Центр Кременчука з Google Earth: на чию честь перейменували вулиці

Кременчуцькі вулиці перейменовуються, позбавляючись свого радянського та імперського минулого. На мапах та адресних покажчиках з’являються нові імена. Ми нарахували, що загалом з початку декомунізації у Кременчуці з’явилось понад 200 нових імен та назв, присвячених певним подіям. Частину з них перейменували у 2016 році. З початком повномасштабної війни на нас чекало друге «велике перейменування».

Ми створили мапу перейменованих вулиць в Google Earth, на якій можна «політати», роздивитись вулиці, подивитись фото тих, на чию честь назвали вулиці. «Потицяти» мапу центра можна тут.

Вулиця Старшого лейтенанта Кагала

(Першотравнева, Від вул. Небесної сотні до вокзалу)

Кременчуцький спортсмен, чемпіон світу з кікбоксингу, що загинув у боях за Маріуполь. Максим ще на початку російсько-української війни вирішив стати на захист рідної України.

Хлопець захоплювався спортом, ні — він ним жив: бокс, кікбоксинг, регбі, футбол, кросфіт… не уявляв своє життя без бігу, навіть приїжджаючи додому з Маріуполя, бігав вулицями Третього Занасипу або зранку, або ввечері. Навчався у школі № 3, закінчив Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського. Навіть диплом захищав у вишиванці. А з 2015 року спортивну кар'єру Максим змінив на військову. Він брав участь у жорстоких боях за с. Широкине, а коли це дозволяли обставини — поєднував службу зі спортом. Проходив службу у загоні Окремому загоні спеціального призначення НГУ «Азов» (позивний — «Пістон»).

З 24 лютого 2022 року разом з побратимами боронив Маріуполь. Його завданням було стримувати просування російських окупантів. 5 березня 2022 року, Максим очолив зведений підрозділ, який зумів ущент розбити ворожу БТГ і змусив рашистів ганебно тікати. Це при тому, що ворогів було вп’ятеро більше. Противник накривав українських захисників щільним артилерійським вогнем із суші та моря, але українським захисникам вдалося знищити щонайменше 2 танки, 4 бронетранспортери, 2 самохідні артилерійські установки та близько роти піхоти.

Згодом Максим очолив групу «азовців», яка знищила командний пункт загарбників у одній із маріупольських п’ятиповерхівок. Під час «зачистки» Максим йшов попереду, надихаючи підлеглих своїм прикладом, особисто знищував рашистів вогнем та гранатами, а одного із них захопив у полон. Вороги виявилися спецпризначенцями путінської військової розвідки.

У бою двох «азовців» було тяжко поранено, і вони не могли пересуватись, проте Максим швидко надав їм першу медичну допомогу та організував евакуацію. Але 25 березня, коли хлопці вийшли на позицію, їх одразу почали крити з усього, що було. Підійшли ворожі кораблі, підключилась палубна артилерія з ракетами.

Максим загинув через розрив ворожої авіабомби під час штурму ворогом наших позицій.

По ритуалу «Азову» його кремували з усіма почестями. Максим Кагал отримав звання Героя України посмертно з удостоєнням ордена «Золота зірка». «Мамочко, у мене все добре, не голодний та у шапці», — останнє, що він сказав своїй мамі…

Вулиця Лейтенанта Покладова

(до 2016 р — Карла Маркса)

 Андрій Покладов, на честь якого вулиця отримала нове ім’я, був командиром батареї 128-ї гірськопіхотної бригади. До цього він був аспірантом КрНУ (кафедра геодезії, землеустрою та кадастру), спільно з науковим керівником готували дисертацію на тему очищення води. Певний час він не заявлявся в університеті, а потім його колеги дізналися, що Андрій в АТО.

Андрій загинув у боях під Дебальцевим, його 128-а бригада отримала серйозні втрати в боях. Під час відступу військові не могли забрати із собою тіла загиблих. Тому боєць перебував на території, яку контролювали терористи. На Дебальцевському плацдармі в той час точилися запеклі бої, і лейтенант Покладов вважався безвісти зниклим. 19 лютого 2015 року дружині бійця зателефонував терорист і повідомив, що її чоловіка вбили, описав його особливі прикмети. Андрієві було 42 роки.

Нагороджений посмертно орденом Богдана Хмельницького III ступеня.

