«Cпочатку волонтери нас просто засипали усім, від телефонів до велосипедів. А потім побачили, як поводяться деякі наші громадяни…»

Кременчужанка Оксана разом із родиною, мамою та молодшим братом, виїхала до Великобританії. Вони облишили місто ще на початку війни, у березні. Спочатку вирушили до Польщі, а далі подали документи на візу до Великобританії та мешкають у Вельсі. Які умови запропонували українцям і з чим зіткнулись у новій країні?

– За якою програмою ви потрапили до Великобританії?

– Великобританія приймала українців за програмою спонсорства Home for Ukraine. Можна було отримати дозвіл на в'їзд до країни, якщо ти знайдеш спонсора, що погодиться надати житло щонайменше на 6 місяців. Таких спонсорів зазвичай шукали через соціальні мережі. Уряд їм платив, якщо вони брали до себе українців. Але також таким спонсором виступав уряд Шотландії та уряд Вельсу: вони взяли на себе зобов'язання забезпечити біженців житлом. Проте строк подачі заявок був лімітований: березень-червень 2022 року. Ми вирішили подати заявку на проживання у Вельсі, тож заповнити наші дані на урядовому сайті. За кілька тижнів нам прийшли документи: дозвіл на вліт до Великобританії, який потрібно було роздрукувати та показати під час проходження паспортного контролю. Зараз ця програма вже закрита: до Вельсу можна потрапити лише на сімейне запрошення і те за умови, що в будинку чи апартаментах, де проживає сім'я, буде достатньо місця для новоприбулого.

– Де вас оселили за цією програмою? В яких умовах?

– Ми з сім'єю жили у готелі «Хілтон»: його повністю віддали українцям. Готель розташований далеко від найближчого міста, практично на трасі. Навколо сільська забудова, приватні будинки пасуться овечки. З інфраструктури поряд з нами була лише заправка та ресторан. У місто можна було поїхати автобусом, але транспорт переставав їздити після 7-ї вечора. Моїй сім'ї в готелі виділили два номери: одна для нас із матір'ю, одна для молодшого брата. Також нас забезпечували харчуванням: сніданок при готелі, а обід та вечеря у ресторані поряд з готелем. Перебування у цьому готелі нам продовжили й надалі за програмою. А от тим, кого селили в будинки, з січня вже потрібно самостійно сплачувати житло: допомагають лише з орендою у перший місяць та депозитом. Все інше – самостійно.

- Яке було харчування?

– Місцева їжа для нас незвична, тому доводилося купувати продукти та готувати самостійно. Наприклад, на сніданок – томатна паста, якась квасоляна жижа, розморожений омлет, який усі викидали. Він увесь розвалюється, тому що його дістали з морозилки, а на смак, наче синтетика. Але спасибі й на цьому. Було два апарати кави, але користуватися ними можна було лише у певний час. На обід – розморожені овочі, кукурудза, морква, гарнір, котлети. Вечеря — це два салати та кілька шматочків шинки з хлібом. Щонеділі пропонували 4 види піци: можна взяти по шматочку. Оскільки їжа була для нас незвична, ми навчилися варити супи та макарони в чайнику. Потім у нас з'явилась мультиварка. Такі електроприлади були заборонені в готелі, іноді працівники влаштовували в номерах перевірки, тому таке прилади усі ховали. Потім для українців відкрили кухню неподалік готелю. Але скидалося більше на відмивання грошей, аніж на справжню допомогу. Офіційно облаштування кухні обійшлось близько £40 000, але там майже нічого не було: дві вживані сковорідки та кілька столів.

«Нам виплат вистачало на цигарки»

– Українцям виплачують по £330 (370 євро) на особу, якщо ти живеш сам. На сім'ю виплати трохи менше, вони надходять на картку одного з членів родини. Але треба щотижня приходити в службу, аналог нашого центру зайнятості, і благати про те, щоб ці виплати залишили. Розповідати, як активно ти шукаєш роботу. Тому, що виплати могли призупинити будь-якої миті.

– Цих грошей вистачало на життя?

– Скажімо так, нашій родині цих грошей не вистачало, і ми додавали зі своїх заощаджень. Доводилося все одно купувати їжу та готувати самим, тобто витрачатися на продукти. Пачка цигарок коштує £18: на виплати можна придбати 15-20 пачок цигарок на місяць і все, гроші закінчились. З переваг було те, що у Вельсі для українців зробили безкоштовний проїзд. Але щойно ти потрапляєш до Англії, за проїзд треба платити. А це недешево: 20-хвилинна поїздка автобусом обійдеться в £4 стерлінгів. Безкоштовний проїзд Великобританією був лише протягом 48 годин з моменту прильоту до країни. Тим, хто оселився в Англії, досить складно: їх зазвичай селили у глибинку, звідки складно та дорого вибратися. А якщо доведеться з'їздити кудись у Лондон для оформлення документів, то витратиш половину соцдопомоги.

– Як було з допомогою від місцевих?

– До серпня нас просто засипали всім, що тільки можна: речі, телефони, побутова техніка, дитячі іграшки, скутери, велосипеди. На самому початку українців було мало, бо більшість поїхала до Європи. Тож ми були, як дивина, і всі намагались нас опікати. Приїжджала купа волонтерів, які бажали допомогти. Залишали номери телефонів, прохали дати знати, як щось знадобиться. Але потім волонтери побачили, як поводяться деякі наші громадяни. І ентузіазму поменшало. Наприклад, у нас у готелі мешкала родина, яка протягом пів року щодня ходила по всіх гуманітарках та набирала речі мішками. А були такі магазини для українців, де взагалі віддавали нові речі із бирками. Тож ці люди набрали стільки, що завантажили цілий мікроавтобус речей та відправили їх на перепродаж. Звичайно, про такі факти ставало відомо. Було таке, що для українців влаштовували невеликі свята, де подавали всякі смаколики на кшталт бутербродів з червоною рибою. Це від душі за власний кошт робили місцеві. Але приходили українці із тарою та швидко розбирали їжу. Підходили нові люди, яким нічого не залишалось і вони починали не прохати, а вимагати: «Дайте ще!». І місцевим, які планували витратити на захід певну суму, доводилося терміново докуповувати продукти зі власної кишені. Згодом такі акції закінчилися.

– Українці працюють чи переважно просто мешкають при готелі?

– На мій погляд, десь половина українців, які мешкають у нашому готелі, влаштувалася на роботу. Вибір роботи тут звісно невеликий, бо ми ж мешкаємо у глибинці. Чоловіки переважно працюють на місцевому складі вантажниками. Але на цю роботу беруть тих, хто хоч якось знав мову, а їх зовсім небагато. Хоча місцева говірка мало зрозуміла і для тих, хто знає англійську. Без знання мови влаштовуються прибиральниками, які допомагають вантажникам. У будні за роботу отримують десь £13 стерлінгів, у вихідні та на свята більше — близько £19. Тобто, якщо ти працюєш на повний робочий день, то отримуєш від £2 тис. (2250 євро). Жінки, в основному, влаштовуються покоївками в готелі, що знаходиться в околицях, а ще працюють в McDonald's. Оскільки з транспортом у нас складно, то проїзд до місця роботи організовує роботодавець: зранку заїжджає мініавтобус, куди завантажується 20 осіб, після роботи їх везуть назад.

- Як справи з медициною? Вона безплатна?

- Так, можна було звернутися до поліклініки: записатися по емейлу або телефоном на прийом. Пігулки давали безкоштовно. Але у них все довго. У нас медицина, як на мене, краща. Будь-які аналізи роблять тижнів шість, навіть ті, які у нас готові за два дні. Якось у нас у готелі впала дівчинка: розбила голову, було багато крові. Зателефонували до «швидкої». Вони відмовилися приїжджати: сказали, що це не є терміновим випадком. Ми зателефонували ще в одну приватну швидку, виклик коштував £170. «Швидка» приїхала, але з нас грошей не взяли.

«Камери спостереження стоять скрізь»

– Як місцеві ставилися до українців?

– Українцям багато чого прощають, а на деякі речі дивляться крізь пальці. У готелі часто приїжджала поліція, бо наші хлопці влаштовували пиятики та бійки. Наприклад, був товариш, який постійно пиячив, залишаючи маленьку дитину саму. Місцеві казали, що британця за таке позбавили б батьківських прав. Але йому нічого не було.

- Відчувалася різниця менталітету, у чому?

– Багато у чому, наприклад, у Великобританії, якщо ти став свідком якогось інциденту, то зобов'язаний про це повідомити компетентні органи або ж втрутитися. Тебе можуть притягти до відповідальності за бездіяльність. Ми зіткнулися з цим у готелі. У нас за стійкою реєстрації інколи працювала молода дівчина. До неї підійшов наш чоловік, що був напідпитку, спробував обійняти її за талію. Вона злякалася, замкнулася у службовому приміщенні та викликала поліцію. Розповіла, що вона почувається у небезпеці. Все це відбувалося неподалік кухні, де сидів у навушниках хлопець, грав у смартфоні. В результаті з готелю виселили не тільки того чоловіка, який чіплявся до адміністратора, а й хлопця, що сидів на кухні... Оскільки за їхніми правилами, він був спостерігачем, який все бачив і не викликав поліцію. А мав допомогти. У Британії бездіяльність карається: якщо ти бачиш подію, мусиш втрутитися або про неї повідомити. Піти непоміченим не вийде: камери просто стоять скрізь. Також, наприклад, у британців не заведено купатися у морі, як у нас. Коли моя мати влітку вирішила поплавати на пляжі, за нею приїхав поліцейський катер. Її зупинили, сказали, що переживають, та попросили повернутися назад. Місцеві заходять у воду лише по коліно: вони практично не купаються. 

«Вони вважають, якщо чоловік сплатить рахунок, цим він образить жінку»

– Коли йдеш на побачення з місцевим, теж треба розуміти специфіку менталітету. Якщо знайомишся з кимось у мережі, перше питання, яке тобі задають: «Привіт, у тебе чи в мене?». У них нормально, коли жінки першими пишуть на сайті знайомств, ставлячи це питання незнайомцю. У них не прийнято на побаченнях пригощати дівчину. Кожен платить за себе. Просто в них вважається, що якщо чоловік сплатить рахунок, цим він образить жінку. Місцеві казали, що років 40 тому такої тенденції не було: чоловіки намагалися зводити у кіно, почастувати морозивом. Нині це не прийнято. Наприклад, я пішла з одним місцевим хлопцем до зоопарку. Коли вже все обдивились, я вирішила хоч води взяти. Підходжу до каси платити за воду. Хлопець ставить свою пляшку води біля моєї та відходить подалі: чекає, поки я сплачу за нас двох… Бо у них жінки самі прагнуть оплачувати рахунки. Було побачення, на якому мене пригостили одним келихом вина за £6. І весь вечір подавали це, як геройський вчинок. Мовляв, я ж не такий, як усі місцеві, я джентльмен. Келих уже закінчився, але говорили про нього ще протягом кількох годин.