Відродження військових судів в Україні — потреба часу, обумовлена війною, чи крок до минулого

Від військового трибуналу через військовий суд до райсуду

Чи може цивільний суддя звичайного районного суду розібратися в особливостях взаємовідносин у військовому колективі, основаних на суровій військової дисципліни, певних традиціях та чіткій системі підпорядкованості? А чи може цей же суддя у перервах між розглядом справ про розлучення, шахрайство, порушення правил дорожнього руху, побутових крадіжок та хуліганства фахово розглянути справу та винести неупереджене рішення щодо правомірності дій військового командира на полі бою, особливо якщо воно призвело до загибелі підлеглих в умовах повномасштабної війни? І вирішуючи долю людей ухвалити законне та справедливе рішення, якщо цей суддя до того ніколи не мав жодного стосунку до військової справи, не служив в армії та має дуже віддалене уявлення про особливості військової служби, бойові та загальновійськові статути, можливості військової техніки та озброєння, та усі тонкощі взаємодії військових під час ведення бою чи у бойовій обстановці.

Питання скоріше риторичні. Але саме так наразі відбувається в Україні. Адже усі військові злочини (ред. – не плутати з воєнними злочинами) спершу розслідують цивільні слідчі Державного бюро розслідувань (ДБР), а потім рішення по ним ухвалюють суди загальної юрисдикції – у першій інстанції це ті самі районні суди за місцем скоєння злочину. І розглядають їх зазвичай судді, які взагалі не обізнані з особливостями виконання військового обов’язку.

Окрім розуміння військової справи при розгляді судових справ по військовим злочинам та правопорушенням важлива оперативність, особливо в умовах воєнного стану.

Цивільним суддям складно швидко розглянути справу, оскільки вони не знайомі зі специфікою усіх обставин, які виконують важливу роль для її розгляду, та спеціальними нормативними актами, зокрема дисциплінарним та бойовим статутами, з якими вони раніше ніколи не стикалися. До того, через свою завантаженість та недосконалість законодавства суди загальної юрисдикції ніколи не відрізнялися оперативністю. Варто згадати хоча б розгляд справи щодо вбивства міського голови Кременчука Олега Бабаєва, яке триває дев’ятий рік.

Отже, розгляд справ щодо військових зазвичай затягується, інколи на роки.

Але якщо швидкість розгляду для загальнокримінальних злочинів не є критичною для держави, то для військових злочинів, особливо під час війни коли від цього може залежати боєздатність військової частини чи бойовий дух особового складу термін розгляду судової справи має важливе значення.

Чи завжди так було в Україні та як до цього прийшли?

Система військових судів на території України існувала ще за часів Запорізької Січі та визвольної боротьби українського народу у XVII та на початку XX століття. Після проголошення незалежності Україна успадкувала й систему військової юстиції – військові прокуратури та трибунали. У лютому 1993 року постановою Верховної Ради України військові трибунали були перейменовані у військові суди України зі збереженням їх повноважень.

Систему військових судів на той час складали військові суди округів, Військово-Морських Сил та гарнізонів, а у складі Верховного Суду України була військова колегія. Повноваження цих судів розповсюджувалися на справи про всі злочини, вчинені військовослужбовцями. Судді військових судів перебували на військовій службі та мали військові звання.

14 вересня 2010 року указом Президента України Віктора Януковича усі військові суди в Україні були ліквідовані. Причиною цього тоді називали значне скорочення кількості справ через різке зменшення чисельності ЗСУ та, нібито, наближення нашої системи правосуддя до європейських норм.

Варто зауважити, що на той час чисельність української армії від початку її існування (з 1992 року) зменшилася уп’ятеро. Чисельна кількість ЗСУ у 2012 році була визначена у 184 тисячі осіб, з них 139 тисяч військовослужбовців. Наступного року чисельність армії скоротили ще на 16 тисяч й на початку 2014 року у складі ЗСУ залишалося лише 119 тисяч військовослужбовців.

Але з початком російсько-української війни чисельність Сил оборони України почала зростати. Законом України № 235-VIII від 6.03.2015 року нормативна чисельність ЗСУ була збільшена до 250 тисяч, у тому числі 204 тисячі військовослужбовців. У липні 2021 року чисельність ЗСУ знову збільшили - до 261 тисячі (215 тисяч військовослужбовців). Зауважимо, що окрім ЗСУ ще кількасот тисяч військовослужбовців на той час перебували у складі Національної гвардії України, Державної прикордонної служби, СБУ та інших силових відомств.

