Як у Кременчуці лікують хворих із залежностями та психічними розладами: інтерв’ю з психіатром

У Кременчуцькій лікарні планового лікування близько року працює відділення психіатричної допомоги та лікування залежностей. Про особливості його роботи, а також про те, як допомогти близькій людині, яка зловживає алкоголем чи наркотиками, розповів «Кременчуцькому Телеграфу» Андрій Кірічек, завідувач відділення.

З 2010 року він працював наркологом у Кременчуцькому наркологічному диспансері, а також психіатром в інших установах. В останні роки центр терапії залежностей (колишній наркодиспансер) об'єднали з Полтавським центром терапії залежностей. Усіх наркологів перевели на посади психіатрів. Андрій Кірічек деякий час був викладачем психіатрії у медичному коледжі й працював у дитячій колонії психіатром. Останній рік є завідувачем психіатричного відділення у лікарні планового лікування.

— Які пацієнти потрапляють до цього відділення?

У цьому відділенні надають психіатричну допомогу людям, які страждають від психічних розладів, а також залежним людям (вихід з запійного стану, психічні розлади після вживання наркотиків або алкоголю).

— З якими психічними розладами до вас найчастіше звертаються у відділення?

Шизофренія і психічні розлади внаслідок органічних порушень чи захворювань (після травм, інсультів), тобто те, що пов'язано з ураженням головного мозку. Ці дві категорії — хронічно хворі, але можливе підтримання їхнього відносно задовільного стану. Але завжди хвороба буде повертатися. Якщо людина приймає ліки, то період відносного здоров'я буде більший, якщо перестає приймати, то має загострення. З депресивними розладами не так часто, частіше звернення амбулаторні.

Якщо спитати кожного психіатра в місті (а ми спілкуємося), то з початку війни багато людей амбулаторно зверталися за порадою, якимось заспокійливим. Усі відмітили почастішання звернень людей, знайомих.

На даний час з проблемами зловживання алкоголю звертаються не так часто, тому що ми маємо війну, багато людей до неї ставляться серйозно. Є така залежність кількості людей, що зловживають алкоголем або наркотиками, від економічного стану країни. Якщо ми маємо погіршення економічного стану в країні, ми маємо зменшення вживання алкоголю і збільшення вживання наркотиків, якщо покращення економічного стану, то навпаки — збільшення вживання алкоголю і зменшення наркотиків. Зараз багато тих людей, котрі мають соціальну деградацію, вони як вживали алкоголь, так і вживають, їм що війна, що ні. А люди, які працювали й зловживали, любили погуляти, їх набагато менше. Багато хлопців поїхали на війну, багато хто почав працювати й максимально допомагати, немає вільних коштів на «погуляти».

— Чи правда, що у людей, у яких є психологічні розлади, вони загострюються навесні та восени?

Це стала інформація, так воно насправді і є. Досконально невідомо, як це впливає, але переходи природи з одного стану до іншого навіть люди без психічних розладів відчувають — похмурий настрій, в кінці зими всім дуже важко, хочеться вже тепла. Закінчується літо, людям стає дуже сумно, що далі холод. Є зміни настрою, але у людей з психічними розладами ці зміни настрою більші, ширші й можуть провокувати інші проблеми.

— Як відбувається ушпиталення у ваше відділення?

Надання психіатричної допомоги може бути й за направленням психіатра або сімейного лікаря, а може і без направлення. НСЗУ дозволяє госпіталізувати людей за їхнім побажанням, враховуючи специфіку хворих. Людина може самостійно звернутися за допомогою. Тим паче деякі наші пацієнти є людьми з інвалідністю внаслідок психічних захворювань, тому не завжди мають змогу звернутися до сімейного лікаря за направленням.

— Чи можуть покласти пацієнта без його згоди на лікування, якщо він шкодить оточуючим чи собі?

Без згоди пацієнта можуть госпіталізувати за медичними показниками на добу. Протягом доби вирішується питання про доцільність примусового лікування. Але це вирішує суд, не особисто психіатр, рідні чи сусіди, а якщо є достатньо підстав вважати, що людина дійсно може завдати комусь шкоду чи завдала або не може забезпечити свою життєдіяльність, бо у неї є тяжкий психічний розлад. Заява сусідів, що людина ходить, кричить не є підставою для госпіталізації у примусовому порядку.

