На чию честь перейменували вулиці на Занасипах: мапа Google Earth

Кременчуцькі вулиці перейменовуються, позбавляючись свого радянського та імперського минулого. На мапах та адресних покажчиках з’являються нові імена. Ми нарахували, що загалом з початку декомунізації у Кременчуці з’явилось понад 200 нових імен та назв, присвячених певним подіям. Частину з них перейменували у 2016 році. З початком повномасштабної війни на нас чекало друге «велике перейменування».

Ми створили мапу перейменованих вулиць в Google Earth, на якій можна «політати», роздивитись вулиці, подивитись фото тих, на чию честь назвали вулиці. «Потицяти» мапу 1-3 Занасипів можна тут.

Вулиця Давида Кострова

(до 2022 — Мічуріна)

18-річний Давид Костров став наймолодшим загиблим Героєм з Кременчука. Давид рвався в армію, хотів захищати батьківщину. Давид востаннє побачив небо 25 березня 2022 року: він загинув від ворожого авіаційного удару, виконуючи бойове завдання у Миколаївській області, поблизу села Червона Долина.

Давид лише у 2021 році випустився з ліцею № 4. Хлопець став вирішив стати професійним військовим і у 2022 році підписав контракт з ЗСУ. Військову службу проходив у складі бригади імені князя Романа Великого. З початком російського вторгнення в Україну перебував на передовій.

Посмертно нагороджений орденом «За мужність» 3-го ступеня.

Провулок В’ячеслава Чорновола

(до 2022 р — Маршала Говорова)

Людина, яка наблизила Незалежність України. Публіцист, політик, дисидент, політичний в’язень комуністичного режиму, який став одним із символів боротьби за незалежність України.

У 1960-х він був одним з лідерів дисидентського руху в Україні. За активну журналістську та правозахисну діяльність тричі був ув’язнений та відбув понад 15 років таборів. «Невгомонний» — під таким прізвиськом значиться Чорновіл у документах КДБ. Його відправили у найвіддаленішу табірну точку Якутії. Член Української гельсінської групи, а згодом Української гельсінської Спілки.

Був співзасновником Народного Руху України, організатором Живого ланцюгу Соборності від Києва до Львова у 1990 році, одним з ініціаторів проголошення Декларації про державний суверенітет України й Акта проголошення незалежності України.

У 1991 році посів друге місце на виборах президента України.

Вулиця В’ячеслава Чорновола

(до 2022 — Маршала Говорова)

У 1999-му Чорновол загинув у автокатастрофі на шосе біля Борисполя. Автівка політика врізалася у навантажений зерном «КамАЗ» із причепом, який почав розвертатися посеред траси. В’ячеслав Чорновіл загинув на місці разом зі своїм водієм. З того зерна, що було у вантажівці засіяли поле пшениці, яке назвали полем Чорновола. Після того як скосили колосся — його роздали по усіх областях України. Попрощатися з Чорноволом прийшло за найскромнішими підрахунками понад 200 тис. Загибель називали політичним замовленням.

Вулиця Катерини Білокур

(до 2022 р.- Шишкіна)

Українська художниця, роботи якої вразили Пабло Пікассо.

Майбутня художниця народилася в селі Богданівка, Полтавської губернії, а сьогодні — Київська область. Дуже рано Катерина почала проявляти хист і любов до малювання. Шматочком вугілля могла розписати стіни, або ж потайки брала з хати шматок полотна і тікала в поле малювати. Дівчинка сама робила собі пензлики з шерсті тварин і гілочок дерев, а фарбами були настої буряка, бузини, калини.

Батьки не схвалювали захоплення дочки й дуже часто сварили. Вона спробувала потрапити до Миргородського технікуму художньої кераміки, проте її не взяли: вражена відмовою, вона повернулася додому пішки.

Батьки дорікали доньці тим, що ніхто її не сватає, обзивали та принижували. Такі скандали, зазвичай, завершувалися забороною малювати та нищенням малюнків. У 34-річному віці вона навіть спробувала втопитися в річці. Після цієї спроби батько з прокльонами згодився на заняття Катерини Білокур малюванням.

Про Катерину Білокур дізналися. Її роботи виставляли в Києві, Москві та Парижі. Саме у Парижі на полотна Білокур звернув увагу Пабло Пікассо. Він сказав: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї увесь світ!». Катерину Білокур прийняли до Спілки художників України, а ще вона отримала звання Народного художника України.

Провулок Марії Примаченко

(до 2022 — Суворова)

Українська художниця з Полісся, у 2022 році Фонд Притули продав її картину «Квіти виросли біля четвертого блоку» за 500 $ тис — гроші пішли на ЗСУ. Але і загалом її малюнки коштують десятки тисяч доларів.

Ніколи не навчалась малювати, винайшла свій стиль, у якому переплітаються фольклорні мотиви та образи фантастичних чудовиськ і птахів.

З дитинства їй довелося переборювати поліомієліт. Після того одна нога покривилася і стала коротшою. На все життя художниця залишилася інвалідом і пересувалася на милицях. Розпочала малювати ще у 17 років: прикрасила голубою глиною власний будинок, який так сподобався односельчанам, що її запрошували прикрашати малюнками хати.

Вже наприкінці 30-х про Марію дізнався світ: картини поїхали до Парижу, і ними захоплювалися Пікассо та Шагал, виставки організовували по всьому світу.

Художниця мешкала близько до 30-кілометрової зони Чорнобиля на Поліссі, написала серію «чорнобильських»: одну з них і придбали за $500 тис. у 2022 році. Загалом Примаченко створила понад фантастичних 800 картин.

Проїзд Віри Роїк

(до 2022 р — Шишкіна)

Віра Роїк — відома вишивальниця родом з Лубен, що прожила майже сто років. Майстриня володіла 300 видами вишивальної техніки, серед яких перевагу надавала рідним полтавським рушниковим швам. Її права рука не працювала після поранення, тож вона навчилась вишивати лівою.

Походила з інтелігентної української родини, де добре знали своє козацьке коріння і зберігали національні традиції. Закінчила Полтавську Маріїнську гімназію, займалася в балетній студії. Після гімназії працювала в Лубенській артілі вишивальниць. Під час Другої світової війни Віра Сергіївна потрапила під бомбардування й отримала важку контузію та переломи. Наступні два роки була прикута до ліжка. Майже перестала діяти права рука — основна для вишивальниці. Їй знадобилося кілька років для того, щоб навчитися вправно володіти голкою лівою рукою.

Це не завадило їй після переїзду до Криму започаткувати справжню кримську школу української вишивки. У 1960-ті Віра створила Музей народної творчості Криму. Вишиті роботи майстрині експонувалися в усіх обласних центрах України, а також за кордоном. Себе ж вона називала «кримською полтавкою».

За свою майстерність отримала  звання заслуженого майстра народної творчості України та Герой України (2006 року). Нагороджена орденом Княгині Ольги, Міжнародним орденом Миколи Чудотворця І ступеня «За примноження добра на землі». У 2008 році майстриня взяла участь у створенні Рушника Національної Єдності.

Вулиця Льва Орнштейна

(до 2022 р — Попова)

Американський композитор, піаніст та педагог, що народився у Кременчуці.

Його батько був кантором у синагозі, дядько грав на скрипці. Вже в ранньому віці Орнштейн добре умів грати на фортепіано; в 1902 його гру почув Йосип Гофман, який на той час перебував у Кременчуці, і рекомендував вступити до консерваторії. До 15 років майбутній композитор жив у Кременчуці, а потім з родиною емігрував до США та оселилася в Нью-Йорку. У 1915 він грає концерти в Нью-Йорку і заявляє про себе як про одного з найбільш передових музикантів. Орнштейн писав музику навіть в похилому віці — Восьму фортепіанну сонату він опублікував у віці 97 років. Проте протягом багатьох років музика Орнштейна практично не виконувалася, і лише у 1970-х роках його творчість відкрили для публіки. Прожив 108 років.

Вулиця Івана Багряного

(до 2022 р — Левітана)

Входив до опозиційного літературного об’єднання «МАРС» («Майстерня революційного слова»), його твори критикували за принципову українську позицію. Віршовану поему «Ave Maria» заборонили цензурою, а історичний роман у віршах «Скелька» звинуватили «в проведенні контрреволюційної агітації».

У 1932-му заарештований. Провів 11 місяців в одиночній камері, засуджений на три роки заслання на далекий Схід, звідки намагався втекти, але був спійманий. За спробу втечі отримав ще 3 роки.

Після повернення заарештований вдруге за «участь у націоналістичній контрреволюційній організації». Після двох років в’язниці через брак доказів був випущений на волю.

Під час Другої Вітчизняної переїхав до Галичини, де брав участь у створенні Української Головної Визвольної Ради, розробляв програмові документи. В 1945 році емігрував до Німеччини. Висувався на Нобелівську премію з літератури.

Його памфлет «Чому я не хочу вертатися до СРСР?» набув великого розголосу і змінив на Заході ставлення до проблеми «переміщених осіб». Закордоном редагував газету «Українські вісті», заснував Українську революційно-демократичну партію, був головою виконавчого органу Української Національної Ради.

