Нагірна частина Кременчука Google Earth: на чию честь назвали вулиці

Кременчуцькі вулиці перейменовуються, позбавляючись свого радянського та імперського минулого. На мапах та адресних покажчиках з’являються нові імена. Ми нарахували, що загалом з початку декомунізації у Кременчуці з’явилось понад 200 нових імен та назв, присвячених певним подіям. Частину з них перейменували у 2016 році. З початком повномасштабної війни на нас чекало друге «велике перейменування».

Ми створили мапу перейменованих вулиць в Google Earth, на якій можна «політати», роздивитись вулиці, подивитись фото тих, на чию честь назвали вулиці. «Потицяти» мапу нагірної частини та р-н вул.Київської можна тут

вулиця Майора Пугача

(до 2022 - Ватутіна)

Кременчуцький військовий з позивним «Вовк», що загинув у боях влітку 2022-го…

Ігор обрав кар'єру професійного військового: був призваний на строкову, потім служив за контрактом у кременчуцькій в/ч 3059 Національної гвардії України. Спершу прапорщик Пугач був кінологом, потім, здобувши вищу освіту, надягнув офіцерські погони. Ігор Пугач (позивний «Вовк») мав за плечима не одне бойове відрядження. За кілька місяців до нового етапу війни його перевели на посаду заступника командира батальйону 3-ї бригади оперативного призначення в/ч 3017 НГУ. Тож з перших годин російського вторгнення він стояв на захисті Харкова. Вже 26 лютого майор Пугач з бійцями затримали ДРГ (десантно-розвідувальну групу) ворога: був захоплений автомобіль, велика кількість зброї, ціла купа документів і, звичайно ж, самі незвані «туристи».

В ніч з 28 на 29 червня в ході запеклого бою його бійці знищили танк, три БМП, два бронетранспортери, один з яких на особистому рахунку майора, та близько взводу живої сили противника. Проте у вогневому урагані загинув і майор Пугач.
У майора Пугача було три любові: гвардія, де він знайшов себе і бойових друзів; сім'я, без якої не бачив сенсу жити і яку й подарувала йому Нацгвардія, бо саме в частині він зустрів свою долю, свою єдину Олену; і третя любов – бджоли. З останнього відрядження під час майже кожної телефонної розмови, з'ясувавши, що з рідними все гаразд, неодмінно запитував: «А як там мої бджілки?».Тепер вулиця Ватутіна, на якій він колись мешкав, названа на його честь — майора Пугача.

Вулиця Капітана Трусова

(до 2022 - Матросова)

Випускник Кременчуцького військового ліцею, який загинув на початку повномасштабної війни: у березні 2022 року в районі села Малинівка Запорізької області попав під мінометний обстріл. Офіцеру було 29 років.

У лютому 2021-го Володимир звільнився з лав ЗСУ у званні капітана. А за рік, у перший день війни, пішов на фронт. Одразу обійняв посаду заступника командира роти – інструктора з повітряно-десантної підготовки.
Він був вже досвідченим військовим: у 2015 році закінчив Національну академію сухопутних військ ім. гетьмана Сагайдачного та був призначений командиром парашутно-десантного взводу 25-ї окремої Дніпропетровської повітряно-десантної бригади. Брав участь у боях під Мар’їнкою, Авдіївкою, в районі села Зайцеве, шахти Бутовка, станиці Луганської та міста Щастя.
А у 2018-му призначений командиром роти снайперів. Проте того ж року закінчив і Кременчуцький національний університет за спеціальністю «Автомобільний транспорт».
Життя Володимира обірвав уламок міни під час мінометного обстрілу: він пройшов під бронежилетом і виявився смертельним.
У 29-річного майора Трусова залишилась дружина і маленький дворічний син.
Володимир 11 років займався вільною боротьбою, був чемпіоном Полтавської області та призером Всеукраїнських ігор, чемпіоном академії з армреслінгу.
За 6 років служби у ЗСУ був неодноразово нагороджений: має Козацький Хрест III ступеня. Посмертно нагороджений Орденом Богдана Хмельницького III ступеня, посмертно отримав чергове військове звання – «майор».