Але примусова госпіталізація і лікування людей за приписом суду відбувається у Полтаві в обласній клінічній психіатричній лікарні. Є один заклад в області, котрому надано право проводити лікування у примусовому порядку.

— У вас лежать лише люди у гострому стані чи планово теж можна лікуватися?

Більшість до нас звертається при загостренні, тому зазвичай це невідкладна допомога, і (такі пацієнти — ред.) доставляються швидкою допомогою. Є люди, які звертаються за направленням поліклінічного відділення колишнього психдиспансеру. Вони туди приходять на прийом, і коли є погіршення стану, там їм психіатри рекомендують звернутися за стаціонарною допомогою.

— У чому полягає допомога у гострих випадках? Скільки пацієнт перебуває у відділенні?

Це залежить особисто від кожного випадку. Хтось є хронічним хворим і потребує допомоги понад добу, хтось перебуває 20 діб. Якщо людина бігає вулицею, агресивно себе поводить, вона госпіталізується, призначаються заспокійливі препарати. Потім протягом доби приймається рішення. Якщо людина згодна далі лікуватися, вона продовжує до відносної стабілізації психічного стану. Тоді вже вона виписується, і рекомендується амбулаторний прийом ліків.

— Скільки найменше та найдовше у вас бувають пацієнти?

Добу — найменше, максимум — до місяця. Реформа передбачає збільшення кількості не стаціонарного лікування, а амбулаторного. Є люди, які забажали лікуватися, але за три години у відділенні кажуть, що не хочуть, то йдуть додому.

Буває, привозить швидка допомога, госпіталізували у відділення, людина побула до ранку, побалакали. Часто так буває з алкогольним сп'янінням, деякі люди себе неадекватно поводять, агресивно. Людині призначають заспокійливі засоби, вона поспала, а вранці прокинулася, каже: «Я був п'яний і дурний» і йде додому. А деякі люди приходять до тями й розуміють, що їм потрібна допомога, то залишаються на певний період.

На жаль, для деяких наших пацієнтів психіатричного профілю приймати таблетки вдома — це велика проблема, бо там вони швидко перестають це робити. Родичам часто доводиться їх вговорювати, часто ці препарати мають побічну дію, яка не подобається людям. Це седативний ефект — важко займатися повсякденними справами. Це можна уявити, наче ви перебуваєте у похмільному стані. Начебто у вас все і гарно, ви все розумієте і можете, але не дуже хочеться, не дуже виходить, складно отримувати задоволення від повсякденної діяльності. Так часто буває у цих пацієнтів. Треба або правильно підбирати дозування, або переходити на більш сучасні препарати, але то вартує грошей і не всі можуть їх купити.

— Пацієнти платять гроші за лікування у відділенні?

Ні, є Нацперелік обов'язкових препаратів, які мають бути у лікарні. Вони у нас є. Але інколи людина приймає препарати, які призначені для амбулаторного лікування, і вони їй допомагають, але не входять у національний перелік лікарських засобів. Інколи люди після запійних станів потребують препаратів, яких немає у лікарні, а вони рекомендовані при цих станах, тоді рідні чи пацієнти можуть докупити.

— Те, що пацієнти приймають вдома, не входить у перелік, і вони купують самі?

Вони зазвичай купують самі.

— Лікування крім медикаментів що ще включає?

У нас працює психолог, консультує, надає допомогу, особливо первинним пацієнтам, допомагає проводити діагностику. У залежності від стану пацієнта, рівня його інвалідизації допомога різна. Хтось потребує роз'яснення стосовно хвороби, хтось — банального нагадування про навички самообслуговування, тому що деякі люди через психічний стан втрачають навички догляду за собою (помитися, змінити одяг вони забувають і не розуміють, навіщо це треба). Психолог допомагає у цій роботі.

