«Мій чоловік — аб’юзер»: кременчужанка 28 років терпіла насильство

Усій цій історії — майже 30 років. Це вже зараз кременчужанка Тамара* розуміє, що нещасливе життя почалося відразу після того, як познайомилася зі своїм чоловіком. Тільки не бачила, не розуміла. А сил піти від чоловіка-насильника стало лише зараз. 

— Ми жили в партнерських стосунках понад 9 років, у нас народилася дитина. Лише потім — одружилися. В якийсь момент я поставила питання, чому ми й досі не одружені, і він був зовсім не проти зареєструвати шлюб. Було весілля. Разом ми прожили 28 років.

— Він одразу почав вас ображати? 

— Так, одразу. Мені на той час було 20 років, але це я зрозуміла лише зараз, ближче до 50. Коли ми були ще не одружені, я прийшла до нього у гості. У нього був тоді телефон міський, із трубкою. Ми тоді чудово посиділи, поспілкувалися. А наступного дня я прийшла на роботу (тоді ми разом працювали) — а він зі мною не розмовляє. Я добу намагалася з’ясувати, у чому справа, чому він ігнорує мене. Аж потім з’ясувалося, що я не тією стороною поклала трубку на телефон. Зараз я розумію, що це був перший дзвоник. За таке, людину мовчанням не принижують. А ще якось пішли із ним до магазину, і він раптом вискочив звідти. Я теж вийшла, він сидить у машині — злий дуже. Я питаю, що сталося. Він знову мучив мене мовчанням, та потім пояснив — я у магазині нерівно стояла, моє пальто ззаду взялося «міхуром», і я у той момент мала неохайний вигляд. Тобто замість того, щоб просто поправити мені пальто — він розізлився.  

— Він вимагав від вас бути красивою та охайною?

— Так, але я була молодою. Я його дуже сильно кохала. Нічогісінько не розуміла, бо мені навколо усі, включно із чоловіком, мамою, навіювали, що я можу стати кращою, повинна удосконалюватися, тим більше чоловік мене старший майже на 10 років. А у сварках завжди  винна лише я — чоловік ніколи не перепрошував.

— Наскільки мені відомо, насильство було не тільки моральним. Коли він вдарив вас уперше?

— Коли сину було 11 місяців. Ми сварилися, він мене вдарив, я машинально хотіла дати йому здачі, але він вдарив мене вдруге — я впала на підлогу. Зразу стала збирати речі, подзвонила мамі, щоб прийшла допомогти. Вона прийшла — почала заспокоювати — мовляв, у вас же дитина мала, полагодите. І тут чоловік розплакався — ми якось помирилися. Проте скандали нікуди не поділися. Я не можу сказати, що він фізично мене дуже часто бив. Але траплялося. 

— Як він ставився до сина? Теж агресія?

— Коли той був маленький — ні. Навіть возив його на гуртки, займався сином. Але став підростати, агресія перейшла і на нього. У підлітковому віці діти міняються. Проте чоловіку до цих змін було байдуже. Він завжди вимагав, щоб було так, як він хоче. Інтереси інших, навіть сім’ї, його не цікавили. Його все дратувало. Бо він типовий нарцис. Потім стало очевидним, що мій чоловік — аб’юзер. 

— До дитини також були високі «вимоги»?

— Він не знав, коли син закінчив технікум, чи вступав він до університету. Він не  цікавився сином, не пишався його досягненнями. Хоча фото сина висіло на дошці пошани у технікумі. Водночас коли сину виповнилося 14 років, чоловік став вимагати, щоб він працював і забезпечував себе сам. У певний час він почав влаштовувати скандали навіть через їжу. Тому я готувала для сина окремо, живучи в одному домі.  Син заробляв собі на їжу сам — не платив лише свою частину комуналки. 

«То душ розіб’є об ванну, то сковорідкою сервіз»

Тамара була під повним та постійним контролем чоловіка. Вона не мала права ходити сама ні до магазину, ні на прогулянку. Про спілкування з подругами мова навіть не йшла. Доводилося іноді ходити з дому потайки. 

