«Ми працюємо з болем, з кров'ю, стикаємося зі смертю», – кременчужанин, який працював начмедом Херсонської бригади

27 липня, у День святого Пантелеймона, в Україні відзначають День медика. До цієї дати «Кременчуцький ТелеграфЪ» поспілкувався з кременчужанином, кандидатом медичних наук Ростиславом Зауральським з позивним «Вампір», який працював начальником медичної частини Херсонської бригади та допомагав рятувати українських бійців та цивільне населення, яке потрапило під обстріли.

— Як потрапили на фронт — пішли добровольцем чи вас мобілізували?

Це сталося 15 березня минулого року. У кременчуцьку тероборону перед війною мене не взяли, і я поїхав у Київ допомагати своїм хлопцям-волонтерам евакуювати людей з Ірпеню, ми з ними знайомі ще з АТО. У нас було 4 машини, 4 бригади, я привіз обладнання, хірургічний інструментарій. А мені кажуть: «Є машина без екіпажу, без лікаря, допоможеш?» Тільки у машину сідати, а мені: «Треба записатися у ТрО». Віддав військовий квиток, мене записали. Ми кілька днів поїздили, потім було дуже складно, обстріли, більше не їздили. Я повернувся додому. Так мене записали у київську тероборону, був добровольцем, мобілізованим київським військкоматом. Потім сказали шукати собі посаду, де зможу бути медиком. І я знайшов посаду у Херсонському батальйоні тероборони, який потім став Херсонською бригадою тероборони. Так і потрапив на війну.

— Розкажіть про свій досвід з пересувним шпиталем, де пораненим переливали плазму.

Ці проєкти були ще з АТО, з 2015 року. У нас був проєкт «Кров, що рятує життя», пересувний пункт транспортування, переливання крові на догоспітальному рівні. Ми базувалися в Авдіївці, наші 6 кровомобілів проїхали від Щастя до Маріуполя, по всьому фронту їздили. З початку війни я намагався добитися від керівництва Збройних сил, щоб його впроваджувати, але це було безрезультатно.

— У чому суть проєкту?

По-перше, ми возили кров з глибокого тилу, станцій переливання крові тих областей, які тоді не стикалися з війною — це Харківська, Полтавська, Сумська. Ми брали в них кров та плазму і возили туди, де вона потрібна була в АТО. Тоді почався проєкт з переливання плазми на етапах евакуації, на догоспітальному рівні. Плазму переливати почали ще до надходження постраждалих у шпиталь. Цей проєкт актуальний і зараз, він не так швидко, але впроваджується у медицину катастроф і військову медицину.

— А кров не переливали на догоспітальному рівні?

Кров дозволили переливати тільки минулого року, був офіційний дозвіл на переливання цільної крові й універсальних компонентів. Не було закону, а ми законослухняні. Ми переливали лише плазму.

— Зараз ви базуєтеся у шпиталі у Херсонській області?

Я три місяці був лікарем-трансфузіологом, координатором служби крові на Херсонському напрямку, на півночі області, в окрузі Кривбас. Це коли були перші наступи на півдні Херсонщини. Я був у вересні-листопаді 2022 року у шпиталях, а коли Херсон став наш, мій батальйон зайшов у місто. Я там допомагав у заснуванні лікарняного банку крові на базі Херсонської обласної лікарні, він і зараз працює. Допомагав рятувати цивільних, які страждають від регулярних обстрілів. І я був у Херсоні до червня 2023 року.

— Що саме ви робили?

Я допомагаю у справах крові — координація, доставка. Коли дуже багато роботи було, ставав і переливав особисто.

— Які потреби у крові були, скільки треба на день?

Усе залежало від обстрілів. Бувало, що й 10 постраждалих було одночасно. Росіяни ж хаотично обстрілюють. Наприклад, по центральній площі прилітає міна, там жодних об'єктів немає, військових немає, одні пенсіонери ходять. От ці пенсіонери та страждають. Молодих залишилося мало, більшість виїхала. Працюю начмедом батальйону.

— Що входить у ваші обов’язки як начмеда?

Організація медичної, рятувальної допомоги, навчання бойових медиків, організація госпіталізації поранених, точок евакуації.

— Вам доводиться лікувати самому?

На жаль, більше керую іншими медиками. Начмед — це організація процесів, але було таке, що й самотужки вивозив. Я поряд був з точкою евакуації, куди звозять поранених, наприклад, на «швидкій» їду, а тут є поранений. Бойові медики знали, куди везти, а ми знали, де забирати. Ми забирали поранених, надавали допомогу на догоспітальному рівні, контролювали, як бойові медики наклали турнікети, щоб не було кровотечі. На машину — і до шпиталю.

— Які найпоширеніші травми були у поранених?

У нас тільки осколкові, кульових поранень не було. Але маленький осколочок може стільки біди наробити, було таке, що й убивало, і сильно ранило руки, ноги, черевну порожнину. Тому що бронежилет захищає тільки грудну клітину, каска — лише верхню частину голови, а все інше — схильне до поранень. Осколки летять з великою швидкістю, гарячі, і прошивають тіло…

— Які найтяжчі травми були, з якими ви стикалися?

Поки я був у шпиталі, я зробив більш ніж 600 переливань доз. Це люди, у яких були важкі поранення, це бійці з крововтратою. Бувало таке, що й помирали на столах…

— Як переживаєте таке і звідки берете сили, щоб далі займатися цим?