Ми маємо зараз повернення до того, що було до 80-х років, коли не було окремо наркологічної допомоги, тому що у світі не існує такого розділу як наркологія. Це було суто радянське ноу-хау, спочатку зробили сухий закон, потім наркологів. А взагалі це невіддільний розділ психіатрії. Більшість людей мають проблеми з алкоголем не через банальне бажання вживати, зазвичай це симптом. Часто чую від родичів: «Та все добре, є родина, діти, робота, і тут в 35 (або 42) як зірвався з ланцюга, почав вживати або почала пити незрозуміло чого». Алкоголь — це найдоступніший для наших людей спосіб заспокійливого. У нас так у суспільстві, що йти до психолога чи психіатра — «нащо воно мені треба, я що, ненормальний». Краще піти з друзями випити кожного дня після роботи, адже треба розслабитися і відпочити, тож люди вживають. Бо це зменшує тривогу, може у деяких ситуаціях допомогти, але коли це дуже часто, то призводить до залежності. Потім це призводить до посилення тих симптомів, від яких людина тікала, вживаючи алкоголь. Тому зловживання, яке починається у свідомому, дорослому житті, — це симптом. Це проблеми особистісні, психологічні, у деяких людей депресія так починається. Усі звикли, що депресія — це коли «нічого не хочу, лежу і все». Насправді ні. Це дуже широкий спектр порушень.

Люди звикли так: радість — випили, горе — випили, втомився — випив, копав картоплю, жарко стало, хочу пити — випив пиво.

- Багато людей вживають алкоголь, але ж не всі стають залежними від нього у такому розумінні, що їм треба лікування.

Так, а ще багато людей є психічно не зовсім адекватними, але ж при цьому не лікуються і не будуть ніколи лікуватися. Тут питання точки зору, якщо дивитися на вживання алкогольних напоїв. Хто сказав, що ці люди не повинні лікуватися і не потребують допомоги? Ми всі розмірковуємо над коротким терміном: на даний час вживає і все у нього добре, а що буде через 10 років? Чи доживе він до похилого віку, чи помре у 51 від панкреонекрозу, чи інфаркту міокарда, спричиненого алкогольною кардіопатією?

У школах у дітей я питав: «Як ви вважаєте, коли вживання алкоголю нормальне?» Вони відповідали: «У п'ятницю після роботи — нормально. Бо скоро вихідний, чому б ні?» Чому вони це знають? Від їхніх батьків, скоріш за все. Мені відповідає у 8 класі дитина: «Кожну п'ятницю і коли футбол». Він росте в родині, де це вважається нормою. А якщо ввімкнути канал «Мегого», там футбол цілодобово, то що, можна вживати цілодобово? І люди вважають, що це абсолютно нормально, я вважаю, що це — ненормально. Скільки вважається випити нормальним, щоб не було проблеми? Хтось скаже: «Пляшку пива після роботи». Але це щоденне вживання алкоголю, з моєї точки зору як спеціаліста буде вважатися, що це майже запійний стан! Всесвітня організація охорони здоров'я визнала, що безпечної дози алкоголю не існує. Тому краще зменшити її до мінімуму.

- На що звертати увагу родичам людини, яка вживає багато алкоголю, як у такому випадку допомогти своїм рідним?

Тут тільки вести розмову, рекомендувати своїм рідних звернутися за допомогою. Погрожувати марно, бо поки людина не захоче, нічого не буде змінюватися. На жаль, більшості доводиться опинитися у нас або в інших лікарнях. Люди, які зловживають психоактивними речовинами або алкоголем, потрапляють у нейрохірургічне, неврологічне чи реанімаційне відділення частіше, ніж до нас. Комусь із них погано, хтось впав та вдарився головою, у людини може бути черепно-мозкова травма, або п'яний заснув. Часто доставляють людей у реанімаційні відділення міста у комі. Знайшли людину у коматозному стані, доставили, надали допомогу, прокинувся зранку, пішов додому. Загалом такі люди не вважають, що у них проблеми, обманюють самі себе, «так буває, я перебрав», «я можу зупинитися».

Я вважаю, більшість людей знають, що у них проблеми, але це складно і не хочеться нічого робити, применшують проблему. Я б рекомендував звертатися (родичам до такої людини — ред.) без ультиматумів («якщо не перестанеш пити, вижену з дому»), без агресії, бо агресія породжує агресію.

Усі рідні, які живуть разом із залежною людиною, вони є співзалежними, є таке поняття у психіатрії. Співзалежна людина може зробити лише кілька речей.

