Нові-старі вулиці Чередників: на чию честь їх перейменували

Кременчуцькі вулиці перейменовуються, позбавляючись свого радянського та імперського минулого. На мапах та адресних покажчиках з’являються нові імена. Ми нарахували, що загалом з початку декомунізації у Кременчуці з’явилось понад 200 нових імен та назв, присвячених певним подіям. Частину з них перейменували у 2016 році. З початком повномасштабної війни на нас чекало друге «велике перейменування».

Ми створили мапу перейменованих вулиць в Google Earth, на якій можна «політати», роздивитись вулиці, подивитись фото тих, на чию честь назвали вулиці. «Потицяти» мапу Чередників, району Міськсаду та Червоної гірки можна тут.

Вулиця Сержанта Мельничука

(до 2022 — Чкалова)

Сержант, командир 2 відділення розвідувального взводу загинув на Донеччині, у Бахмутському районі під час обстрілу у жовтні 2022 року. Сергій Мельничук не дожив до свого 45-річчя лише 2 тижні. Сергій з позивним «Бугор» був, як гора — його важко було переконати у чомусь, його просто так не обійти: тільки через нього лізти. Якщо він отримував якусь команду, то виконував її на всі 150% — так описують загиблого героя його побратими. Він був завжди за справедливість. Завжди був надійним. На службу призвався ще з початку російсько-української війни. З початку повномасштабної війни він був командиром групи швидкого реагування «ГРОМ».

Вулиця Юрія Руфа

(до 2022 — Леонова)

Український письменник, львів’янин, який загинув у боях в Попасній на Луганщині. У перший день війни він вступив до лав 24-ї окремої механізованої бригади ЗСУ. А вже через 10 днів відбувся його перший у житті бій. Там і обірвалося життя письменника, який розповідав, яким повинен бути справжній українець. Юрій Руф відомий критичними поглядами на традиційну українську поезію, де, за його словами, українців переважно зображують як бідних і нещасних. Така поезія занижує самооцінку та почуття національної гордості. Тому Юрій Руф вважав свою поезію одним із типів поетичної пропаганди патріотизму. Він пропагував поетичні рядки, спрямовані на підвищення бойового духу. Серед публікацій: «Багряна лірика» (2012), «Час Революції» (2014), «На зламі епох» (2015). Поезію Юрія включали до українських сучасних націоналістичних поетичних збірок «Голос крові» (2013) і «Відлуння свинцевих громовиць» (2015).

Вулиця Валентини Федько

(до 2022 — Лізи Чайкіної)

Відомий кременчуцький лікар, присвятила медицині 51 рік життя. Спочатку працювала лікарем-педіатром у Кременчуцькій дитячій лікарні, а під час Другої світової війни лікарку евакуювали до Казахської РСР, де вона працювала ординатором дитячої лікарні міста Уральск Західно-Казахстанської області. У 1944 році Валентина повернулася до рідного міста та очолила Кременчуцьку дитячу лікарню. Разом з тим працювала лікарем Будинку дитини, міським педіатром. Понад 20 років очолювала Кременчуцьке медичне училище. За цей час у навчальному закладі підготували понад 3 тисячі медичних працівників. Стала автором 4 книг з історії медицини Кременчука. Обиралась депутатом міськради. Почесний громадянин Кременчука.

Провулок Дмитра Барковського

(до 2022 — Глінки)

«У кімнаті допитів на підлозі були заюшені кров’ю рештки вишитої сорочки та розкидані вибиті зуби». Так загинув очільник кременчуцького краєзнавчого музею, учасник підпілля ОУН. Барковський закінчив Кременчуцький педагогічний технікум і почав учителювати, через якийсь час через переслідування націоналістів виїхав на Донбас. У середині 1930-х років із родиною переїхав у Кременчук до батька, який все своє життя пропрацював на міській пошті. Спочатку Дмитро Барковський викладав українську мову і літературу в Садках, підготував оригінальну українську абетку, а пізніше перейшов працювати до Кременчуцького краєзнавчого музею, де був спочатку директором, а потім науковим співробітником. Дописував у газету «Дніпровська хвиля». Під час німецької окупації почались арешти націоналістів, Барковського забрали на допит. Як згадують очевидці, Барковського та його товаришів не планували звільняти: їх так сильно били, що вони лежали у гестапо у напівмертвому стані.

Вулиця Мане-Каца

(до 2022 — Серова)
Художник, народжений у Кременчуці. Він народився в єврейській родині, його батько обіймав скромну посаду шамесу у синагозі. Батько хотів, аби його син став равіном, але Мане, який з дитинства закохався у малювання, у 16 років без копійки у кишені облишив Кременчук. Юний митець спробував поїхати до Миргорода, але там не знайшов потрібної йому атмосфери. У 19 років він приїхав до Парижа, вступивши до Національної школи витончених мистецтв. З початком Першої світової він хотів піти на війну, але його не взяли через низький зріст. Під час революції знову повернулася до рідного Кременчука, де викладав у художній студії. Почалися єврейські погроми, і у 1921 році він назавжди покинув наше місто та країну. Під час Другої світової війни митець змінив пензлі на зброю, отримав орден Почесного Легіону у Франції. Потрапив до німецького полону, але зміг втекти та дістатися Америки, де продовжив творчий шлях. Він помер у віці 68 років та заповів свої твори, а також 18 млн доларів Ізраїлю.

Тупик Федіра Жученка

(до 2022 — 2-й тупик Чкалова)

Полковник полтавський Війська Запорізького, який мав значний вплив на життя Гетьманщини. Представник старовинного козацького роду Жученків, з покозачених шляхтичів. На чолі полку брав участь у військовій кампанії Хмельниченка, залишився вірним гетьману після Чуднівської угоди, на відміну від більшості лівобережних полковників восени 1660-го — навесні 1661-го не визнав зверхність над Лівобережжям московського царя О. Михайловича. У 1672 заарештував і відправив до Батурина Івана Сірка, який претендував на гетьманство. Брав участь в обороні Чигирина, був поранений, відзначився під час Кримських походів. Супроводжував Івана Мазепу в поїздці до Москви 1689. Після остаточного усунення з полковництва зберігав вплив на держжиття Гетьманщини. Мазепа «відписав» йому село Жуки на Полтавщині. Його зяті займали впливові посади, проте за наказом Мазепи їх стратили. 

Провулок Уласа Самчука

 (до 2022 — Чкалова)

Український письменник, побував у Кременчуці та описав його у своєму творі «На коні вороному: «За мого там побуту, Кременчук виглядав, як гіркий, старий п’яниця, який тижнями не голився і валявся десь попід парканами. Особливо моторошно виглядав старий, з кольо-нами, без вікон і дверей, обідраний собор і до зворушення гротесково розчулювала над Дніпром променада з претенсія-ми на розкіш, що її презентувало кілька затоптаних клюмб, кілька лавок і пара вайлувато виконаних теракотових фігурок фіз-культурників. На тлі піврозваленого паркана, за яким стояли древньої дати забудівлі із задивленими в землю вікнами, а за ними, трохи далі, красувалася сіро-бура споруда якоїсь фабрички з задимленим димарем.За те вельми приємно було оглянути музей міста, приміщений у будові колишньої синагоги із старанно зібраними колекціями експонатів з історії, географії, природознавства, культури… Як також бібліотеку з вражаючою кількістю книжкового багацтва, яку тепер очищено від комуністичного намулу, що було зовсім замулив і забив усе, що було там живого. При бібліотеці була також читальня і також тут працював Театр ім. Тобілевича.» …А взагалі, відвідини цього міста над Дніпром, дали мені багато для пізнання певних явищ у цьому просторі Європи. Це був центр землі української, географічне її перехрестя… І не лишень географічне, а й історичне, расове, психологічне. Тут плекався збірний, синтетичний тип української людини. Тут починалось вийнятково цікаве плято європейської геології й тут також схрещувались шляхи найрізноманітніших течій мандрівок народів, які лишили по собі не лишень могили в землі, але й пам’яткові схрещення тіла й духа на землі. А Україна тут завзятюще перечить навалі Московії культурою, мовою, традиціями, гідністю».

Проїзд Степана Васильченка

 (до 2022 р — Чкалова)

Педагог, поет та прозаїк періоду модернізму, який пропагандував українську мову.Він закінчив учительську семінарію, розпочав свій викладацький шлях, але довго не затримувався в жодному навчальному закладі. Неодноразово йому доводилося конфліктувати з місцевими чиновниками й духовенством, кілька разів його «перекидали» за непокірну вдачу із села в село: Спробував навчання українською мовою у селі Семенівського району, а також написав україномовну статтю. Але старості села не сподобалося, що учитель пропагує рідну мову, і на Степана Васильченка почали писати доноси. Йому довелось покинути Полтавщину, невдовзі він потрапив у тюрму через участь у робітничих страйках. Після звільнення йому категорично заборонили учителювати, проте згодом він повернувся до викладання, а також був відомим своїми творами. на замовлення Симона Петлюри написав оповідання «Про жидка Марчика, бідного кравчика».

Провулок Миклухо-Маклая

  (до 2022 — Інтернаціональний)

Відомий мандрівник, людина світу з козацьким корінням. Він вирушив до Іспанії та Португалії, на Канарські острови, пішки обійшов Марокко, був на узбережжі Червоного моря, на Філіппінах, в Індонезії, Китаї, Австралії, Океанії, на островах Меланезії. Всесвітню славу йому принесла Папуа Нова Гвінея, де він прожив три роки, вивчаючи побут та мови місцевих. Автор близько 160 наукових праць, вперше науково довів, що всі люди, незалежно від раси, однакові. Помер Микола Миклухо-Маклай молодим, йому було неповних 42 роки, у клініці Санкт-Петербургу, до якого мандрівник повернувся майже за рік до того. Змучений численними подорожами та дослідженнями, організм вченого дав слабину. Нині існує астероїд 3196 Маклай, а ще прізвище Миклухо-Маклая відзначається у міжнародних наукових назвах виду дерева з їстівними плодами з Нової Гвінеї та банана Musa maclayi, які він виявив.

Провулок Кузьми Дерев’янка

 (до 2016 — Бабушкіна)

Генерал-лейтенант, воєначальник, військовий розвідник, визволитель Кременчука.Відомим на весь світ його зробив один-єдиний підпис: він підписав Акт про капітуляцію Японії від імені Радянського Верховного Головнокомандувача.На той час генерал-лейтенанту Дерев’янку, професійному військовому, був 41 рік. Він отримав наказ від керівництва СРСР відвідати Хіросіму та Нагасакі після ядерного бомбардування, аби скласти звіт. Там він дістав велику дозу опромінення, помер у 50-річному віці.Посмертно у 2007 році отримав Героя України. До речі, японську мову почав вивчати з юнацьких років, коли навчався у школі військових старшин, а згодом опанував і японську писемність.Потім потрапив у військову розвідку. Пройшов всю війну, брав участь у визволенні Харкова, Полтави, Кременчука, форсував Дніпро.

Провулок Олени Теліги

 (до 2022 р — Лізи Чайкиної)

Член ОУН, загинула в катівнях гестапо. Олена розмовляю виключно українською, була неймовірно вродливою, завжди оточена чоловічою увагою та полюбляла капелюхи. У скрутні часи навіть працювала навіть живим манекеном для демонстрації одягу. Довго мешкала закордоном, а у 1941 році таємно повернулася з польської еміграції до Києва, де організувала Спілку українських письменників і стала видавати тижневик української літератури та мистецтва «Літаври». На сторінках переконувала, що крах більшовизму — перший крок до незалежності України. Нацисти заборонили видання, гестапо заарештувало Олену. Напередодні страти на стіні тюремної камери вона намалювала тризуб і підписала: «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга». Разом з чоловіком та іншими 620 членами ОУН була розстріляна. На момент смерті їй було 35 років.

Провулок Оксани Мешко 

(до 2022 р. — Поліни Осипенко)

Уродженка Старих Санжар (Полтавська область), яку називали українською Жанною Даркою та козацькою матір’ю. Вона чинила опір режиму Радянського Союзу і вела цілеспрямовану боротьбу за права людини та українського народу. Її батько був розстріляний більшовиками, а Оксану, що не вступила до комсомолу, кілька разів відраховували з університету за «за соцпоходження». Разом із сестрою її засудили до 10 років в’язниці за звинуваченням у підготовці вбивства Хрущова. І за 9 років реабілітована, змогла повернутися до Києва, долучилася до Української Гельсінської групи.У будинку навпроти було влаштовано спостережний пункт з апаратурою нічного бачення. У правозахисниці з десяток разів проводили обшуки, кілька разів перекопували город біля її будинку. Вона пройшла через лікарню для психічно-хворих, та ще 5 років заслання. Після звільнення стала однією з очільниць Українського Гельсінського союзу. Померла у віці 85 років, за кілька місяців після проголошення Незалежності України.

Тупик Василя Каразіна

 (до 2022 р — 4-й тупик Чкалова)

Батько Харківського університету, який став першим в Україні та четвертим у Російській імперії. Каразін зробив практично невірогідне: переконав уряд, і харківську аристократію у необхідності відкриття університету саме в Харкові. Харків’яни зібрали для цього шляхетної справи астрономічну на той час суму — 400 тисяч рублі Університет у Харкові з’явився раніше, ніж в імперській столиці Санкт-Петербурзі. Його відкриття поклало край провінційній історії Харкова та перетворило його на культурний центр.

Тупик Миколи Сціборського

 (до 2022 р. — 3-й тупик Чкалова)

Дворянин, що виконував обов’язки голови ОУН. Теоретик українського націоналізму, був другою людиною в ОУН, діяч УНР, автор одного з проєктів Конституції України (1939), який написав за три дні. На початку радянсько-німецької війни у складі похідної групи ОУН вирушив до Києва для участі у відновленні Української держави. Восени 1917 року в бою проти німців був отруєний газами і залишив частину за станом здоров’я. На фронт більше не повернувся, позаяк після лікування у шпиталі його визнали інвалідом із втратою 50% працездатности. Після демобілізації з російського війська вступив до армії УНР. Продовжував боротьбу за українську ідею в еміграції. Убитий внаслідок терористичного акту.

Провулок Богдана Ступки

 (до 2022 р — Краснопрудний)

Відомий актор, що зіграв понад 200 ролей у театрі та кіно, отримав безліч нагород.Хоча все дитинство він провів за лаштунками театру — його батько співав у хорі Львівського оперного театру, а дядько був солістом, не збирався пов’язувати своє життя з мистецтвом. Просто так склалось. Якийсь час майбутній актор працював слюсарем у майстерні, фотографом в астрономічній лабораторії, а також куратором джазового колективу. Згодом Богдан Ступка подав документи до драматичної студії. Серед картин, які принесли Богдану Ступці приголомшливий успіх — «Будинок твого батька», «Господи, пробач нас грішних», «Діти Сонця», а також польська історична драма «Вогнем і мечем», в якій актор зіграв гетьмана Богдана Хмельницького та багато інших. Два роки пробув міністром культури: зізнався, що ця посада була для нього тягарем, тому він вирішив повернутися до кіно.Його іменем названо астероїд. «Я — людина без слабкостей. Курити кинув, поїсти ніколи особливо не любив, п’ю помірковано. Одним словом, сала не люблю, горілку не вживаю. Нудно навіть», — казав він про себе. Одружився рано і все життя прожив у браку, називаючи його головним досягненням в житті.

Вулиця Зінаїди Тулуб

 (до 2016 — Коллонтай)

Її називають «матір’ю» Роксолани — саме Зінаїда вперше написала роман про українську полонянку, що підкорила серце турецького султана. Її роман «Людолови» вийшов ще у 1937 році, а потім вже цей образ пішов мандрами в книжках інших письменників.Зінаїда Тулуб — українська письменниця, яку сталінський режим прирік на тортури та майже 20 років таборів. Причиною ув’язнення стало звинувачення буцімто в приналежності до контрреволюційної організації, яка вела підривну роботу перед наступними виборами до Рад. Лише в червні 1956-го Тулуб реабілітували за відсутністю складу злочину. Насправді ж Зінаїда ніколи й не належала ні до яких угруповань: вона просто належала до української інтелігенції.

Тупик Петра Григоренка

 (до 2022 — 1-й тупик Чкалова)

Генерал, який став дисидентом. Успішна військова кар’єра, викладацька діяльність та наукові ступені не врятували від цькування через критику політичної системи в СРСР, з якою він виступив під час обговорення проєкту Програми КПРС. Його звільнили, не дали змоги захистити вже готову докторську дисертацію, направили служити до Далекосхідного військового округу. Восени 1963 року він створив «Союз боротьби за відродження ленінізму», за що генерала виключили з партії, позбавили генеральського звання, бойових нагород і пенсії. Визнали неосудним і етапували на примусове лікування.Коли його випустили, він працював сторожем, екскурсоводом, вантажником у магазинах, майстром у будівельній організації. Налагодив зв’язки з українськими і російськими дисидентами. Публічно говорив про застосування карної психіатрії у Радянському Союзі та підняв проблему депортації кримських татар, завдяки чому кримськотатарська проблема вийшла за межі Радянського Союзу, виступав за права інших пригноблених націй СРСР. Кримські татари побоювались, що з Григоренком можуть розправитись, тому намагались його убезпечити. З Узбекистану приїхала група молодих кримських татар, які таємно стежили за помешканням генерала і супроводжували його містом. Сам Григоренко не знав, що має таку охорону.Григоренко дізнався, що його позбавили радянського громадянства. За кордоном він є долучився до громадського життя, Зустрічався з Президентами США Джеймсом Картером і Рональдом Рейганом, Прем’єр-міністром Великої Британії Маргарет Тетчер. На прохання Петра Григоровича фахівці Американської психіатричної асоціації здійснили його обстеження і не виявили жодних ознак психічної хвороби, що цілком спростувало висновки радянських «експертиз». Посмертно йому повернули радянське громадянство.

Тупик Караїмський

 (до 2022 р — Поліни Осипенко)

Караїми — корінний народ України, що проживає на території Кримського півострова з XIII століття. Представників цього народу в Україні залишилося близько тисячі. Більшість із них мешкає у нині окупованому Криму, решта ж — у містах Галичини, Волині, Слобожанщини та Приазов’я. Їхня релігія чимось схожа до іудейської, але все ж інша. У караїмів своя мова, свята, національний танець і кухня, відомі караїмські пироги. На відміну від кримських татар, караїми не були масово депортовані з Криму у 40-х роках 20 століття.