У 2023 році чисельність Сил оборони України за різними оцінками сягає близько мільйона військовослужбовців.

А дискусія про потребу відновлення в Україні інституту військових судів так і залишається на рівні розмов. У парламенті було зареєстровано декілька законопроєктів щодо цього питання, однак їх не підтримали. І це на десятому році війни та другому розі повномасштабного російського вторгнення в Україну.

А щодо відповідності європейським нормам правосуддя — військові суди наразі функціонують у майже 40 розвинутих та демократичних країнах світу: у Великій Британії, США, Франції, Бельгії, Швейцарії, Швеції, Канаді, Іспанії, Ізраїлю, Польщі тощо. Франція свого часу ліквідувала військові суди, але згодом визнала це рішення помилковим та відновила їх.

Суддя визнав невинуватим п’яного вбивцю за розстріл комбата

Мабуть, найбільш показово помилковість скасування системи військового правосуддя в Україні демонструє нещодавній вирок Центрального районного суду міста Миколаєва по справі № 490/4536/22.

28  лютого 2023 року суддя цього суду, розглянувши матеріали кримінальної справи за ч. 1 статті 115 ККУ («Умисне вбивство»), за формальною причиною визнав невинуватим у вбивстві та звільнив з-під варти солдата, який у п’яному стані розстріляв командира батальйону 36-ої окремої бригади морської піхоти майора Євгена Черноконя.

Цей бойовий офіцер воював з російськими загарбниками з 2014 року, а загинув від кулі свого нетверезого підлеглого. До речі, як свідчать матеріали судової справи, солдат-вбивця родом зі Світловодська. У відділі інформаційної політики та комунікацій Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону в коментарі УП назвали ім’я цього солдата — Валентин Гандебура.

Трагедія сталася 28 липня 2022 року. Згідно з матеріалами справи п’яний солдат в їдальні на території тимчасової дислокації у Миколаєві підійшов до комбата зі зброєю та під час суперечки щодо отримання ним форми вистрілив у майора з автомата. Офіцер загинув на місці — з його тіла вилучили 5 куль.

Підсудний Гандебура свою вину визнав повністю. Він заявив, що шкодує про те, що скоїв, та просив суддю про мінімальне покарання в межах санкції статті 115 ККУ. Він розповів, що в той день дізнався, що нібито за документами мав отримати однострій, який насправді не отримав, та визнав, що того дня вживав алкоголь. Під час спілкування з Гандебурою комбат помітив, що той був напідпитку, і заявив, що викличе військову службу правопорядку та буде приймати рішення щодо стану військовослужбовця.

Суддя виправдав та відпустив солдата Валентина Гандебуру з-під варти, оскільки, на його думку, справу мало розслідувати Державне бюро розслідувань, а не Нацполіція. У вироку суду цивільний суддя зазначив, що «предметом в межах цього кримінального провадження, є встановлений порядок несення військової служби, а цей об'єкт вочевидь не є елементом злочину, передбаченого ч. 1 ст. 115 Кримінального Кодексу України».

За рішенням суду, «неналежне здійснення етапу повідомлення про підозру унеможливило правомірне здійснення наступних етапів кримінального провадження, що призвело до викривлення змісту кримінально-правових і кримінальних процесуальних відносин і унеможливило внаслідок цього належну реалізацію учасниками цих відносин своїх прав і обов`язків».

Прокурор Миколаївської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони оскаржив вищевказаний вирок - Миколаївський апеляційний суд має розглянути цю справу 23 травня.

Бойовики збили військовий літак, а звинуватили у цьому генерала, який надав наказ летіти

Не менш показовою виглядає більш давня кримінальна справа, яка розглядалася у цивільному суді з 2015 по 2017 рік. Тоді Павлоградський міжрайонний суд визнав генерал-майора Віктора Назарова винним у загибелі 49 військових у збитому ворогом військово-транспортному літаку Іл-76.

Назарову присудили максимальний строк, передбачений ч. 3 ст. 425 ККУ — 7 років позбавлення волі, звинувативши його у «недбалому ставленні до служби, яке заподіяло істотну шкоду в умовах особливого періоду».

На думку цивільного судді з Павлограда вина генерала полягала у тому, що той не запобіг «терористичному акту», внаслідок якого у червні 2014 року під Луганськом збили Іл-76, внаслідок чого загинули українські десантники. Генерал Назаров, який у той час виконував обов’язки начальника оперативного штабу АТО, надав наказ перекинути десантників та боєприпаси на підкріплення оборонцям летовища в Луганську. В ухвалі суду сказано, що генерал, нібито, не взяв до уваги дані розвідки про те, що у ворога на озброєнні є засоби протиповітряної оборони, що призвело до знищення літака з десантниками на борту.

Варто зазначити, що на час цієї трагедії генерал Назаров спланував близько 40 операцій, серед яких була операція по деблокуванню угруповання ЗСУ, яке захищало Луганський аеропорт. Найближчі українські війська на той час знаходилися за 100 км від цього летовища, тому штабом АТО була розроблена операція з організації повітряного мосту. 17 разів військово-транспортні літаки успішно доставляли вантажі, озброєння та особовий склад до Луганського аеропорту з метою забезпечити його захисників усім необхідним для ведення оборони, яка дозволяла відтягнути частину ворожих сил з району Слов’янська.

Вночі 14 червня до аеропорту Луганська прямував конвой із трьох літаків - перший успішно сів, другий був збитий при заході на посадку, а третій повернувся назад. Загинуло 40 десантників 25 ОПДБр та 9 членів екіпажу. Зі слів генерала Назарова, інформація про наявність ПЗРК у сепаратистів була суперечливою, а до штабу вона потрапила вже після початку операції.

Генерал Назаров своєї провини не визнав і подав апеляцію. У грудні 2020 року Дніпровський апеляційний суд відхилив апеляцію — рішення Павлоградського міжрайонного суду про 7 років позбавлення волі залишили без змін й воно набрало законної сили. На той час генерала вже звільнили з лав ЗСУ. Він подав касацію.

21 травня 2021 року Верховний суд України задовольнив касаційну скаргу генерал-майора Віктора Назарова та скасував рішення Павлоградського міськрайонного суду та Дніпровського апеляційного суду. Верховний суд повністю виправдав генерала та закрив кримінальне провадження за відсутністю складу злочину.

Прикордонника засудили до 13 років за розстріл авто порушників у зоні АТО

Варто розповісти про ще одну давню, але не менш резонансну справу — у листопаді 2016 року Приморський районний суд Маріуполя визнав українського прикордонника Сергія Колмогорова винним у навмисному вбивстві та засудив його до 13 років позбавлення волі за виконання наказу зупинити машину з порушниками на блокпосту у зоні АТО, внаслідок чого загинула жінка. Апеляційний суд Донецької області залишив цей вирок без змін.

Трагедія трапилась 9 вересня 2014 року поблизу Маріуполя. Старший солдат Бердянського прикордонного загону Сергій Колмогоров чергував на блокпосту в районі Маріуполя, навколо якого точились бої.

Прикордонники помітили неподалік від берега моря автомобіль, який блимав фарами, подаючи комусь сигнали, а потім попрямував в сторону блокпоста. На вимогу зупинитися для перевірки документів водій натиснув на газ автомобіля і пішов на прорив. Попри попереджувальні постріли, швидкість машини лише збільшувалася, після чого прикордонники відкрили вогонь. Водій автомобіля Skoda не постраждав, а пасажирка, мешканки Донецька, загинула. Як повідомили в ДПСУ, водій автівки після кількох допитів виїхав до Росії.

За свідченнями Сергія Колмогорова, він подавав сигнал водієві рукою, а коли той не відреагував, почав стріляти по колесах, щоб зупинити авто. Учинив саме так, бо отримав наказ від командування зупинити та перевірити автомобіль. 

Але в рішенні суду Маріуполя йдеться, що це не було приводом відкривати вогонь, адже прикордонник не довів у суді, що пасажири автомобіля загрожували життю та здоров’ю військових. Крім того, у прикордонників не було розпізнавальних знаків, а на дорозі не було шлагбаумів або інших знаків, які б дали зрозуміти водієві, що він проїжджає блокпост. Згідно з рішенням суду, сигнали прикордонника, які він подавав, не були зрозумілі водієві, або ж він їх міг не побачити.

У листопаді 2017 року Вищий спеціальний суд з розгляду кримінальних та цивільних справ скасував вирок Сергію Колмогорову та звільнив його з-під варти. Але Вищий спецсуд не виправдав прикордонника, а ухвалив рішення призначити новий розгляд справи у суді першої інстанції.

У Єдиному Державному реєстрі судових рішень останнє судове рішення по цій справі датується 28.02.2018 року – Апеляційний суд Донецької області в м. Маріуполь у відповідь на подання голови Приморського райсуду щодо направлення цієї справи на розгляд до іншого суду через брак потрібної кількості суддів, ухвалив рішення направити кримінальне провадження на розгляд Орджонікідзевського райсуду м. Маріуполя. Після того жодних судових розглядів за цією справою не відбувалося.