Вулиця Вадима Пугачова

(до 2016 р - Московська)

Вадим Пугачов (1975-2015) – кременчужанин, молодший сержант 92-ї окремої механізованої бригади, який загинув під час бою з диверсійно-розвідувальною групою російського спецназу.

У 2014 році добровольцем мобілізовано до лав Збройних Сил України. До цього працював на «Лукасі», був диспетчером газової служби, підрядником у будівельній компанії. Заочно навчався у вищому навчальному закладі за спеціальністю «психолог», закінчив училище за спеціальністю «кухар».

16 травня 2015 року російська диверсійно-розвідувальна група у кількості 14 осіб приховано наблизилася до опорного пункту «Фасад» поблизу міста Щастя Новоайдарського району Луганської області. Молодший сержант Пугачов першим виявив диверсантів на короткій дистанції. Ворог відкрив вогонь по українському бійцю. Вадим отримав 6 кульових поранень з автомата безшумної стрілянини російського виробництва АС «Вал», від яких загинув. Проте український військовослужбовець встиг крикнути: ціною свого життя він врятував інших бійців.

Між російською диверсійно-розвідувальною групою та військовослужбовцями Збройних Сил України розпочався бій, атаку ворога було відбито. В полон захопили двох поранених військовослужбовців спеціального призначення Головного розвідувального управління Генерального штабу Збройних Сил Російської Федерації – командира групи та його заступника.
Вадим посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Вулиця Олександра Корпана

(до 2022 - вул. Гастелло)

Олександр Корпан — найкращий льотчик ударної авіації за підсумками 2021 року. З першого дня повномасштабного вторгнення громив російського ворога на штурмовику Су-25.

Загинув 2 березня під час виконання бойового завдання неподалік Старокостянтинова на Хмельниччині.
Що саме сталося — невідомо. Під час загрози ракетного удару борти підняли в повітря. Літак Олександра загорівся. Військовий відвів його від полігону й міста — цим урятував багато життів.
Він був єдиний з-поміж кримчан на курсі в університеті, хто не покинув навчання. Казав, що присягав на вірність Україні — і не зречеться. Олександр Корпан посмертно отримав звання Героя України.

Вулиця Героїв Маріуполя

(до 2022 - Героїв Бреста)

Маріуполь перетворився на місто братських могил — росіяни розбомбили його вщент. Будівлі складалися та сипалися від авіаударів, погребаючи під собою людей. З початку березня 2022 року Маріуполь опинився у повному оточенні військ РФ. Бої за місто не припинялися і тривали майже три місяці. Окрім заводу «Азовсталь», одним із місць, де велися тривалі та інтенсивні бойові дії, був металургійний комбінат імені Ілліча. На цьому заводі оборону тримала 36-та окрема бригада морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського. У квітні її підрозділи 36-ї змогли з’єднатися з військовими полку «Азов». Лише 16 травня почався вивід військових з заводу «Азовсталь», який залишився останнім острівком Маріуполя, підконтрольним Україні.

Проїзд Захисників Азовсталі

(до 2022 - проїзд 40 років ДАІ)

Український металургійний комбінат «Азовсталь» став осередком спротиву російським загарбникам. З початку боїв за Маріуполь на заводі знайшла притулок велика кількість цивільного населення, що ховалися від постійних обстрілів і бомбардувань окупантів.

Керування обороною міста Маріуполь взяв на себе окремий загін спеціального призначення «Азов». «Азовсталь» - величезний металургійний комплекс, який мав складну систему глибоких підземних укриттів і комунікацій. Гігантський завод, побудований безпосередньо на березі Азовського моря, розділяв Маріуполь на дві частини. Така структура дала змогу українським військовикам перетворити підприємство на фортецю. Росіяни влаштували блокаду території комплексу та піддавали її щільним артилерійським і ракетним обстрілам. Оборону тримали майже 3 місяці. Не вистачало їжі та медикаментів: поранені українські військові виживали у повній антисанітарії з відкритими ранами. 16 травня розпочалась часткова «евакуація» військових з заводу: на металургійному комбінаті «Азовсталь» перебувало 600 поранених захисників, 40 бійців були у дуже важкому стані. Військові потрапили у полон. 28 липня на території виправної колонії у смт Оленівці, де утримували оборонців «Азовсталі», Росія організувала масове вбивство українських військовополонених полку «Азов»: загинуло понад 50 осіб, ще понад 70 отримали поранення.