1. Не сприяти вживанню речовин (не давати гроші просто так, не йти купувати алкоголь алкоголіку). Багато рідних кажуть: «Я якщо йому не куплю, він вмре». Є такі випадки, коли людина вже не ходить ногами, бо вживає алкоголь, але продовжує пити, бо рідні купують. А тоді рідні спішать, просять врятувати людину. А її вже врятувати дуже складно, тому що у нього ноги не ходять, мізки не працюють, енцефалопатія (ураження мозку — ред.), психологічні розлади зачасту бувають незворотні. Але ж він дійшов до такого стану за допомогою рідних, бо він два тижні вже не ходить, а вони йому купують (алкоголь — ред.), бо «раптом у нього буде судомний напад».
2. Не робити нічого за залежного. Треба йому оформити якісь документи, треба йому за щось заплатити, піти з ним, але не замість нього. Зробити з ним разом, допомогти. Хоче він цигарок купити — хай іде і купує, немає грошей — хай іде працює і заробляє.
3. І допомогти, коли він просить допомоги. Не коли він просить: «Допоможіть, дайте випити, а то зараз вмру». Це не допомога, а погіршення стану. Краще запропонувати поїхати до лікарні і допомогти добратися до лікаря.
4. Не дати йому замерзнути, якщо це зима, а він впав біля під'їзду у сугроб. Але не прати його брудні речі, бо він сам це може зробити, він повинен брати відповідальність за свої дії на себе. Тому що залежні люди часто перекладають відповідальність на рідних, суспільство, на обставини.

Часто приходять рідні — дружини, батьки — і питають, як можна допомогти, ми їм розказуємо. Якщо людина не хоче йти до лікарні, можна звернутися за допомогою до спільноти анонімних алкоголіків чи наркоманів. Там спільнота людей, які не вживають алкогольні напої, там немає лікарів, вони використовують міжнародну програму «12 кроків», щоб залишатися тверезими. І допомагають один одному. Одне діло, коли людина спілкується з лікарем (а той — з боку наукових знань), а друге — інші залежні також проходить через ці речі. Деяким людям це допомогло навіть краще, ніж періодичні звернення до наркодиспансеру. Також є психологи, психологічна допомога. Людину не врятуєш без її бажання.

Якщо людина після тривалого вживання припиняє пити алкоголь, за деякий час — добу, дві три або чотири — у неї порушується поведінка: бачить чи чує те, чого не існує, відчуває, що хтось слідкує, починає захищатися або втікати, чує музику, розвиваються галюцинації, може не розуміти, де знаходиться, плутати дати, період дня. Якщо це наркотичні засоби, також виникають параноїдні стани. Краще за все (у такому випадку — ред.) викликати «швидку» або поліцію. Інколи це буває небезпечно для оточуючих, людина може не впізнати їх. Необхідна госпіталізація, щоб не було ще більшого погіршення.

Якщо людина когось б'є, погрожує або вимагає (бо такі люди хочуть у рідних взяти гроші на наркотики або алкоголь), тут поліція вирішує, а не психіатр. Ніхто не сперечається, що ця людина має розлади поведінки, але не всі розлади потребують негайного лікування. Якщо людина так себе поводить, це потребує втручання правоохоронної системи.

При вживанні опіоїдів виникає ломка, людина знову хоче вживати наркотики й тероризує рідних або виносить речі з хати, щоб продати і купити наркотик, то такі люди невідкладної допомоги не потребують. Тобто людей, у яких ломка, не госпіталізують, тим паче, що від ломки ніхто не вмирав. Якщо у людини є проблема зі зловживання опіоїдами, для цього придумали замісну терапію. Її видає центр терапії залежностей (колишній наркодиспансер, котрий зараз перебуває на території лікарні планового лікування, орендує приміщення). Наразі це єдиний пункт видачі у Кременчуці. Туди ходить до 200 людей, які приймають опіоїди. Сучасні опіоїди викликають ломку (стан абстиненції), і зазвичай він коригується прийомом тих самих опіоїдів, тільки вироблених в медичних цілях, шляхом поступового зменшення їхньої кількості. Це і є та замісна терапія коротким строком. По рекомендаціях, є амбулаторна детоксикація, коли людина раз в день приймає ту ж саму дозу метадону і йде собі займатися справами, а не перебуває на лікарняному ліжку, витрачаючи на це кошти.

— Якщо людина була залежна, то це змінює її особистість, їй просто треба навчитися з цим жити, вона не зможе стати повністю здоровою, як було до цього?

Вона може не вживати! Якщо людина залежна від алкоголю, вона може дійти до того стану, що вона не вживає і в неї все добре, налагодити своє життя.