— Я їхала тролейбусом у лікарню до гінеколога, у мене була кровотеча. Їхала сама, бо він був на роботі — навіть відпрошуватися не схотів. Тоді вперше після трагедії в «Амсторі», я побачила його з вікна на власні очі. І пів року по тому у розмові я згадала про те, що бачила, але не зразу згадала, за яких обставин. Здійнявся скандал, він звинуватив мене у тому, що я без його дозволу кудись їздила. Про кровотечу навіть не згадав.

На річці минулого літа жодного разу не були — тільки магазин і дім. Я сходила колись зранку, так захотілося. І він одразу це відчув, сварити почав. Саме пральна машина працювала, я на краю ванни сиділа. Він притиснув моє коліно до машинки — вона розбила мені ногу. У той момент я болю не відчувала, тільки страх. Тепер ходжу зі шрамом.    

Тамара згадує його напади — то душ розіб’є об ванну, то сковорідкою сервіз. Міг взяти ніж та порізати її речі, сумку. Міг взяти гітару дитини, розбити її об ноутбук. Потім, як нічого й не було — купує усе нове. А у побуті іноді доходило до маразму. Він купував собі окремо зубну пасту, дорожчу, ставив її у певне положення, запам’ятовував. Приходив з роботи, дивився, придирався, що вона стоїть не так — і кричав, що ми нібито брали її. З грошима — окрема історія. Тамара живих грошей майже не бачила, хоча все своє подружнє життя працювала на бізнес чоловіка: виконувала різну роботу для спільної справи. За продуктами завжди ходили разом, чоловік — розраховувався, те саме було й з одягом. Іноді жінці доводилося випрошувати гроші на власні потреби. Вона каже, що у певний час дійшла до того, що потайки брала підробіток, роботу з ремонту одягу, щоб мати кишенькові гроші. 

— Раз на пів року дасть 200-500 гривень — і пишається цим, — говорить жінка. 

Депресія

Тамара на фоні постійного стресу захворіла на депресію. Проходила дуже серйозне лікування. 

— Коли я перестала спати, довелося звертатися до психіатра. Я схудла на 15 кілограмів, а він не помітив. У лікуванні допомагала мама. Він лише раз прийшов, накричав. Сказав, це не хвороба, а вигадки. Це було близько 12 років тому.

— Вам тоді не спало на думку, що треба тікати?

— Ця думка до мене приходила постійно, але я не наважувалася, я не знала, де вихід. Я не була настільки сильною жінкою, щоб піти. Куди піти? Я пробувала працювати, пішла в банк, я економіст за фахом. Хотіла стати на ноги, аби забезпечувати себе та сина самостійно. Проте витримала лише пів року. Не потягла. Розумієте, коли перебуваєш у постійному стресі, ти не можеш адекватно оцінювати ні себе, ні те, що навколо тебе. Звичайно, я хотіла кращого життя — де тебе люблять, цінують. Де спокійно. 

Скандали вдома, згадує Тамара, виникали на рівному місці. Нерівно килимок лежить, не так на нього подивилися, двері відчинила швидко, скандал, повільно — скандал. Будь-що у нього могло викликати напад агресії. «Я хочу, щоб ти повісилася», «Я дозволяю тобі нагріти мені суп», «Щоб тебе били, а я дивився» — його слова.

Останній рік для Тамари став найскладнішим. 

— Коли почалася велика війна, я йому сказала, що не так боюся війни, як його, — згадує жінка. Останнім часом я стала боятися його фізично. 1 березня цього року запам’ятала. Зварила суп, він прийшов — каже тут треба підмести. Думаю, зараз він поїсть, піде в гараж, я помию, приберу. Почав кричати з того, що я не підмела цієї ж миті. Слово за слово — і він мене вдарив. Пам’ятаю страшну думку: нехай вдарить ще, щоб я могла побої зняти. Проте попросила пропустити мене і сказала, що викликаю поліцію. Вони приїхали, сказали йому не наближатися до мене протягом трьох годин. Я благала щось зробити, бо розуміла, що вони зараз поїдуть, а він купить горілки, і буде ще гірше. Так і сталося. Він випив усю пляшку. Я лежала після такого стресу. Чула — гупало щось. З сином потім зрозуміли, що він увесь цей час викидав мої речі через балкон. Син попросив його зупинитися. Але він почав його бити. Я знову телефоную в поліцію, кричу, відкрила вхідні двері. 

Все це відбувалося у його кімнаті — там на столі його комп’ютер та ніж, бо він завжди їсть там апельсини. І він його таки взяв, я машинально вхопила за лезо, щоб він не нашкодив сину. Порізалася. Приїхала нарешті поліція, швидка. Мене забрали зашивати пальці, чоловіка тим часом випровадили з його ж квартири…

Тим часом Тамара з сином зібрали свої речі та виїхали. З речей, нажитих разом за 28 років разом, забрали пральну машину, мікрохвильовку та праску. Проте чоловік побачив, як ми вантажилися, та написав заяву до поліції, що його обкрадають. 

— Я дуже боялася, що він підніметься, і ми не встигнемо вийти. Мене трусило від страху. Це було 8 березня, я дуже добре цей день пам’ятаю. Я дивилася на чоловіків, які йшли із квітами до своїх жінок, а я із брудними бинтами, розхристана, з торбами, які падали в калюжі. Але тої миті я думала лише про те, як страшно зв’язуватися із чоловіками.

«Я вірю, що у мене все буде добре»

Нині Тамара із сином живуть окремо. Суд заборонив її чоловіку наближатися до неї. Вона каже, що дуже допомогли психологи зі спеціальної служби — оформлювати папери, ходити по інстанціях. І ще вчать не боятися. 

Зараз у Тамари триває курс психологічної реабілітації. Щоправда, бувають панічні атаки, які вона успішно долає. Та головне — вірить у те, що їй усе вдасться. Вона дивується спокою і не вірить, що так можна жити. У неї — світла кімната, про яку вона так мріяла. 

— Мене ніхто не ображає, на мене ніхто не кричить. Я вільна. Я вчуся гуляти вулицями. Я зараз ходжу, і мені дивно, що я можу не слідкувати за часом і розуміти, що я не зобов’язана бути у певний час вдома та обслуговувати чоловіка. І я вірю, що у мене все буде добре, — каже вона.

«Жінки не наважуються просити про допомогу»

Фахівчиня каже, що, на жаль, такі ситуації у Кременчуці не поодинокі: жінки й чоловіки роками потерпають від насильства і не наважуються попросити про допомогу. Деякі сподіваються, що кривдник зміниться, інші бояться, щоб діти не росли без батька, є страх залишитись без грошей — як у випадку Тамари — повний фінансовий контроль. А з роками навички пошуку роботи, перебування на робочому місці атрофуються і залежність від кривдника підсилюється.

Місцеві кривдники

У Кременчуцькому районному управлінні поліції повідомили, що  станом на 1 червня 2023 року у Кременчуці перебуває 379 людей на обліку в активній категорії «кривдник». З них 336 — чоловіки, 41 жінка, 2 дитини. 

Протягом 6 місяців на облік у поліції поставили 170 людей, водночас зняли — 128 людей. За цей же час у поліції зареєстрували 564 факти про домашнє насильство, 34% з них підтвердили. В Єдиний державний реєстр судових рішень внесли  8 справ: 3 за статтею  125 ККУ (завдання легких тілесних ушкоджень) 3 — за ст. 126-1 (домашнє насильство), 126 ККУ (побої та мордування).

Крім того, поліція винесла 161 терміновий обмежувальний припис  стосовно кривдників (встановлений у судовому порядку захід тимчасового обмеження прав).

Куди звертатися по допомогу

У Кременчуці працює Денний центр соціально-психологічної допомоги особам, які постраждали від домашнього насильства та/або насильства за ознакою статі, з функціонуванням «кризової кімнати». Центр дозволяє забезпечувати жінок, у тому числі з дітьми, комплексною соціально-психологічною та первинною правовою допомогою, а також тимчасовим місцем перебування. 

Якщо ви зазнали будь-якого з видів насильства або розумієте, що існує загроза його скоєння, пам’ятайте, що найголовніше правило — не мовчати.

Контактні телефони:

• Денний центр: 068-548-76-11,050-661-74-11.
• Мобільні бригади соціально-психологічної допомоги: 066-250-01-33, 067-610-58-04.
• 102.

*Ім’я жінки та деякі обставини її життя змінені задля власної безпеки нашої героїні