Життєва історія: довга дорога додому

Все це почалося ще у 2014 році, але тоді з об'єктивних причин ми не могли залишити свій будинок. Вікові батьки — більш ніж вагома причина перебувати поруч із ними. Але весь цей час ми приїжджали до України. Ковтнувши «повітря свободи», ми знову поверталися до окупованого міста, щоб через три-чотири місяці повернутися назад, у рідну серцю країну.

«До» і «після»

Лютий 2022 року розділив життя на «до» та «після».

Змиритися з повномасштабним вторгненням Росії в Україну ми не могли.

З цього моменту перебування на території нашого міста було більше схоже на ув'язнення. Виїхати зі штучно створеного «Гетто» було неможливо — кордон для чоловіків призовного віку було закрито.

Але як тільки з'явилося «вікно», ми виїхали з міста, яке за десять місяців війни завдяки «русскому миру», з рідного та коханого, став огидним та нестерпним для подальшого життя в ньому.

Кинути все: будинок, собаку, роботу і поїхати в нікуди — було непростим рішенням. Я навіть сказала б, дуже непростим…

«Шлагбаум свободи»

Маршрут переглянули заздалегідь: дізналися ситуацію на кордонах, розпитали про необхідні документи, приготували гроші на дорогу та ночівлю, розрахували відстань.

Ми мали подолати 3500 кілометрів, які проходять через шість (!) країн.

Виїжджати вирішили на новорічні свята, щоб у російських прикордонників не виникло особливих підозр, куди й навіщо ми їдемо.

Домовилися озвучувати легенду — «у гості до дітей до Польщі». Свята — саме час.

З нашого міста до кордону з Латвією — 1775 км. Шлях неблизький, тож довелося переночувати в придорожньому готелі і там зустріти Новий рік.

До речі, ми були в Росії, але виступ головного російського злочинця ми навіть не стали дивитися — картинка на фоні ряжених вояк «вразила» з перших секунд.

Натомість нашого Президента, попри сильну втому, ми дочекалися. Завдяки VPN, звернення подивилися, перейнялися, щиро розплакалися і лягли спати з повною впевненістю в правильності своїх дій.

Рано-вранці вирушили в подальший шлях. Ми мали подолати російсько-латвійський кордон. Що обіцяв цей перетин ми не знали, тому готувалися до всього. Зізнаюся, нервували, бо під час вивчення інформації, неодноразово читали про всілякі безчинства росіян.

Але, чи то завдяки допомозі Всевишнього, чи то через новорічні свята, ми пройшли кордон без особливих проблем.

Щоправда, всі речі ретельно доглядали, у тому числі ті, що були запаковані у вакуумні пакети. Машину проганяли через рентген, документи вивчали понад годину, але зрештою благополучно пропустили.

Відкритий шлагбаум для нас із чоловіком був не просто дорогою до Латвії. То був шлагбаум, який гарантував нам свободу.

Добровільні помічники

У Латвію ми заїхали вночі. Нервова напруга говорила за себе, і ми вирішили, що нам необхідно відпочити хоча б пару годин.

Мінімальна вартість готелю 57 євро — за кілька годин сну дорого, і ми вирішили скористатися номером волонтерів, який нам завчасно дали друзі з України.

Без особливої надії я набрала номер і відразу отримала відповідь. Чемний чоловік на ламаному українському запитав, де ми знаходимося, яка нам потрібна допомога…

За п'ять хвилин він супроводжував нас на своєму автомобілі до будинку для біженців з гарячих точок України, який знаходиться недалеко від пункту пропуску.

Тут нас абсолютно безкоштовно розмістили в окремій кімнаті, показали кухню з усіма необхідними продуктами, ванну кімнату з рушниками, засобами гігієни.

Зізнаюся чесно, мені було незручно користуватися допомогою волонтерів, адже, напевно, є люди, які більше потребують. Але Андрес (так звали господаря) був настільки співчутливим і переконливим, що ми з чоловіком заспокоїлися.

Вранці біля будинку поруч із нашою машиною ми побачили ще п'ять автомобілів із номерами ВВ — усі люди з Луганської області. Дві сім'ї із дуже маленькими дітьми.

Подякувавши Андресу за притулок, ми вирушили в подальший шлях.

До своєї країни нам треба було подолати ще тисячу кілометрів Євросоюзом.

Друзі з Євросоюзу

По Євросоюзу ми їхали через три країни. Латвію захопили краєм. Литвою їхали близько чотирьох годин. У Вільнюсі вирішили зробити зупинку — безглуздо не скористатися можливістю подивитися старе місто.

Для українців при пред'явленні паспорта екскурсії абсолютно безкоштовні, для решти — 10 євро з особи. Дрібниця, але приємно.

У Польщу в'їхали вже ввечері. Доїхали до першого міста, заїхали на заправку. Бензин у Євросоюзі недешевий, але сподобалося, що оператор на заправці відмовилася брати у нас євро. Польсько-українською пояснила, що нам вигідніше розплатитися банківською карткою, ніж євро, бо інакше ми втратимо на курсі.

По Польщі їхали вздовж кордону, селами. Дороги там вузькі, а потік транспорту великий. Зустрічні авто засліплюють, їхати у темряві важко. До України було близько 500 кілометрів, і ми поїхали переночувати.

За 1400 грн (за курсом) ми виспалися, чудово поснідали, ще й із земляками поспілкувалися. Виявилося, що в цьому готелі ціле крило відведено для біженців з України. Тут вони живуть, харчуються — все безкоштовно. Дорослі — працюють, діти ходять до школи.

Були серед біженців і наші земляки із захоплених територій Луганщини, будинки яких знищив «русский мир». Вони розповіли, що ставлення поляків найкраще, у всьому допомагають, із роботою проблем немає, ще й допомогу платять.

За словами наших випадкових знайомих, вони навіть не очікували такого теплого відношення, уваги та турботи з боку абсолютно чужих людей.

Україна — моя друга половина!

На польсько-український кордон ми приїхали у другій половині дня. Черга та проходження двох КПП зайняли близько шести годин.

Жодних проблем чи «неприємних» питань не було. На нашому кордоні також. Хоча ми з чоловіком були готові до пильної уваги, враховуючи з якої території ми приїхали.

Після перевірки документів та митного контролю ми нарешті заїхали на рідну землю.

Емоції накрили хвилею. Я просто стала на коліна, доторкнулася долонями до землі й заплакала. Чоловік, завжди стриманий, обійняв мене і теж витирав сльози.

То були сльози щастя.

Ми нарешті опинилися вдома. Ми приїхали до України, своєї країни!

Після такої довгої дороги, яка становила 3000 кілометрів, а фактично почалася 24 лютого 2022 року, ми зітхнули на повні груди.

І це було щастя, яке я не можу описати словами.

У нас почалося нове життя. З нуля. Що воно принесе, яким буде — ми не знаємо. Але ми готові багато працювати, допомагати нашим військовим, займатися волонтерством. Головне — жити. Жити у своїй рідній країні.

Тому що для нас Україна — наша друга половина. І тепер ми стали одним цілим.

Ми вдома!