Але ця людина не зможе вживати алкогольні напої, якщо вона була залежна від алкоголю, як всі — на свята. Оці всі алкоголічні традиції нашого народу, усі вважають, що будь-яке свято має бути з алкоголем. Коли ми раніше ходили у школи й спілкуватися з дітьми, я ставив питання: «Діти, а яке свято святкується без вживання алкоголю?» Діти не могли сказати. Старші класи єхидно сміялися, а молодші відповідали, що на всі свята. Тобто діти, починаючи з 7-8 класу, знають, що на всі свята потрібно вживати алкогольні напої, бо так роблять їхні батьки, так робить суспільство. Так от залежна людина не зможе пити час від часу, вона рано чи пізно почне вживати дуже часто. Але такі пацієнти можуть навчитися жити тверезо, і це доводять анонімні алкоголіки чи наркомани, там є люди, котрі без допомоги лікарів мають по 12 років тверезості.

— Кажуть, що у жінок алкоголізм важче виліковується, ніж у чоловіків?

Сексизм, нічим не пов'язаний з реальністю! Просто суспільство звикло, що жінка — це ж берегиня, вона не може пити, а з чоловіком буває, це нормально. Жінка коли починає зловживати алкоголем, вона це зробить зазвичай тихіше, ніж чоловік. Звернення (за допомогою — ред.) відбувається пізніше, ніж у чоловіка, а різниці немає. Але жінок, які зловживають алкоголем, в рази менше, ніж чоловіків. Є специфіка: коли жінка іде на покращення, це завжди більш помітно, ніж у чоловіка, вона починає доглядати за собою, за своєю зовнішністю, чого чоловік не робить. Ти йому кажеш: «Іди зуби почисть, на тобі щітку і пасту». А він відповідає: «Та потім!» І не робить цього. Жінці скоріше потрібно причесатися, помитися, вона частіше просить про це. Одне із перших запитань пацієнток після покращення: «У вас тут є де помитися?» У чоловіків такого немає.

— Чи лікуються у вас люди, які мають ігрову залежність?

Стаціонарно таких людей не лікують. Це не медикаментозне лікування. Якщо вони й потребують прийому препаратів інколи, це пов’язано з іншими захворюваннями — депресивним, тривожно-депресивним, біполярним афективним розладами, циклотимією. Ці люди приймають амбулаторне лікування, це робота психолога чи психотерапевта.

— Який випадок з вашої практики вам запам'ятався найбільше?

У психіатрії кожен випадок винятковий. Ми лікуємо перш за все людину загалом. Маючи один і той самий діагноз, кожен випадок унікальний. Тому що кожна людина з набором своїх якостей характеру, навіть маячення у кожного своє. Навіть коли пацієнти кажуть про одні й ті ж речі, вони й то відрізняються. Тому сказати, що є таке виняткове, що запам'яталося, я не можу. Кожна людина і її хвороба унікальні.

Можна сказати, що пацієнти, котрі у нас лікуються кілька разів за рік, можуть здивувати. Інколи змінюється їхня поведінка, їхнє ставлення до нас. Хвороба тісно сплетена з їхнім життям. Ти думав, що ця людина через свій психічний стан не спроможна до емпатій, розуміння емоцій іншої людини. Деякі пацієнти виявляють дуже цікаві здібності до емпатії, співчуття, хоча часом є доволі агресивними. Але в інші моменти дивує, що вони співчувають іншій людині. І це нагадує, що визнані суспільством як небажані, які викликають у когось огиду, у когось — страх, вони теж люди й можуть мати ті емоції, котрі всім інших подобаються. Просто ми їх не зовсім бачимо.

— Як часто до вас люди звертаються повторно?

Хтось частіше, хтось рідше, хтось раз у рік. Хтось раз у 2-3 місяці протягом року госпіталізуються, зазвичай це ті, хто не приймає амбулаторне лікування або не хоче з різних причин. Є люди, у яких маленька пенсія за інвалідністю, вони купили поїсти й ліків, пів місяця поприймали — і закінчилися гроші. У них загострення, їсти вони не можуть придбати собі, от вони інколи й потрапляють до нас навіть з таких причин. Соціальна дезадаптація відбувається. Хтось пролікувався торік — і не було ще. Сподіваюся, у них все добре, приймають призначене лікування, ремісія — і вони просто нормально живуть.

— Чи траплялися у вас пацієнти, які хотіли собі щось заподіяти?

Звичайно. Когось з мосту зняли, хтось порізав собі руки, шию, хтось після отруєнь (є наші пацієнти, які пролікувалися, пішли додому і приймали препарати у великій кількості з суїцидальною метою). Вони часто потрапляють до ЛІЛ «Кременчуцька» в реанімаційне, хірургічне або травматологічне відділення. Там проводять первинну допомогу, а потім їм рекомендують або переводять сюди (у залежності від стану пацієнта).

— Чи лікуються у вас військові із залежностями або з психічними розладами?

Ні, за розпорядженням, військові всі лікуються у військових шпиталях. У нас є військовий шпиталь у Полтаві. З більшістю проблем люди звертаються амбулаторно, тобто їм стаціонарне лікування часто буває непотрібне. Я часто консультую військових з пораненнями в опіковому відділенні, деяким потрібна допомога: інколи просто навіть поговорити, інколи — призначити якісь препарати. Ми можемо надати невідкладну допомогу (військовим — ред.), але лікування відбувається на обласному рівні.

— А як допомогти військовим, які повернуться з фронту, де бачили страшні речі?

Хотілося б, щоб ми вже готувалися до цього, використовуючи досвід інших країн, тих же Сполучених Штатів. Тому що у них є державні програми психологічної допомоги, групи взаємодопомоги. Нам потрібно не просто щось робити, а мати спеціалістів, вже готуватися до цього. Але ми не маємо, бо у нас не було таких воєн. Потрібно готувати ґрунт для цієї допомоги, бо люди її будуть потребувати. Ми на даний час не маємо такого досвіду.

- Що б порадили кременчужанам зараз, коли війна, стреси? Як вберегти своє психологічне здоров'я?

Я думаю, кременчужани, як і всі українці, мають свій багаж засобів, як боротися з тривогою та коливаннями настрою, заспокоюватися, вже навчилися жити у цих умовах. Але потрібно слідкувати за своїм психологічним здоров'ям та станом рідних, піклуватися один про одного. Інколи треба просто проводити час з родиною, інколи робити щось для себе, відволікатися.

Часто зустрічаєш синдром вижившого — такий психологічний стан, коли людина себе звинувачує, що хтось помер, а я живу. З цих станів потрібно виходити. Якщо є проблема, не соромитися звернутися за допомогою до спеціалістів — психіатрів, психологів, якщо є на те потреба, поки не стає гірше. Бо всі ми без винятку маємо психотравму через війну різного ступеня тяжкості, «чіпляє» всіх. Звичайно, ті, хто мають поранення, загиблих родичів або втратили житло, мають дуже сильну травмуючу ситуацію. Але ті, хто просто живуть, також мають психотравмуючу ситуацію.

— Як вважаєте, коли війна закінчиться, люди довго будуть від неї «відходити», будуть наслідки?

Думаю, будуть. Звичайно, різного ступеня. Ми будемо мати багато людей з посттравматичним стресовим розладом, у військових у першу чергу, стресу у дітей, котрі ростуть зараз у воєнних обставинах. Бо діти реагують на відсутність спілкування у школі. Протягом війни та карантину діти 2 роки практично не вчилися очно, у них немає звички спілкуватися вживу, вони грають і спілкуються онлайн.

— У них можуть бути проблеми з комунікацією у реальному житті?

Можливо й так. Рік-два школи немає, соціальні зв'язки, як спілкуватися з однолітками, ми втрачаємо. Ми будемо мати, можливо, покоління онлайн, бо ми не знаємо, коли це закінчиться. Ми будемо мати велику кількість людей, які зловживають алкоголем та наркотиками. Тому що багато хто буде використовувати алкоголь як засіб для заспокоєння і допомоги собі після пережитого стресу або того ж посттравматичного стресового розладу. Та й всі ж будуть святкувати, коли ми переможемо! Також це у когось затягнеться. Ми можемо просто готуватися до цього, знати, що це буде.

— Як ви справляєтесь з цією складною роботою з людьми?

Звик, навчився. Я хотів цю роботу, став займатися психіатрією, залежностями, бо мене цікавили ці питання, тому для мене вони не є важкими. Навчився розділяти (це кожному потрібно у будь-якій професії) роботу й особисте життя. Потрібно вчитися подумки виходити з роботи. Не можна нехтувати своїм особистим життям, рідними, думаючи про роботу. Цьому треба навчитися, щоб не було вигорання. Не вистачатиме тоді сил ні на сім'ю, ні на роботу, ні на себе.