Про нову виставу, перехід на українську та бійки у театрі: інтерв'ю з режисером «МО» Максимом Воробйовим

27 березня відзначають Всесвітній день театру. До цієї дати «ТелеграфЪ» взяв інтерв'ю у Максима Воробйова, режисера кременчуцького театру комедії «МО», який заснований 23 роки тому. Він розповів нам про підготовку нової вистави, роботу під час війни, перехід театру на українську мову та курйози під час спектаклів.

Про створення театру та акторів

— Як виникла ідея створення театру?

У мене театральна освіта, я за фахом режисер театру, навчався у Харківській академії культури. Приїхав у Кременчук і влаштувався у Кременчуцький інститут Університету імені Альфреда Нобеля директором студентського гуртка й одразу організував колектив, зробив невеличку театральну постановку, і паралельно ми КВН-ом займалися. Вже тоді ми мріяли про те, що у нас буде якийсь підвальчик, у якому буде маленький театр.

Я був директором студентського клубу, потім замдиректора з виховної роботи — 8 років пропрацював у виші. І кістяк колективу там зародився — це були студенти. Студенти були молодші за мене на 4-5 років, тобто у мене ще одне студентське життя було. Вже тоді ми почали робити вистави.

— Як спочатку театр називався?

Ми почалися як «Аскал». У нас була створена громадська організація «Народний молодіжний театр «Аскал». Театр «МО» — це неофіційна назва, ми її презентуємо, але вона не зареєстрована ніде. І приміщення орендує громадська організація «Народний молодіжний театр «Аскал».

— Як з'явилася назва театру «МО»?

Я вирішив, що треба щось змінювати, зокрема, у назві. І мені захотілося назвати «МО». Думаю, ви спитаєте, який сенс зашифрований у назві «МО», але його немає. (сміється)

— Пам'ятаєте, яка вистава стала першою?

У Кременчуці першої була вистава «Самогубець». Десь на пів годинки вистава, я її ставив у кабінеті, розставив по колу стільці, і два актори грали у центрі. Це комедія. Комедія — мій улюблений жанр, я в усьому бачу комедію.

— Актори вашого театру професіонали чи любителі?

У нас є й професійні, й аматори. У мене залишилося двоє акторів, які зі мною 22 роки — Євгенія Артозей та Максим Троцький. І вони вже професійніші за тих, хто навчався. Декілька років тому у нас хлопець з'явився, який має освіту — училище культури, ще одна дівчина має акторську освіту.

— Скільки людей у вашій трупі?

Максимально — 8, а основних із них — п'ятеро.

— Які вимоги до акторів, як їх шукаєте? Є кастинг?

Дуже складно у Кременчуці знайти акторів. Я їх набираю тільки за потреби. Я не навчаю, у мене немає курсів. Просто взяти людину, щоб вона нічого не робила цілими днями й ні в чому не брала участі — навіщо? Знущатися з людини тільки? Якщо у мене під виставу бракує акторів, тоді я їх шукаю. Які вимоги? По-перше, звісно, бажано, щоб була освіта, хоча б як мінімум у людини має бути якийсь фах, тобто вона мусить розумітися на акторському ремеслі хоча б поверхнево. По-друге, вона повинна не боятися сцени, пограти десь, щоб був досвід, хоча б у любительських колективах. До мене частенько телефонують і кажуть: «Я себе відчуваю актором. Давайте я буду грати у театрі!» Але ні, це так не працює.

— Бували такі актори, які боялися сцени?

Я навіть не спілкуюся з такими. Якщо у людини немає досвіду (я вже не кажу про освіту), то я кажу «вибачте». Ми намагаємося більш-менш професійно працювати. Високі вимоги й велика відповідальність перед глядачем.

— Актори отримують зарплату?

Ні, у нас це на волонтерських основах. Театр — це не про гроші, а про поклик душі.

— Часто ви й ваші актори імпровізують у виставах?

Завжди. Ти по тексту майже ніколи не йдеш, однаково щось додаєш. Театр — це живе мистецтво, все змінюється, все на тебе діє — починаючи з настрою, як пройшов у актора день і закінчуючи тим, що у когось телефон у залі заграв чи хтось прокоментував твою виставу, це неприємно буває. Вистави завжди проходять по-різному.

— Бували у вас якісь неприємні ситуації чи курйози, коли глядачі чудили?

У цьому році найсмішніше і найнеочікуваніше було: виходить жінка після вистави, а у неї з пальто (бо ми зараз верхній одяг не забираємо) собачка виглядає. Вона прийшла у театр із собачкою, усю виставу — дві години — вона сиділа із нею! Як на мене, це дічь. Я одразу не побачив, що вона була з собачкою. І я тепер перед виставами розповідаю, що була жіночка з собачкою, і я уявляю, що дві години собачка сиділа, плескала у долоньки, дивилася виставу, їй все так подобалося, бо вона навіть жодного разу не тявкнула. Тому я глядачам кажу: «Шановні друзі, якщо ви раптом захочете поспілкуватися під час вистави з акторами, згадуйте цю собачку!»