Вулиця Лікаря Парнети

(до 2022 р. - Павлова)

Відомий Кременчуцький лікар, завідувач хірургічного відділення вузлової лікарні станції Кременчук, був першопроходцем у хірургії.

Перш ніж стати хірургом, йому довелося побувати у засланні та працювати землекопом на будівництві Хабаровського аеропорту.
У березні 1949 року батьків Михайла Парнети заарештували й заслали на лісозаготівлю до Сибіру. Стаття звинувачення — посібництво УПА. Михайло у тому ж році повторив їх шлях, перед тим витримавши тортури кадебістів за відмову стати в інституті «стукачем». 
У травні 1960 році потрапив до Кременчука, був зарахований хірургом-ординатором 2-ї міської лікарні Кременчука (зараз «Правобережна»). Працював завідувачем хірургічного відділення, а далі майже 40 років очолював хірургічне відділення вузлової лікарні станції Кременчук (нині – лікарня «Придніпровська»).

Був першопроходцем у хірургії. 11 його пропозицій упровадили в хірургічну роботу відділення та інших лікарень. Вже у 1971 році освоїв ендоскопічне обстеження хворих і почав застосовувати його у лікарні. Це підвищило якість діагностики захворювань шлунково-кишкового тракту, особливо у випадках ранніх форм раку.
Завдяки Парнеті хірургічне відділення лікарні стало школою передового досвіду для хірургів Південної залізниці. Воно мало звання «Відділення зразкового медичного обслуговування». 
Лікар Парнета прожив більше ніж 50 років зі скальпелем у руках.«Заслужений лікар України», «Почесний громадянин Кременчука», нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня, двічі обирався депутатом міськради.

Провулок Володимира Кисельова

(до 2022 - Маяковського)

Той самий легендарний штовхач ядра, український легкоатлет, Олімпійський чемпіон, Почесний громадянин Кременчука.

Свою золоту медаль Кисельов завоював на московській Олімпіаді у 1980 році: він штовхнув ядро на 21 м 35 см. А згодом покращив цей результат на 20 см. Після Киселева ще чотири Олімпіади поспіль ніхто не зміг побити його рекорд.

Переможцю олімпіади було 23 роки. І хоча його запрошували залишитися і Москві, і закордоном, чемпіон вирішив залишитися у Кременчуці, який став для нього рідним.
Після завершення спортивної кар'єри Володимир Кисельов продовжив працювати з олімпійським рухом України. З 1972 до 2004 рік у Кременчуці був тренером-інструктором, з 2004 по 2010 рік - завідувач кафедри фізичного виховання у Кременчуцькому інституті Дніпропетровського університету імені Альфреда Нобеля.
Володимир Кисельов помер після важкої хвороби 7 січня 2021 року. Цього ж року одну з найбільших дитячо-юнацьких спортивних шкіл Кременчука назвали на його честь.

Провулок Антіна Кущинського

(до 2022 - Брюсова)

Військовий родом з Лохвиці навчався у Кременчуцькій реальній школі (1915). Його прадід був близьким соратником гетьмана Івана Мазепи, що переправив гетьмана після битви під Полтавою на рятівне Правобережжя. А батько — лохвицьким православним панотцем.
Під час І Світової війни очолював команду розвідки, належав до трьох найбільш характерних військових формацій того часу — Українського Вільного Козацтва, Армії УНР та Війська Гетьмана Павла Скоропадського. У 1917-му очолив сотню 47-го Кременчуцького полку Вільного козацтва. Після окупації УНР більшовиками емігрував: спочатку до Парагваю, а далі до Чикаго, де прожив своє життя. Ініціював відновлення у США Українського Вільного козацтва, став редактором журналу «Українське козацтво».

Провулок Олексія Береста

(до 2016 - пров. Павлика Морозова)

Українець, що у 1945-му здійняв Прапор Перемоги над Рейхстагом.

