якщо понад годину, то вистава переноситься. А так молишся за лаштунками, аби не пролунала тривога, і граємо у темпоритмі, для того, щоб встигнути відіграти й доставити радість нашим глядачам.

- Які ролі найулюбленіші? Кого вам подобається грати?

Сьогодні декілька нових вистав. Я щаслива, що у нас з'явилися нові назви в театральній, акторській антрепризі – це вистави «Повернення блудного батька», яка з успіхом йде у Києві, «Дорослі забави» (можливо, ми привеземо цю виставу). Отримую неймовірну насолоду від ролі Секлети Лимерихи у виставі «За двома зайцями». Це не нова вистава, але вирішили її оновити у пам'ять про легендарну українську акторку Руслану Писанку. Русланочка там грала Проню, а я вже з радістю увійшла у цю виставу і відкрила для себе нові горизонти. Адже характерні ролі дають певну насолоду. Я – характерна артистка, обожнюю український колорит, я наситила цю роль своїми барвами, говіркою, яку я знаю з дитинства. Це такі нюанси, які складають характер героїні. І тому з величезним задоволенням ми, можливо, привеземо до Кременчука нашу легендарну виставу «За двома зайцями».

- Хто зараз грає роль Проні?

Інші талановиті акторки, мої неймовірні колеги, з якими я співпрацюю уже багато років. Це незалежний театр. Є декілька складів.

- Як ви дізналися про трагедію з Русланою Писанкою?

Про це важко згадувати. Ми зв'язувалися месенджером, я намагалася додзвонитися до Руслани якраз у той період, коли вона поїхала за кордон проходити лікування. Адже їй потрібна була допомога щодо операції на нозі. Вона робила декілька операцій, бо зламала ногу на сцені Київського театру під час вистави. Німецькі лікарі запропонували допомогу. Коли вона приїхала до Німеччини й пройшла огляд, виявили ще одну хворобу (рак – ред.). Вона виявилася фатальною, на жаль. Руслана жодним словом не обмовилася, не говорила про це на загал. Ми всі були просто шоковані, що сталося. Але з Русланочкою я спілкувалася десь за місяць до того, як її не стало. Тоді вона сказала: «Олюню, ми ще зіграємо!» І ми планували, до речі, зіграти «За двома зайцями» разом: Руслана – у ролі Проні, а я –  Секлети Лимерихи. Це була б блискуча вистава! Я кажу – і у мене мороз по шкірі… Кожного разу виходжу на сцену й уявляю її на сцені. Не можу від цього оговтатися. Щобільше, коли ми граємо цю виставу («За двома зайцями» – ред.), вона наче окриляє нас, наче її дух присутній. Вочевидь так і є.

- Вам доводиться перевтілюватися на сцені. А яка ви у житті, справжня?

Я звичайна жінка! Я теж часто плачу без причини. Сьогодні ми всі у стані розпачу, намагаємося бути сильними й не зламатися внутрішньо. Тому що ворог цього чекає. А ми маємо надихати одне одного і не падати духом. Тому що ми – покоління війни й маємо чітко це розуміти!

Знаєте, коли мамочка мені розповідала (світла пам'ять моїм мамі й татові, мамочки не стало на третій день війни, це страшна подія у нашій родині), як німецькі загарбники зайшли до Катюжанки (Київської області – ред.) у ті далекі сорокові роки минулого століття, хто б міг подумати, що у ХХІ столітті орки знову зайдуть до Катюжанки, так само оселяться у тій же хаті й роздовбають абсолютно все там?! Німці на той час навіть підгодовували дітей. Вони не вбивали дітей і не ґвалтували. Принаймні таких випадків не було тоді у селі. А те, що ми стали свідками таких жахіть щодо українців, це злочин світового масштабу.

Я така, як всі українці! Тому що народні (артисти – ред.) мають бути з народом! І оце гасло завжди у мені.

- Як ви знаходите у собі сили виходити на сцену, відволікати глядачів від реалій? Наскільки вам важко?

Усе сьогодні нелегко – знайти цей вірний камертон, як звернутися до глядача під час виступу, скажімо, наживо, коли ми виступаємо перед військовими. Але коли ти вже знаходиш спільну мову, одна пісня, друга, спілкування... Особливо коли ми приїжджаємо до військових і заходимо до них у бліндаж... О, що ви! Там нас пригощають і настільки тепло зустрічають! Це таке братання і єднання!

Завжди нелегко, але у нас така професія. Ми маємо нести радість, силу та енергетику  єднання для всіх українців. Тому це прекрасна професія. Передусім тим, що ми можемо об'єднати велику кількість людей. Місія театру – здебільшого гуманітарна. Театр завжди дарує радість, хоч трішечки, хоча б на ці дві годинки, сидячи у залі, глядач може поринути у прекрасні події тих далеких віків і відчути колорит драматургії Джованні Боккаччо, Старицького або Карпенко-Карого. Сьогодні так багато українських драматургів, які на часі. Сьогодні повертається українське кіно, українські письменники, складаються пісні на вірші українських поетів. Українське слово зараз звучить скрізь! Навіть ті, хто не хотів говорити українською – не те щоб змушені, боже, борони! – вони нарешті виявляють бажання. Але якою ціною ми прийшли до української мови, до поваги до неї?

- Як ви ставитеся до того, що деякі українські артисти ще продовжують виступати в росії?

Ви маєте на увазі, тих, хто там залишається? Там тисячі людей. Це дуже важка тема. Є надзвичайно залежні люди, ті, які не можуть висловитися, тому що там терор, там людей вбивають, там люди просто зникають. А ті, хто підтримав відкрито (росію – ред.), це просто страшна ганьба! Це означає заплямувати себе і свою долю на декілька поколінь і ніколи не відмитися від цього. Я не розумію, як людина може так вчинити, знаючи, що тут вбивають українців, а там співати, розважати публіку – це дуже страшно.

- Що ви побажаєте кременчужанам?

Любіть Україну,  

Краплиночку раю,

Любіть її мову

Чудову, благаю.

До вас я звертаюсь,

Нове покоління,

Ви – наше майбутнє…

Ми сильні й неодмінно переможемо!

*Влітку 2022 року перед гастролями Європою Ольгу Сумську звинуватили у співпраці з російським режисером Валерієм Беляковичем, який поставив виставу «Майстер і Маргарита». Також люди були обурені тим, що вистава гратиметься мовою оригіналу – російською.