А так завжди щось відбувається… У нас тут у коридорі й бійки були. Це було на «Вдовах» — це така містична вистава, завжди щось відбувається. Там така історія! Хлопець запросив дівчину у театр, а прийшов її інший хлопець... Ми їх ледве випхали! Буває таке, що коментатори у залі. Приходить пара, вони починають сваритися, потім сваряться з акторами… Ми таких теж виводили.

— Як ставитеся до того, що люди із залу коментують?

Коли людина грає багато і володіє ремеслом актора, то це називається «пригнічувати глядача». Коли люди коментують, ти ігноруєш і ще гучніше починаєш розмовляти. Можеш, не виходячи із тексту, зробити зауваження по ходу п’єси, щоб людина зрозуміла. І ми завжди намагаємося залишити у залі адміна, у Кременчуці це обов’язково. Бо, на жаль, багато глядачів приходять, не розуміючи, куди вони прийшли. Ми й попкорн прибирали, і чипси… Щоразу я по кілька разів перед виставою прошу у людей, щоб вони вимкнули телефони, і кожного разу у когось та й задзвонить. На щастя, більшість глядачів — це дуже приємні люди, і я не лукавлю.

Інколи починаєш виставу, під дією зовнішніх подій у тебе немає настрою, бажання, а треба починати. Але приходять люди, вони такі позитивні, ти розумієш, що їм це потрібно. І ти уже оп — і з іншим настроєм. З багатьма глядачами ми спілкуємося, дружимо. На щастя, у театр дуже мало доходить зовсім непідготованих людей чи з відсутністю інтелектуального мінімуму. Більшість зацікавлені, з очікуванням якогось свята.

Про перехід на українську мову та роботу під час війни

— Як змінилася робота театру під час війни?

По-перше, ми перейшли на українську. Як і усі, реагуємо на тривоги. У нас гардероб не працює. Раніше для нас принциповим було питання, щоб не дай Боже, хтось одягнений у залі сидів. Зараз усі одягнені — раптом по тривозі треба буде «вискакувати». Зараз у нас ремонтують сховище під театром.

Зазвичай у нас сезон починається восени й закінчується навесні, у травні. Але у цьому році ми влітку грали, бо було багато людей у місті. А так, якщо все гаразд в Україні, то влітку немає сенсу — усі роз’їжджаються по дачах, пляжах, ніхто у театр не ходить.

— Ви помічаєте, до вас переселенці приходять на вистави?

Дуже багато. Особливо багато було на початку — влітку, восени. Було багато харків’ян. Взагалі на кожну виставу приходять нові глядачі, половина точно нових. Але і багато постійних — є люди, які ходять по 7-8 разів на виставу. Для театрала це нормально. Текст, задум — вони не змінюються, але вистави ніколи не проходять однаково.

— Ви частину коштів від спектаклів віддаєте на благодійність?

Так, ми донатимо з кожної вистави. Ми віддавали на шпиталі та медзаклади, на ЗСУ, двічі адресно допомагали батальйонам, які до нас зверталися, наші знайомі. Хлопцям треба було купити машину.

— Як вдається театру виживати під час війни?

Як і всім, дуже важко. Але було важко і до того. Мабуть, коронавірус навчив. Ми були на межі закриття, коли коронавірус «бахнув». У нас 37 вистав «злетіло». Довгий час — десь пів року — взагалі нічого не можна було робити, а потім пів зали тільки збирати, люди самі боялися йти на вистави. Якби ми не виграли у той час грант від «Українського культурного фонду», то не «вивезли» б. Оренда у нас більш=менш, але опалення — це «торба», ми працюємо на опалення. За умовами гранту ми зробили кілька прем’єр українською.

— За останній час у вас акторський склад змінився?

Завжди хтось йде, хтось приходить. Але у цей рік у нас дві дівчини поїхали. У нас 24 лютого 2022 року мала бути прем'єра вистави «Станція». Зрозуміло, вона не відбулася. 24 лютого ті дівчата, які грали у ній, поїхали за кордон. Я набрав нових дівчат, ми репетируємо, і все ж таки у цю неділю відіграли 15 раз за сезон «Станцію» українського драматурга Олександра Вітра, яку ми трохи переробили. Офіційно він нам дозволив її ставити.

Наш театр поступово переходив на українську, але під час (повномасштабної — ред.) війни перейшов повністю. Ми перевели «Стриптиз» та «У відкритому морі» по Мрожеку і випустили оновлені вистави. До повномасштабного вторгнення у нас дві вистави були українською, а більшість російською. Ми перекладали самі — спочатку «Гугл», а потім ми приводили до ладу.

У нас за цей сезон було 4 прем'єри. Одна з них — «Альпіністки» — це я називаю ремейком на самого себе. Вона вже стільки разів перероблена, що від тих авторів, чиї твори бралися за основу, нічого не залишилося. «Альпіністи» — то була вистава на двох, а це на чотирьох. І вони зовсім не перекликаються, це наново написано.

«Альпіністки» — це ситком-комедія. Багато наших глядачів потребують зараз відволіктися від подій, набратися енергії, багато хто казав, що хочеться легкої комедії. Бо всі комедії, які у нас, базуються на принципі: так смішно, що аж сумно. То ця весела, надлегка комедія, вона готувалася до Нового року. Потрібно, щоб було і таке.