Народився у родині, де було 16 дітей і в 11 років залишився круглим сиротою разом з братами й сестрами. У 18 років пішов добровольцем у Червону Армію. Брав участь у боях на Фінській війні, а потім — у Великій вітчизняній, де дійшов до посади заступника з політчастини командира батальйону. Брав участь у боях за Польщу та за Берлін. Наприкінці квітня 1945 року воював у боях у 150-й стрілецькій дивізії за Рейхстаг.

Довгий час той факт, що Берест був серед тих, хто підняв прапор, був невідомий: в офіційній історіографії згадувались лише сержанти М. Єгоров і М. Кантарія. Проте згодом ім'я третього прапороносця встановили. Життя Береста трагічно обірвалось у 1970 році: він врятував п'ятирічну дівчинку з-під коліс поїзда, але загинув сам. У 2005-му посмертно отримав «Героя України» за встановлення прапору.

Провулок Івана Підкови

(до 2022 р - Тургенєва)

Іван Підкова – відомий очільник запорозького козацтва, господар Молдови протягом 1577–1578 років.

Перекази твердять, що Підкова вирізнявся надзвичайною фізичною силою, легко ламав кінські підкови, за що й дістав таке прізвисько. Разом із запорозькими козаками брав участь у сухопутних та морських походах проти Кримського ханства та Османської імперії. Організував козацький загін та зайняв молдавський престол.
Був зраджений та страчений за рішення сейму Речі Посполитої. Його життя та трагічна смерть привернули до себе увагу не лише українських, а й молдовських, польських, німецьких, італійських літописців та хроністів. Тарас Шевченко створив поему «Іван Підкова».

Вулиця Харитини Пекарчук

(до 2022 р - Зої Космодем'янської)

Козак, на ім'я Тіна: жінка-воїн, яку більшовики піддали тортурам у  Кременчуці.

Дівчина походила з польської родини, що мешкала у Сімферополі. У 1916 приєдналась до Українського Маршового Батальйону, як рядова під псевдонім «Степан Книшенко». Але у Кременчуці вона потрапила до рук більшовиків, Заарештована зазнала психологічного тиску: залякування, тортури, допити, імітація розстрілу – але не видала свідомих українців. Але сталося диво і їй вдалося втекти. Далі брала участь у багатьох боях: вона була й сестрою, і вояком. Самостійно організувала санітарний потяг, аби вивозити поранених бійців. «Доводилось воювати за кожний вагон. Відповідні й гарні вагони мали лише штаби, а вони не хотіли їх віддавати. Та все ж таки я зібрала відповідну кількість вагонів, які зараз же наповнились хворими і пораненими. Я змушена була з Бірзули ночами їздити на фронт, забирати хворих і ранених, а повернувшись до Бірзули, знову братись за перев'язки і обхід хворих. Не маючи ліків, я робила порошки із соди і, даючи їх хворим, казала, що вони допоможуть, а коли верталася, то мої хворі казали, що їм дійсно стало легше». Тіна завжди йшла попереду з рушницею в руках, а коли відступали, то в останній лаві відстрілювалася і одночасно забирала з поля бою на вози поранених вояків. Була поранена в живіт, а за три тижні з незагоєною раною повернулася до полку. У травні 1920 року дістала важку контузію: її ліва сторона  була майже паралізована. Далі потрапила до польських таборів, була змушена важко заробляти на життя, пиляла ліс, працювала посудомийкою та офіціанткою. Разом з чоловіком, який також був військовий, пройшла крізь гестапо, фільтраційні табори. Після війни осіла у Німеччині, де прожила решту свого життя.

Вулиця Гетьмана Полуботка

(до 2016 - Куйбишева)

Наказний гетьман Лівобережної України Павло Полуботок помер від тортур камері Петропавлівського каземату Санкт-Петербурга.

Одного із найзаможніших магнатів Гетьманщини та Слобідської України звинуватили в організації
антиросійської діяльності та підбурюванні населення. Справа була у тому, що до Санкт-Петербурга привезли так звані Коломацькі чолобитні, в яких 164 підписанти просили дозволити провести гетьманські вибори та ліквідувати неправомірні податки, запроваджені Малоросійською колегією.
Прочитавши «Коломацькі чолобитні», правитель ошаленів. «Із великим гнівом» і «люттю» вибіг на вулицю і заволав, щоб охорона заарештувала усіх.

Проїзд Григорія Гамалії

(до 2022 р. - Ярославський)

Вулиця Петра Калнишевського

(до 2016 - Котовського)

Останній кошовий отаман Запорізької Січі. Прожив 113 років.

У 1775 р., за наказом імператриці Катерини II Запорізька Січ була зайнята російськими військами.
Кошового отамана Петра Калнишевського, було заарештовано в і закуто в кайдани. Його відправили на довічне заслання у Соловецький монастир «за віроломне буйство та розорення російських підданих». Він був яскравою постаттю у російсько-турецькій війні 1768-1774 рр, хоча на її початку отаману уже було 78 років, а на її закінчення – 84 роки. Проявив себе талановитим полководцем. Отримав від імператриці золоту медаль, оздоблену діамантами. А по закінченню війни за наказом цієї ж імператриці Запорізьку Січ знищили. Останній кошовий отаман запорізьких козаків провів чверть століття в нелюдських умовах, він був по суті живцем замурований у кам’яному мішку. Лише тричі на рік – на Пасху, Преображення та Різдво – його виводили з келії. У 1801 р. новим російським царем став Олександр II. Було оголошено загальну амністію, однак, 110-річний отаман відмовився залишати монастир, у якому провів 25 років. За три роки він помер…

Вулиця Квітки Цісик

(до 2022 - Льва Толстого)

Українка Квітка Цісик народилася і все життя прожила у США. Її голосом захоплювався весь американський шоубізнес. З нею працювали Майкл Джексон, Вітні Г'юстон та інші світові зірки. Та в Україні її почули здебільшого після смерті. Повне ім’я співачки – Квітослава. Рідні і близькі її називали Квіткою. Цісик мала колоратурне сопрано. В Америці Цісик стала однією з найвідоміших і найдорожчих виконавиць джинглів до рекламних роликів. Її голос звучав у рекламних компаніях «Кока-Коли», American Airlines, «Макдональдсу». Протягом 16 років, і до кінця життя, вона була офіційним голосом «Форд Моторз». Багато американців і досі пам’ятають музичний джингл «Have you driven a Ford lately» у виконанні Кейсі Цісик. За це «Форд» дарував їй автомобілі. Ця ж компанія підрахувала, що голос Цісик прослухали понад 22 мільярди разів, тобто у кілька разів більше, ніж населення Землі.

 У 1978 році пісня «Ти осяюєш моє життя», яку виконала Квітка Цісик в однойменному фільмі, отримала «Оскар» і «Золотий глобус». Квітка Цісик записала два україномовні альбоми – «Квітка» у 1980 році, а також «Два кольори» у 1989-му. Це їй коштувало близько 200 тисяч доларів. Для їхнього запису вона наймала кращих музикантів Нью-Йорка, акомпанувала Квітці її рідна сестра Марія, а правильну українську вимову ставила мама. Квітка Цісик побувала в Україні лише один раз. У 1983 році вона приїхала із мамою у Львів, але ця поїздка не афішувалася і була майже таємною.

Вулиця Героїв УПА

(до 2022 - Гвардійська)

Українська повстанська армія (УПА) – військово-політичне формування, що діяло на території України в 1942–1956 роках. Через лави УПА пройшло понад 100 тисяч осіб.

153 тисячі учасників і прихильників УПА розстріляно, 134 тисячі заарештовано, 204 тисячі депортовано комуністичним режимом. До півмільйона осіб репресовано за участь у повстанському русі.

Діяльність УПА була логічним продовженням українського визвольного руху періоду Української революції 1917–1921 років та ОУН. 14-го жовтня відзначається як день УПА.
Підрозділи УПА воювали й з нацистами, і з комуністами. Вони здійснили майже 2,5 тисячі антинацистських акцій. 150 тисяч квадратних кілометрів із 15 мільйонами населення – територія, охоплена повстанським рухом у 1944 році. Це приблизно чверть площі теперішньої України.
Після війни НКВД задіяло 230 тисяч військових в операції «Велика блокада» на Західній Україні. У кожному населеному пункті режим розмістив гарнізони, щоб перекрити будь-яку допомогу повстанцям і зашкодити їхній діяльності щодо зриву виборів до Верховної Ради СРСР.