Вулиця Полковника Гегечкорі

(до 2022 р — 1905-го року)

Полковника Олега Гегечкорі називали одним із найдосвідченіших пілотів, адже за штурвалом він провів понад двадцять років. Загинув на початку повномасштабної війни на Київщині: 8 березня росіяни влучили у вертоліт з переносного ракетно-зенітного комплексу.

Олег Гегечкорі отримав професію вертолітника у Кременчуцькому льотному коледжі. Він пройшов миротворчі місії у Ліберії та Сьєрра-Леоне. З 2014 року своїм вертольотом він вивіз тисячі поранених бійців та доставив тонни гуманітарної допомоги.

Працював у найгарячіших точках: в Дебальцевому сідали під обстрілами, і в Волновасі було «спекотно», витягнули багато поранених з Іловайського котла. За всі ці бойові операції його нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеню.

У повномасштабній війні з росією командував вертолітною ескадрильєю 11-ї окремої бригади армійської авіації Сухопутних військ ЗСУ. Після 24 лютого разом із побратимами льотчик по кілька разів на день виконував вильоти та знищував ворожу техніку.

Посмертно нагороджений званням Героя України та орденом «За мужність» ІІ ступеня. Бойові ордени має і його син — лейтенант Едуард Гегечкорі. Батько загиблого вертолітника також життя віддав військовій авіації й був стрілком-радистом на бомбардувальниках.

Вулиця Майора Борищака

(до 2016 р — Цюрупи)

Кременчуцький військовий загинув у 2014 році під час виходу з Іловайського котла. Олексій обрав військову кар'єру: одразу після призову на строкову службу вступив до Харківського інституту танкових військ. З 2003 року був командиром роти снайперів в навчальному центрі «Десна», згодом служив на командних посадах у 93-й ОМБр.

Він був майором та заступником командира 1-го батальйону 93-ї окремої механізованої бригади, коли у 2014-му із підрозділом вирушив в Луганську область на кордон з Росією. 28 липня повернувся на ротацію, а 19 серпня знову вирушив в зону бойових дій під Іловайськ. Востаннє виходив на зв’язок із рідними 29 серпня. Олексій загинув під час виходу з Іловайського котла «зеленим коридором» на дорозі в районі села Побєда — майор Борищак лишився прикривати відхід підрозділу.

Його тимчасово поховали місцеві мешканці у братській могилі села Побєда, згодом тіло було ексгумовано. Лише у лютому 2015 року ідентифікований серед похованих під Дніпропетровськом невідомих Героїв. 13 березня 2015-го з Олексієм попрощались у Кременчуці, перепохований на Свіштовському кладовищі.

Посмертно отримав звання підполковник. Посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня, «Іловайським Хрестом» та відзнакою «За вірність народу України» І ступеня Полтавської обласної ради.

Олексію було 36 років, у нього залишилась дружина та 10-річна донька. Навчався в школі № 31, закінчив Кременчуцький технікум залізничного транспорту. Займався гирьовим спортом, займав призові місця.

Вулиця Ігоря Сердюка

(до 2016 р. — Жовтнева)

Кременчужанин, що у 2014 році загинув на Майдані під час Революції Гідности від кулі снайпера…

Того дня, 18 лютого, 44-річний Ігор Сердюк стояв у 15 метрах від їжака, який зробила самооборона під час протистояння в урядовому кварталі. Він впав після пострілу снайпера. Ігор не був в протигазі, військовій одежі, він лише тримав прапор. Снайпер вирішив вистрілити саме у прапороносця.

Ще з початку 1990-х Ігор брав участь у національному русі. Почав їздити до Києва з перших днів Євромайдану, де пробув майже 2 місяці. За 7 років вбивцю загиблого на Майдані Ігоря Сердюка встановили, але не покарали.

Ігор Седюк навчався у школі № 18, де тепер встановлена меморіальна дошка загиблому, далі пішов до СПТУ № 26. З 1988 по 1990 р. — служба в армії в Німецькій Демократичній Республіці у військах зв’язку. Далі був підприємцем, займався організацією ремонтно-монтажних робіт.

Герой України, посмертно отримав орден «Золота Зірка» та медаль «За жертовність і любов до України».

Вулиця Алітуська

(до 2022 р — Генерала Жадова)

Названа на честь литовського міста Алітус, міста-побратима Кременчука, що з перших днів повномасштабного вторгнення організував збір великої кількості гуманітарної допомоги кременчужанам. А також передав автівки для Кременчуцького батальйону територіальної оборони. Мера литовського міста Алітус Неріюса Цесюліса нагородили відзнакою «За заслуги перед містом» — він особисто переганяв до кордону автівки для наших бійців. А депутати міськради звернулись до Зеленського щодо нагородження Алітуса почесною відзнакою «Місто-рятівник».

Алітус — промисловий та культурний центр півдня Литви, розташований 105 км від Вільнюса. Має близько 52 тис мешканців.

Вулиця Академіка Маслова

(до 2016 — Радянська)

 Володимир Маслов  — засновник і перший ректор КрНУ, заслужений працівник освіти України, професор, академік Української академії наук національного прогресу, член-кореспондент Академії технологічної кібернетики України. Нагороджений золотою медаллю в номінації «Ректор ХХІ століття»  Європейським комітетом громадських організацій ЮНЕСКО.

До 1941 року у Кременчуці існували педагогічний, вчительський і медичний інститути. Однак у післявоєнний період і до 70-х років у нашому місті не було жодного вищого навчального закладу. Правда, у 1960 році був заснований Кременчуцький загальнотехнічний факультет Полтавського інженерно-будівельного інституту. У 1969 році очолив його 36-річний молодий вчений Володимир Єлисейович Маслов. Далі факультет став підпорядковуватися Харкову та у 70-х роках це вже був Кременчуцький філіал Харківського політехнічного інституту — КФ ХПІ. Очолив цей заклад вищої освіти Володимир Маслов. Під його керівництвом у 1997 році філіал став самостійним інститутом, а в 2000 році університетом.

Почесний громадянин Кременчука, впродовж 20 років його обирали депутатом міськради.

Провулок Дмитра Темкіна

(до 2016 — Крупської)

Дмитро Темкін — голлівудська зірка родом з Кременчука. Композитор, що 4 рази отримував Оскар.

Народився у Кременчуці. 

У 30 років Дмитро вступає до Петербурзької консерваторії потім іммігрує задля кар'єри та опиняється в Америці. До початку 30-х років Темкін вже став одним із найпомітніших композиторів Голлівуду. У 1950-х і на початку 1960-х років він перебував на вершині слави, отримавши чотири Оскара за шість років (1952-1958). Він був заявлений на два Оскара (за музику до фільму та пісню) за «Саме опівдні», і отримав ще дві статуетки Оскара за «Високий і могутній» та «Старий і море». Усього ж за свою понад тридцятирічну кар'єру в кіно Темкін номінувався на цю нагороду 22 рази.

Проте своє життя він доживав у Європі. Його твори продовжують використовуватись у фільмах. У початкових титрах гучної картини Квентіна Тарантіно «Безславні виродки» (2009) звучить темкінська тема з «Форта Аламо».

Вулиця Винахідниці Ющенко

(до 2016 р — Генерала Ірінєєва)

Перша жінка-програміст, першою у світі створила мову програмування для комп’ютера. Увійшла до галереї програмістів у знаменитому Музеї комп’ютерної історії в Кремнієвій долині. Саме наша українка своїми програмними розробками набагато років випередила своїх колег з Великобританії та США, створивши раніше за всіх власну розробку, «Адресна мова програмування». Вона стала прототипом інших алгоритмічних мов, які фактично започаткували нинішні комп’ютерні технології. Катерина стала першою в СРСР докторкою фізико-математичних наук у галузі програмування, розробляла алгоритми й програми вирішення завдань у галузі термоядерних процесів, космічних польотів і ракетної техніки, складала програми розрахунку балістики для ракетно-космічних комплексів, займалась надскладними розрахунками для запуску першого супутника.

Катерина родом з Чигирина на Черкащині. Зростала у вчительській сім’ї. У 17 років як дочку «ворога народу» (батьків засудили на 10 років тюрми) її відрахували з Київського університету. Продовжити навчання вдалося в Узбекистані.

До України Катерина повернулася після війни. Спочатку викладала математику, фізику, креслення у звичайній школі у містечку Стрий на Львівщині, згодом очолила відділ програмування Інституту математики АН УРСР, керувала секцією Ради з кібернетики та була членом редколегії журналу «Кібернетика».

Вулиця Левка Лук’яненка

(до 2022 р — Горького)

Левко Лук’яненко  — саме він у 1991 році на тетрадному листі написав чернетку Акту про незалежність України, який з трибуни зачитав Леонід Кравчук. Видатний діяч українського національного руху, політв’язень, що двічі відбував покарання і загалом відсидів майже 27 років через свої проукраїнські погляди, одного разу був засуджений до розстрілу…

Ще у радянські часи створив підпільну партію Українська Робітничо-Селянська Спілка (УРСР), за що обласний суд засудив його до розстрілу. Звинуватили в тому, що він «виношував ідею відриву УРСР від СРСР, підривав авторитет КПРС, зводив наклепи на теорію марксизму-ленінізму». Проте Верховний Суд замінив розстріл 15-ма роками позбавлення волі. 

Після звільнення увійшов до складу Української Гельсінської групи і вже наступного року знов отримав черговий строк. Помилуваний наприкінці 80-х, після чого відправився в Україну.

У 1990-х був обраний головою Української республіканської партії, одним з керівників «Національного фронту», чотири рази обирався депутатом ВР (зокрема, від БЮТ). Помер у віці 89 років.

Провулок Симона Петлюри

(до 2022 — Челюскінців)

Один з символів боротьби за незалежність України. Голова директорії УНР, організатор українських збройних сил, військовий міністр («військовий генеральний секретар») першого українського уряду Центральної Ради в 1917-1918 рр. Домігся дозволу від Тимчасового уряду Росії на створення ЗС України. Українізовано всі гарнізони на території України, а також резервні полки. Вся військова адміністрація була замінена українськими патріотами.

22 січня 1919 Директорія УНР підписала з урядом Західної України «Акт злуки», вперше об'єднавши Західну, Центральну і Східну Україну в єдину державу. Симону Петлюрі вдалося закласти основи української державності та її армії. Директорія зазнала військової поразки від Росії, боровся за незалежність України в еміграції. Вбитий найманим вбивцею більшовицької Росії.

Провулок Володимира Сосюри

(до 2022 — Твардовського)

Визнаний класик української поезії, його твори вивчають за шкільною програмою. Такого статусу Сосюра набув ще за свого життя, у радянські часи. При цьому за плечима мав і службу в Армії УНР, і дружбу з багатьма представниками «розстріляного відродження», і навіть перебування у психіатричній лікарні, з якої втік. Вважався одним з найуспішніших радянських письменників, але кілька разів опинявся за крок від ув’язнення або знищення.

У 1934 році Володимира Сосюру за «націоналістичні ухили» виключили з партії та Спілки письменників України. Він переживав це вкрай тяжко і на деякий час навіть опинився на Сабуровій дачі — так називали психіатричну лікарню у Харкові. Звідти утік і домігся переведення до Підмосков’я.

Звернувся з листом до Сталіна, де були такі слова:

Деякі дослідники вважають, що саме це врятувало Сосюру і дало змогу вижити у страшні 30-ті. Під час німецько-радянської війни Володимир Сосюра як військовий кореспондент виїжджав на фронт, зустрічався з бійцями, читав їм свої вірші, брав участь у відбудові зруйнованого Хрещатика. 1948 року за збірку «Щоб сади шуміли» здобув Сталінську премію першого ступеня. Лауреатові премії мали виплатити 100 тисяч карбованців СРСР. На такі кошти можна було придбати 12 автомобілів «Москвич-400».

Але автор вірша «Любіть Україну!» став «персоною нон ґрата» радянської літератури, його твори перестали видавати, він жив під постійною загрозою арешту. Ситуація змінилася на краще тільки після смерті Сталіна. В останні роки свого життя Володимир Сосюра знову багато писав. Велике видання його творів у десяти томах побачило світ вже після його смерті.

Вулиця Івана Мазепи

(до 2016 р — Бутиріна)

Єдиний гетьман, під чиєю булавою українські землі перебували поспіль 22 роки.

Під час Північної війни уклав угоду зі шведським королем Карлом ХІІ, за якою Швеція мала забезпечити звільнення України з-під влади Москви за допомогу українців у війні проти московитів. Вороги його вважали хитрим політиком і зрадником. Прихильники стверджували, що він прагнув порятунку та процвітання для рідної землі.

Період його правління характеризувався відродженням гетьманської України, передусім Києва — її духовного центру, розвитком культури, а також піднесенням соціального та релігійного життя. За правління гетьмана Україна зберігала свою економічну самостійність. Мазепа і його уряд всіляко сприяли малому і середньому підприємництву. В часи Мазепи значно розширилася національна торгівля й особливо із закордоном. Масштаби величного і пишного будівництва у Києві в добу гетьмана Мазепи порівнюють з часами великих київських князів. Помер за кілька місяців після поразки в Полтавській битві.