Я дуже полюбляю своїх глядачів (у нас багато постійних глядачів), інколи вони мене дивують тим, що їм подобаються складні речі. Ти інколи намагаєшся «приземлити», але багатьом хочеться щось складніше, щоб була можливість подумати, щоб не було все як на долоні.

— Розкажіть про нову виставу, яку ви готуєте.

Це комедія на сучасну тематику. Я її написав, і вона про те, що відбувається зараз. Мені не подобається, коли режисери у цей час спекулюють на тих темах (війни — ред.), які нас оточують. Я розумію, коли це відбувається закордоном, коли треба підіймати ці теми. А тут, у нашій країні, треба підіймати дух людини, а не пригноблювати його ще більше. Уся проблематика, яка зараз існує, підіймається у цій п’єсі, але все ж це комедія. Робоча назва (і думаю, вона вже не зміниться) — «Слово на букву «В» заборонено». Я її тільки презентував своєму колективу, вони приймали рішення і сказали: «Так, ми беремо у роботу». Усім нібито сподобалося. Якщо буде все гаразд, місяць-два — і ми її випустимо.

— Коли з’являється нова вистава, ви її репетируєте десь пару місяців?

Це коли злагоджений колектив, бо було б дуже важко, якби я нових набирав, так швидко зробити виставу. Коли злагоджений колектив, у всіх є час і ми збираємося мінімум 5 разів на тиждень, по три години репетируємо, тоді місяць-два (максимум три) — і у нас буде вистава. А так мінімум три місяці, і то це стислий строк.

— Скільки у вас зараз у репертуарі вистав?

Зараз небагато — 4. Це тільки через те, що ми перекладаємо на українську. І ще у нас в репертуарі є такі вистави, які зараз не дуже будуть сприйматися. Наприклад, вистава «Вдови», куди її зараз? І до занадто легких комедій ми не хочемо повертатися. Наробляємо нове.

— А яка ваша найулюбленіша вистава у театрі?

Це, мабуть: «Папа, папа, бедный папа, ты не вылезешь из шкафа, Ты повешен нашей мамой между платьем и пижамой». Колись давно ми ставили такий фарс, але у театрі «МО» його не повторювали. А якщо у репертуарі театру «МО», то все ж таки «Вдови» чи «Стриптиз». Скоріше, «Вдови».

Про фестивалі та творчість

— У яких фестивалях брали участь?

Останнім часом стало важко з коронавірусом та війною. Останній фестиваль, на який ми їздили — це фестиваль Леся Курбаса у Харкові у Будинку актора. Дуже непоганого рівня фестиваль, професійний, з класним забезпеченням. Не такий, що скиньмося бабками, приїдете, ми на вас заробимо, а ви удасте, що ви пограли. Ні, там усім тебе забезпечують, ти граєш, ходиш на інші вистави — кайф. Ми багато бували у Дніпрі (це наше улюблене місто), Харкові, Києві, на маленьких фестивалях в Очакові та інших містах. Колись були на крутому фестивалі у Дніпрі «Рампа».

— Що вас надихає на творчість по життю?

Мабуть, глядачі, актори. Коли ти працюєш з акторами й відчуваєш, як їм подобається, ти розумієш, що все не даремно. Ми балувані на оплески, у нас дуже вдячний глядач і нам майже завжди стоячи аплодують. Коли ти бачиш, що люди натхненні, відкриті після вистави, дехто зі сльозами на очах, сяють, ти розумієш, що все не даремно.

— У повсякденному житті часто жартуєте?

Безкінечно! Тільки так ти можеш себе натренувати. Я не такий вже й оптиміст по життю, може, навіть, похмурий, але жартувати я люблю.

— Ви не плануєте змінювати репертуар? У вас так і залишається основне направлення — це комедія?

Так! Я дивлюся так на життя: все життя — комедія. Мені дуже подобається комедія абсурду. Усе життя — це абсурд, це однозначно! Абсурд — це не повна відсутність логіки, а, скоріше, непередбачуваність того, що відбувається. Є жанр «комеді» — стендапи, КВНи, мініатюри, сміх заради сміху, дуже часто там немає сюжету. Люди збираються, щоб посміятися. Коли грається добротна комедія у театрі, то є сюжет, думка, комедія залишає післясмак. Ти потім ще кілька днів аналізуєш, що відбувалося, наповнюєшся емоціями. Це інше. У театрі люди збираються, щоб отримати емоції та замислитися.

— Якби ваш театр треба було охарактеризувати трьома словами, які б вони були?

Двома! Це як життєвий принцип — весело і цікаво.

— Які творчі плани театру на найближчий час?

Ми так далеко, як і всі, не дивимося.

— Що б ви побажали глядачам, усім кременчужанам?

Отримувати натхнення та задоволення від кожної секунди життя, від дуже простих речей. Навіть у ті часи, коли тебе щось безкінечно заганяє у депресію, особливо важливо радіти, наприклад, чашці кави зранку, що вона є. Знаходити у цьому сили.