Вулиця Івана Дзюби

(до 2022 — Сурикова)

Відомий літературознавець та громадський діяч, дисидент і політик, Герой України.

У 1965-му році на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» вийшов на сцену і заявив про арешти творчої молоді, які прокотилися Україною. Присутній у залі В’ячеслав Чорновіл схопився з місця і вигукнув: «Хто протестує проти політичних арештів — встаньте!». Після цього Дзюбу звільнили з посади консультанта літературного відділу видавництва «Молодь». Згодом його чекав рік постійних допитів і перебування в слідчому ізоляторі КДБ. Лише у 80-х він знову повертається в активне громадське і політичне життя України, стає одним зі співзасновників Народного руху України. У 1992 очолив Міністерство культури України, у 1997 році стає співголовою Головної редакції Енциклопедії сучасної України, тривалий час очолює Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Вулиця Олеся Гончара

(до 2016 — Піонерська)

Письменник, літературний критик, громадський діяч, Лауреат Сталінської премії (1948), перший лауреат республіканської премії ім. Шевченка (1962), голова Спілки письменників України, академік НАН України. Герой України (2005, посмертно).

Письменник родом з Полтавщини, під час Другої світової отримав поранення. У 1959-1971 роках керував Спілкою письменників, спробував заступитися за «шістдесятників» під час перших репресій проти них.

На сесії Верховної Ради України після історичного референдуму 1 грудня 1991 року Олесь Гончар проголосив результати волевиявлення українців жити у Незалежній Україні. У 1993 році Міжнародний біографічний центр у Кембриджі визнав О.Гончара «Всесвітнім інтелектуалом 1992-1993 років».

Вулиця Павла Скоропадського

(до 2022 — Багратіона)

Останній гетьман України. У 1918 році Україна була проголошена Гетьманською державою на чолі з Павлом Скоропадським. Впродовж однієї ночі гетьманські війська встановили контроль над усіма урядовими установами: переворот пройшов без пострілів та крові.

Гетьманство Скоропадського тривало близько семи місяців, але за цей час йому вдалося багато що зробити. Було ухвалено близько 400 державних актів. Гетьман домігся стабілізації фінансової системи й створення повноцінного державного бюджету Української держави, почали працювати поліція, пошта і залізниця, було затверджено державну символіку й ухвалено закон про українське громадянство. Були створені Українська Академія наук, два державні українські університети — в Києві та Кам’янці-Подільському, 150 українських гімназій, Національний архів. Національна бібліотека та інші навчальні й культурні заклади.

По всій країні відкрилися школи з українською мовою викладання, продовжувалися процеси українізації. Проте ряд чинників призвів до краху Гетьманату. Скоропадський змушений був зректися влади та емігрувати до Німеччини. За кордоном колишній гетьман активно включився в політичне життя української діаспори. Він організував у Берліні Український науковий інститут, Українське товариство.

Вулиця Максима Кривоноса

(до 2022 р — Суворова)

Максим Кривоніс — талановитий козачий воєначальник, один з найближчих сподвижників гетьмана Богдана Хмельницького. Був одним з головних героїв Корсунської битви: його загін відіграв важливу роль у розгромі королівського війська в 1648 році. У тому ж році очолив рух українського селянства, реєстрових козаків і міської бідноти, перетворився на народного героя-визволителя. Одне його ім’я наводило жах на місцевих поляків.

Вулиця Батуринська

(до 2022 — Кронштадтська)

Колишня резиденція Гетьманів Лівобережної України — Дем’яна Многогрішного, Івана Самойловича, Івана Мазепи, Пилипа Орлика, Кирила Розумовського. Свого часу її майже зрівняли із землею, але у 2000-х Батурин відродився, низка меценатів вкладали кошти у відновлення історичних пам’яток міста. Отримав статус національного державного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця».

Провулок Четвертого Універсалу

(до 2022 р — Шишкіна)

22 січня 1918 року Центральна Рада ухвалила Четвертий універсал, яким було проголошено незалежність Української Народної Республіки.

Провулок Петра Дорошенка

(до 2022 — Ковпака, Мала Кохнівка)

Гетьман Петро Дорошенко у 1668-1672 роках зумів об'єднати Гетьманщину по обидва боки Дніпра, завдавши військові поразки Польщі та Росії.

Петро Дорошенко став гетьманом у критичній ситуації для України — в період «Великої Руїни» і спробував врятувати останні залишки української державності, об'єднати українські землі й відновити втрачену незалежність від Москви. Дорошенко був змушений скласти гетьманську булаву, і його під охороною відправили до Москви, як усі припускали, на вірну смерть, але він не був страчений. Свою політичну кар’єру він завершив не гетьманом обох берегів Дніпра, а воєводою у далекій В’ятці.