Психіка порушена, це однозначно. По тестах посттравматичний синдром явно виражений. А що робити? Важко. Особливо коли когось не вдається врятувати, то це дуже важко переноситься, але війна є війна.

— Що дає сили триматися?

Немає альтернативи. Це ж не так, що я зможу піти, а хтось прийде замість мене. Тому я знаю: якщо не я, то крім мене ніхто, на жаль. І так виходить, що одні на війні, а інші (навіть он у Кременчуці) з собачками ходять, у них все гаразд, живуть повноцінним життям. І чомусь так вирішили, що ті, хто на війні, комусь щось винні. Ми всі повинні захищати Батьківщину і своїх дітей.

— Чи вистачає медиків?

Ні, не вистачає! Не вистачає на всіх рівнях — бойових медиків, лікарів, середнього персоналу — фельдшерів, медсестер. І в нашому медзакладі теж не вистачає десь половини. В одних частинах легше, в інших — гірше, але середня така статистика, що не вистачає. Особливо це бойові медики й санінструктори — ті, які перші приймають удар, перших поранених.

— Ви кажете, що проводите навчання для медиків, як це відбувається? Скільки воно триває?

Щоб вивчити бойового медика, на заході на це місяці йдуть. Але у нас, якщо людина готова стати бойовим медиком, хоча б 5-7 днів я навчаю. Вчив я і бійців, як надавати самопоміч — як зупинити кровотечу, перемотати рану, накласти пов’язку, загальний огляд пораненого провести. Тому що люди, які приходять воювати, вони й цього не вміють.

Оскільки у мене ще атошний досвід, є практичні навички, я передавав свої знання бійцям. Я вчив їх для того, щоб у моєму підрозділі було менше смертей, щоб вони знали, для чого та аптечка потрібна.

— Коли медиків мобілізують з цивільного життя, то надання допомоги під час війни дуже відрізняється?

Звісно! Це зовсім інша справа. Логіка, навички, прийняття рішень відрізняється від цивільної медицини.

— Тому, що їм доводиться працювати в екстремальних умовах?

Так, екстремальні умови, принцип поранення. Кременчук зіткнувся з такими пораненнями, коли був «Амстор», відносно багато постраждалих. Коли чисте поле, лісок, це дуже ускладнює завдання — коли ти сам на сам з пораненим, а у нього, скажімо, кровотеча чи обширні поранення. Умови мінімальні.

— Чи вистачає медикаментів, підручних засобів?

Так. По-перше, армія сама закупляє, по-друге, волонтери працюють, здорово допомагають. Зараз не 2014 рік, усе є.

— Пам’ятаєте першу людину, яку ви лікували під час повномасштабної війни?

Запам’ятовуються ті, з якими було погано. Перший мій батальйонний «двухсотий», якого я вивозив… Це ті, кого не зняли з операційного столу, вони запам’ятовуються, бо це невдачі. А ті, які залишилися живими — це наша праця, для цього ми й працюємо. Таке мало запам’ятовується. Але «двухсоті» так, це дуже важко… Буває, що хлопця знав, з ним спілкувався, а потім він загинув… Тому і стрес у медиків, бо ми працюємо з болем, з кров’ю, стикаємося зі смертю, коли на нас остання надія. Але, на жаль, не завжди ми можемо допомогти.

— Бувало таке, що вам привозили полонених росіян?

Одного. Його оперували, нас попередили, що він повинен у будь-якому випадку залишитися у живих, щоб його допитали. Ми прооперували, перелили кров, від нас він поїхав на етап евакуації живий, це 100%. А що далі з ним було, я, чесно кажучи, не знаю. Він кричав: «Я нікого не стріляв!» Але у той момент проти нас воювала десантура, він був десантником. Це було Апостолове. Це було восени, коли ми тільки-тільки почали звільняти Херсонщину. У Кривому Розі була окрема палата, де їх збирали, там охорона стояла.

— І такі випадки трапляються, що доводиться їх лікувати?

Зараз у Херсоні не стикався з цим, а хто б їх там через Дніпро пропускав. Там розстрілюють всі ДРГ, які намагаються проникнути. А на півночі Херсонщини таке було, бачили.

— У вас самого за цей час поранень не було?

Ні, дрібні контузії, але про це не варто згадувати. Це таке, що й у всіх. Усе пізнається у порівнянні. Просто коли я бачу, з чим хлопці надходять… То у мене така дрібниця, що не має значення. Бувало, що і під обстріл потрапляв, і щастило, і не щастило — по-різному.

— Чи є у вас вільний час? Як його проводите?

Майже немає. На війні час летить не так, як у звичайному житті. Не помічаєш ні зміну дня та ночі, ні як пролітають тижні, місяці. Постійно щось відбувається, треба швидко реагувати.

— Чи бувають у вас відпустки?

Так, я кілька разів був вдома десь по два дні, на більше немає змоги приїхати. Я приїжджав у Кременчук ремонтувати свої автомобілі, тут є волонтери, які мені з цим допомагають.

— Тепер продовжуватиме службу на Херсонщині чи це буде інший напрямок?

Зараз служу начмедом у десантно-штурмових військах на іншому напрямку.

Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів