Коли не на місці душа: художник Нікіта Тітов про психіатричну інклюзію

Нікіта Тітов — художник-плакатист. Його роботи — про наші щоденні трагедії та перемоги, про світло і темряву. Його називають художником-філософом. 

Останнім часом художник підіймає тему інклюзії в містах України. Бо через війну в нас більшає людей з інвалідністю, і громадський простір для більшості — просто закритий. Втім, інклюзії та доступність простору — це не лише про фізичні особливості. А й про психологічні й психічні. І ці питання дедалі частіше та гостріше ставатимуть перед нашим суспільством. 

Нікіта погодився поговорити про це з нами, тому що про психічні розлади знає не з чуток: у клініці лікував біполярний розлад — стан манії та депресії.

— По-перше, я дуже вдячна за те, що ти погодився поговорити з нами на тему біополярних розладів, адже в нашому суспільстві не прийнято про це говорити. У нас суспільство вдає, що цієї проблеми немає, але вона насправді болить як людям, які мають ці проблеми, так і тим, які ще навіть не знають і не підозрюють, як вона масштабуватиметься.

— Я почну, напевно, не з цього. Я почну з того, що я хочу говорити не про біополярний розлад, це розлад, який є, власне, у мене. Я зараз хочу говорити про інклюзію як загальну, так і психіатричну, саме психіатричну інклюзію, я вважаю, найголовнішою темою зараз в Україні. З дуже простої причини: наше суспільство не готове зовсім на рівні влади, на рівні родин, на рівні окремих людей створити такий інклюзивний простір для тих, хто цього потребує. Це доступність закладів, пандуси, облаштований туалет. А психіатрична інклюзія взагалі, на мій погляд, найважливіша, бо те, з чим ми зараз стикаємося, це не тільки травми, це не тільки каліцтва, це ще дуже травмоване суспільство і наші захисники та захисниці. І те, з чим ми будемо стикатися і стикаємося вже зараз, більшість навіть не має уявлення про те, що буде. 

«Дуже багато людей абсолютно здорові ззовні, для звичайної людини вони видаються цілком нормальними. Все у них на місці, окрім одного — не на місці душа. І саме спілкування з цими людьми, саме можливість їх прийняти, підтримати, можливість їх зрозуміти — це найбільше, мені здається, головне завдання, яке зараз стоїть перед всіма нами».

— Я стикнувся з цією хворобою в 96 році, але при тому я сам намагався уникати просто того усвідомлення, що в мене є така проблема, є така хвороба. Я чіплявся за ці нормальні стани, не вірив лікарям, не вірив в цей діагноз, я взагалі ні в що не вірив і не приймав ліки. Прийняти людині будь-яку психіатричну хворобу — дуже складно. Ну, а крім психіатричних хвороб у нас є ще психологічні проблеми.

— Як би ти хотів, щоб ставилися до людей, які мають певні психічні розлади?

— Я художник. Я не лікар-психіатр. Я не психолог. Я не маю взагалі якоїсь спеціальної освіти. Я просто людина, яка знає ситуацію зсередини. Я не один раз лежав в нашому «дурдомі». Але насправді психіатричними лікарнями їх називати дуже важко. Позаяк це пострадянська система. Вона трохи змінюється. Але насправді наша психіатрія — це галузь, на яку звертають увагу в останній момент. Зараз змінюється дуже багато лікарів, особливо ті лікарі, які співпрацюють із захисниками, з військовими, які повернулися після фронту і мають психологічні чи психіатричні проблеми. Вони шукають закордонний досвід, впроваджують якісь нові способи лікування. Але в той самий час, загалом галузь у нас в доволі відсталому вигляді. Але коли ти просто заходиш на територію лікарні, то складається враження, що, блін, ти звідси вже нікуди не повернешся. А вони мають виглядати так, щоб людина, яка туди потрапила, відчувала, що все ж таки тут їй дадуть надію, опору — тут її вилікують. Поради — це не моя справа. Моя справа — малювати, ділитися досвідом, тим, який я сам, власне, набув. Я шукав сам через досвід, через книги. Зараз вирішив про це просто писати. І як виявилося, багатьом людям це потрібно. Бо люди змінюють взагалі кут зору на цю проблему. Дехто пише про те, що зараз вони починають розуміти, що психічна хвороба — це не такий жах, що з цим можна жити. 

— Ти часто пишеш про періоди депресії або манії, які в тебе відбуваються?

— Нечасто. Але насправді депресія — це досить поширена хвороба зараз, яку багато хто не сприймає. Це хвороба. А вони кажуть — ти попрацюй або налаштуйся на позитив, зберися, щось роби, що бісишся тощо. Про це треба розмовляти з суспільством, розповідати про ці речі. Бо усвідомити все це, прийняти дуже важко, бо ти знаходишся в соціумі, який живе своїм життям. Навіть твої близькі люди, вони так само живуть своїм життям, і більшість з них не розуміє, що відбувається з тобою. 

«Якщо передати цей стан, я можу описати це так, ніби у тебе є скафандр і великий балон з киснем, і ти знаходишся в космосі абсолютно один. Навколо тільки вакуум. І хто б там не знаходився в цьому космосі — твої близькі, люди на вулиці — ти абсолютно один. Єдине, що ти можеш — дихати, і, в принципі, більше нічого». 

— Ми насправді тримаємося на тих людях, які за власним бажанням пішли захищати країну. У нас країна тримається на дивовижних людях, які вкладають неймовірні зусилля для того, щоб все це працювало попри всі ці речі, на які країна дуже хвора. І плюс війна. А нам просто треба єднатися. Взагалі в моїй уявній конституції — два слова: повага і людяність. Вони мають бути на першому місці, але це мають бути не просто слова, а дії.  

— Як би ти малював цей ідеальний, інклюзивний світ?

— Слухай, я б написав просто слово «Бог» і все. Більше нічого.

— Як ти наважився на те, щоб відкрито говорити про себе, про свої проблеми — і таким чином порушувати це питання перед суспільством?

— Мене почали запрошувати на різні інтерв'ю. Я, в принципі, навіть не знав, які будуть питання, але уже знав відповіді. У мене є близькі люди, у мене є друзі. І, як не дивно, ми всі, навіть з близькими людьми, можемо жити в одній квартирі й ні хріна не знати, хто поруч з нами живе. Зараз просто такий час, коли ми не встигаємо навіть розпитати одне одного. Тобто ми зустрілися, бухнули, розлізлися по диванах, розійшлися. Але що в людини всередині? Тому мені просто захотілося поділитися. Я вирішив говорити відкрито про все, що мене турбує. Але насправді я розумію, що наше суспільство однаково не готове чути все…

— А суспільство сприймає?

— Ну, якби суспільство це сприймало, то ми б зараз в усіх містах України бачили, що хтось прикручує якийсь пандус у себе в закладі. Ми стикнемося з такою кількістю людей з каліцтвами — як суспільство зможе дивитися на них? Я нещодавно говорив з одним хлопцем, який на візочку просто виїхав на вулицю, а йому почали давати гроші. А він каже: «Я ж не з шапкою сидів! Мені не треба гроші». Але у нас дуже багато питань так вирішуються. Якщо я дав комусь гроші — я хороший, я щось зробив. Але чи потребує ця людина грошей, або, можливо, вона потребує чогось іншого? Ми не ставимо собі такі питання...

Відеосюжет створений в рамках навчальної програми студентами курсу Школи універсальних редакторів під менторством та за підтримки Накипіло.Освіта

Текст — Ольга Мінчук