Після звільнення з-під варти Сергій Колмогоров заявляв, що рішення щодо відкриття вогню в Держприкордонслужбі кожен прикордонник приймає особисто, що регламентується наказом №200 від 21.10.2003 року про затвердження інструкції про застосування зброї під час охорони державного кордону.

Під час розгляду судової справи керівник групи ДПСУ в секторі «М» АТО генерал-майор Олег Медведчук зазначав, що сторона захисту буде намагатися змінити територіальну підсудність розгляду цієї справи.

Варто зазначити, що у перші роки російсько-української війни було відкрито багато кримінальних проваджень стосовно військовослужбовців ЗСУ, які розглядали місцеві суди в Донецькій та Луганській областях. І чимало військовослужбовців отримали реальні строки позбавлення волі. Громадськість тоді багато говорила щодо упередженості місцевих суддів щодо військовослужбовців ЗСУ. До цього варто додати, що навіть за чесного та неупередженого виконання свого обов’язку далеко не кожен цивільний суддя спроможний професійно розібратися в усіх нюансах та обставинах військових злочинів та винести справедливе рішення.

Ексрозвідника за провал операції – за ґрати

Немає сумнівів, що з початком повномасштабної війни, коли чисельність військовослужбовців зросла у декілька разів, а кількість надзвичайних ситуацій та відповідних дій військових, що можуть бути незрозумілі цивільним суддям, у десятки чи сотні разів, таких судових рішень в Україні стало дуже багато.

Через особливості воєнного стану та певні обмеження в розповсюдженні інформації вони не завжди стають публічними, проте, деякі резонансні випадки все ж стають відомі суспільству. Один з останніх – рішення Шевченківського районного суду Києва взяти під варту колишнього виконувача обов’язки однієї із військових частин ССО ЗСУ Романа Червінського, який на думку слідства є відповідальним у тому, що ворог обстріляв аеродром «Канатове» на Кіровоградщині, внаслідок чого загинув військовий та було знищено 2 літаки.

Він підозрюється у перевищенні службових повноважень. За даними слідства, Червінський разом з іншими особами вирішив самовільно провести «спецоперацію» з викрадення російського військового літака. Ворожий пілот нібито погодився на пропозицію перейти на бік України. Але у результаті цієї операції росіяни, нібито, отримали дані про розміщення на аеродромі особового складу та українських літаків і це дало змогу РФ прицільно обстріляти аеродром. Внаслідок обстрілу, який стався 23 липня 2022 року, один військовий загинув, а 17 отримало поранення.

Слідчі наполягають, що ця розвідувальна операція проводилася Сергієм Червінським без згоди відповідних державних органів та не дивлячись на заперечення СБУ.

Сам підозрюваний вважає звинувачення проти нього політичними. Його адвокати наголошують на тому, що всі дії Червінського були узгоджені на відповідному рівні, а бомбардування аеродрому «Канатове» не було наслідком провалу розвідувальної операції, оскільки його обстрілювали й до того. Вони також вказують, що суддя, яка ухвалювала рішення про арешт Червінського, у 2022 році закрила справу щодо заступника голови ОП Олега Татарова.

І хоча справу Червінського намагаються перевести у політичну площину через його критику провалу операції з затримання вагнерівців – так званого «Вагнергейту», більше сумнівів викликає спроможність цивільного судді розібратися в усіх перипетіях військово-розвідувальної кримінальної справи.

Відновлення військових судів — потреба часу

Ці декілька наведених прикладів свідчать про те, що відновлення військових судів в Україні в умовах війни є нагальною потребою держави. Цивільні судді не завжди можуть ефективно розглядати справи, що стосуються воєнних злочинів та правопорушень, скоєних військовослужбовцями, через те, що судді не знайомі зі специфікою усіх обставин, які відігрівають вирішальну роль у більшості таких справ.

Багато експертів вважають, що лише спеціальний військовий суд із суддями, які знають усі особливості військової справи, може ефективно відповісти на виклик воєнного часу. Про цю потребу гарно висловився колишній суддя Верховного Суду, а нині офіцер снайперського підрозділу ЗСУ Олександр Мамалуй у своєму інтерв’ю від 1 червня 2022 року.

Думка судді у відставці, який раніше працював у військовій прокуратурі

Колишній суддя Автозаводського райсуду міста Кременчука Володимир Соболєв до роботи у суді певний час проходив службу в органах військової юстиції. Він висловив «Кременчуцькому Телеграфу» свої думки, як офіцер запасу, військовий юрист та екссуддя, добре знайомий з роботою суддівської гілки влади.

Він додав, що відновлені військові прокуратури, які наразі мають формат спеціалізованих прокуратур у сфері оборони, здійснюють лише процесуальне керівництво слідством та представництво інтересів держави у судах, а повноважень щодо нагляду за дотриманням законності у них немає.

Він додав, що повернув би військовим прокуратурам ведення досудового розслідування, адже військові слідчі можуть це робити краще за цивільних слідчих ДБР. А ще згадав про «інститут узгодження» - тобто надання згоди відповідного командира на притягнення до кримінальної відповідальності за незначні військові злочини у певних випадках.

Коли готувалася стаття, в ЗМІ з’явилося повідомлення про те, що Сквирський райсуд Київської області засудив старшого солдата ЗСУ Дмитра Дробжина до 2-х років перебування у дисциплінарному батальйоні за ДТП з загиблою жінкою (ч.3 ст. 286-1 ККУ). Військовий-медик у серпні минулого року скоїв аварію на несправному авто - не впорався з керуванням, виїхав на узбіччя та зіткнувся зі стовбуром дерева. В результаті ДТП пасажирка автомобіля від отриманих травм померла.

Не командири, а районні суди наразі садять військових на гауптвахту

Варто додати, що починаючи з 2014 року в Україні стало нормою, коли цивільні судді за самовільне залишення військовослужбовцями військової частини в умовах особливого періоду призначали їм більш м’які покарання, ніж це передбачено законом. Зазвичай у вигляді 4-х місяців позбавлення волі з утриманням на гауптвахті, або «умовне» покарання замість позбавлення волі на строк від 3 до 7 років, як це передбачено статтею 407 ККУ.

Поки «ухилянт» десь гуляв чи відсиджувався в безпеці на гауптвахті, інші військовослужбовці з його підрозділу виконували службові завдання та воювали за себе та цього правопорушника, що викликало у них закономірні питання щодо справедливості такого покарання.

Саме тому і виникла потреба внести зміни до Кримінального кодексу України, Кодексу України про адміністративні правопорушення та інших законодавчих актів України щодо особливостей несення військової служби в умовах воєнного стану чи в бойовій обстановці. Законопроєкт №8271, ухвалений у грудні 2022 року, усунув можливість застосування за деякі воєнні злочини більш м’якого покарання, ніж це передбачено законом. За посилення відповідальності військовослужбовців за скоєння воєнних злочинів тоді висловився Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний, який заявив, що «армія тримається на дисципліні». Адже можливість отримання більш м’якого покарання, ніж це передбачено законом, провокувала декого до того, щоб не виконувати накази командирів, кидати бойову техніку, залишити поле бою, або ж вчиняти інші військові злочини.

Тож, з набранням чинності Законом № 2839-IX ціна судової помилки при ухваленні вироку за військові злочини зросла. І це ще один аргумент щодо відродження інституту спеціалізованих військових судів.

Звісно концепція військового судочинства має не тільки переваги, а й певні недоліки, але в умовах довготривалої війни вона варта обговорення серед військових та правників.

До речі, цивільні судді в райсудах розглядають не тільки кримінальні, а й адміністративні справи щодо військовослужбовців. Посадити порушника дисципліни на гауптвахту чи накласти на нього штраф військовий командир може тільки за рішенням цивільного судді для чого має скласти протокол про адміністративне правопорушення та у суді довести провину свого підлеглого. Можливо це і правильно в умовах мирного часу, але під час війни у командирів є більш важливі справи.

Зауважу, що у перше десятиріччя існування ЗСУ командири мали усю повноту дисциплінарних прав та могли своїм рішенням посадити на гауптвахту порушника військової дисципліни за тяжке порушення, наприклад пияцтво. Командир роти мав повноваження посадити порушника на 3 доби, комбат — на 5, а командир полку, бригади — на 10 діб. Наразі командири в ЗСУ та посадові особи в інших правоохоронних та силових структурах позбавлені багатьох повноважень, що нерідко призводить до вимушеного перевищення своїх повноважень та виникнення всіляких конфліктних ситуацій.

Напевно, у законодавстві та правовій системі України є багато юридичних норм та правових інститутів, які не відповідають потребам воєнного стану та які варто було б удосконалити. І відновлення військовий судів — лише одна із них.

У 2019 році в Україні створили Вищий антикорупційний суд, бо держава потребувала захисту від загрози масштабної корупції. Можливо пора у системі українського правосуддя врахувати потреби оборони країни?

Здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» та WAN-IFRA в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів