Мікрорайон «Озерний»: воїни, на честь яких назвали вулиці

Кременчуцькі вулиці перейменовуються, позбавляючись свого радянського та імперського минулого. На мапах та адресних покажчиках з’являються нові імена. Ми нарахували, що загалом з початку декомунізації у Кременчуці з’явилось понад 200 нових імен та назв, присвячених певним подіям. Частину з них перейменували у 2016 році. З початком повномасштабної війни на нас чекало друге «велике перейменування». А 15 нових вулиць, що з’являться у Кременчуці у мікрорайоні «Озерний» назвуть на честь загиблих кременчужан-учасників АТО, відзначених на державному рівні. Ми створили мапу вулиць в Google Earth, на якій можна «політати». «Потицяти» мапу Озерного можна тут.

Андрій Деребченко 

Андрій загинув у 2014 році, коли його бригада йшла на допомогу заблокованим в Іловайському котлі українським військовим. Колона потрапила під пекельний обстріл «Градами». Андрію було 35 років.

До Кременчука він перебрався у 2007 році. Спочатку працював в охоронній фірмі «Явір-2000», потім перейшов на вагонобудівний завод ковалем-штампувальником. Одружився, у нього народився син. Але далі в Андрія пішла чорна смуга у житті: він залишився без роботи та сім'ї. У травні 2014 року його скоротили, а за місяць вони з дружиною розлучилися. Тоді він записався добровольцем.

Андрій був призваний 2 серпня 2014-го. А десь за три тижні у складі колони ротно-тактичної групи 92-ї бригади рушив у бік Іловайська на допомогу заблокованим у «котлі» українським військовим.27 серпня колона потрапила під пекельний обстріл «Градами». Чотири години поспіль по нашим бійцям вели вогонь: плавилось усе довкола. 92-а бригада втратила тоді всю техніку, десятки людей загинули, зокрема й Андрій – снаряд від «Граду» потрапив до його БТРу.Довгий час кременчужанин перебував у списках зниклих безвісти, поки в лютому 2015 року, через пів року після смерті, його тіло не впізнали за ДНК.Андрія поховали у селі Вишняки Хорольського району 20 лютого 2015 року. Прощатись із військовим вийшло все село. 27 серпня, у річницю загибелі, Андрія було посмертно нагороджено орденом «За мужність ІІІ ступеня».

Анатолій Білоус 

Анатолій Білоус загинув у січні 2015 року біля села Старий Айдар у Луганській області під час мінометного обстрілу. За п’ять кілометрів від нього на іншому березі Сіверського Дінця служив його молодший брат Володимир, якому Анатолій замінив рідного батька.

35-річний кременчужанин служив у 92-й окремій механізованій бригаді. Зі своїм молодшим братом Володимиром вони рано залишилися без тата, і оскільки Толік був старший за свого брата на дев’ять років, то замінив йому батька. Після закінчення 30-ї школи Анатолій пішов працювати на КрАЗ теслею, щоб допомагати сім'ї, піднімати на ноги брата. Після армії працював оператором на тютюновій фабриці. Коли почалася війна на Сході України, і в Кременчуці формувалася спецрота «Кременчук», обидва брати вирішили вступити в це формування. Володимира взяли, а Анатолія ні, бо мав лише неповну середню освіту. Тоді старший брат пішов у військкомат і його взяли до 92-ї бригади: не міг залишитися у мирному житті, коли брат на війні.

Спочатку Анатолій Білоус був під Луганськом, потім його підрозділ перевели до Старого Айдару. Його молодший брат був зовсім поряд — у Трьохізбенці.У січні 2015 року Анатолій приїхав у відпустку хворим. Мама пропонувала йому лягти до лікарні, але він сказав: «Мамо, я не хочу, щоб моя племінниця була холодна-голодна, спала у підвалах, як діти Донбасу. Ти не знаєш, що вони там роблять»… Анатолій поїхав до зони АТО 16 січня 2015 року, його брат вирушив туди 21 січня. Їхні позиції перебували на відстані 5 км — на різних берегах річки Сіверський Донець. 27 січня матері повідомили, що Анатолій загинув.На честь Анатолія Білоуса у Кременчуці встановлено дві меморіальні дошки — на фасаді його рідної 30-ї школи та на будинку на вул. Воїнів-інтернаціоналістів, 4а, де він мешкав.

Олег Кукса

Загинув у вересні 2015 року на Луганщині: підірвався на розтяжці, встановленій терористами. Олег помер не одразу: його доправили до лікарні, проте лікарям не вдалося врятувати бійця… 

35-річного Олега призвали у березні  2015 року у смт Десна Чернігівської області. Проходив службу у 54-й окремій механізованій бригаді.  Його позивний — «Фарро», бо раніше працював на м’ясокомбінаті. Олег закінчив ПТУ № 20 за фахом електрогазозварника і був покликаний до лав радянської армії. Службу проходив у прикордонних військах на західних рубежах України. Після демобілізації закінчив університет за фахом інженер-електромеханік. Працював на підприємстві «Техтрансмаш», на керівних посадах на підприємства «Аеліта», заводі силікатного кирпича, «Кременчукводоканал», був головним енергетиком на «Кременчукм’ясо». У грудні 2013 року в Олега народився син. А у березні 2015 чоловіка мобілізували, спочатку до навчального центру «Десна», далі направили до зони АТО, служити у 54-й окремій механізованій бригаді. Вже за пів року Олег разом ще з 5 товаришами підірвався на розтяжці…   

Олександр Поросюк

Загинув у квітні 2015 року під Волновахою під час мінометного обстрілу. Сам виховував доньку, в АТО прослужив лише півтора місяця.

37-річний Олександр пішов служити добровільно. Він міг і не йти воювати, бо сам виховував 14-річну дочку — дружина померла.  За фахом був кухар,  працював у військовій частині Кременчука. Далі навчався на психологічному факультеті та працював за фахом у соціальній службі Кременчука, але потрапив під скорочення.  У березні 2015 року був мобілізований Кременчуцьким військкоматом, у складі 72 окремої бригади у взводі матеріального забезпечення танкового батальйону працював кухарем. Через півтора місяця загинув під час мінометного обстрілу.

Дмитро Назаренко

Козак та коваль з Кременчука у серпні 2014 року загинув у «котлі» під Іловайськом.

Протягом останніх 11 років кременчужанин Дмитро Назаренко жив у козацькому хуторі у селі Михайлівка Канівського району Черкаської області. Там він був відомий як громадський діяч, член козацького товариства «Канівський полк». Він займався вихованням дітей-козачат і мав великий педагогічний талант. Дмитра згадують як дуже творчу людину. Він займався художнім куванням, писав вірші. До речі, за спеціальністю був «Художник, майстер-коваль» — отримав фах у кременчуцькому ВПУ № 7.Через його пристрасті Дмитро мав прізвисько «Коваль». Він кував і іноді продавав вишукану холодну зброю.

Коли почалася війна на сході України, Дмитро записався добровольцем до 14-го батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Миротворець». Він був стрільцем-кулеметником у званні сержант. Брав участь у звільненні Слов’янська, у боях під Дзержинськом та Іловайськом. Колеги згадують його, як затятого бійця, котрий постійно прагнув удосконалювати свої навички, і не пошкодував власних коштів, щоб придбати оптичний приціл для свого кулемета. Після війни Дмитро хотів повернутися до Кременчука, до сина. Але натомість його знайшли мертвого з безліччю переломів ребер. Дмитро загинув під час виходу з Іловайського котла у серпні 2014 через «зелений коридор», який обстріляли «Градами» російські військові. Дмитро був членом «Правого сектору», учасником київського Майдану: брав участь у протистоянні з «Беркутом», тримав оборону на барикадах. Дмитро лише 2 місяці не дожив до свого 40-річчя…

Микола Мартинюк

Микола загинув у травні 2015 року: його БТР підірвався на фугасі. Бійцю було  лише 22 роки… Кременчужанин закінчив школу № 17, далі професійно-технічне училище № 19, отримав професію електрогазозварювальника і був призваний до лав Української армії.Строкову службу проходив десантником у Житомирі в 95 аеромобільній бригаді. Після демобілізації працював, але у лютому 2015 року пішов добровольцем на фронт. Він служив помічником гранатометника у 95-й окремій аеромобільній бригаді.Друзі розповідають, що Микола не міг всидіти дома, дивлячись новини, завжди рвався вперед. Він був позитивним, посміхався, допомагав іншим. Вже за три місяці він загинув: під час передислокації особового складу БТР-80, яким їхав Микола, підірвався на фугасі.

Дмитро Андрусенко

Він став першим кременчужанином, який загинув у війні на сході України. 21-річний спецназівець охороняв аеропорт «Донецьк» ще до активних боїв за нього. Загинув від випадкової  кулі товариша по службі.

 Після закінчення школи хлопець вирішив стати військовим. Він хотів бути спецназівцем, тож не став йти на термінову службу, а одразу підписав контракт із Збройними силами України на три роки. Так Дмитро став військовослужбовцем 3-го окремого полку спеціального призначення, що знаходиться у Кіровограді. Коли розпочалися події на Сході, Дмитру залишалося служити півроку, але, за словами його матері Маї Андрусенко, він хотів продовжити контракт, пов’язати своє життя із військовою професією. 7 квітня спецназівців полку відправили охороняти аеропорт «Донецьк». Тоді боїв за нього ще не було, все ще літали літаки та обслуговувалися рейси, тож смерть Дмитра Андрусенка була повною несподіванкою. Напередодні до Донецька прилітала екс-прем'єр-міністр Юлія Тимошенко, щоби переговорити з місцевими активістами, керівництвом області та силових структур. Андрусенко загинув за кілька хвилин після того, як Тимошенко відлетіла з Донецька назад до Києва. За офіційною версією Міноборони, тієї фатальної ночі товариш по службі Дмитра стояв у чаті, раптово він почув якийсь галас. Солдат розцінив це як проникнення до будівлі аеропорту і застосував зброю. За фатальним збігом обставин це виявилося своїм, але солдат його не визнав у темряві. Від пораненого Дмитро загинув на місці. Коли Діма загинув, його наречена була на шостому місяці вагітності й вже після смерті свого коханого народила дочку. 

Степан Усс

36-річний військовий фельдшер загинув під час виходу з Іловайського котла «зеленим коридором» у серпні 2014 року. Степан та його друг Федір до останнього під вогнем супротивника надавали допомогу пораненим, поки біля них не вибухнув снаряд.

Степан закінчив Кременчуцьке медучилище, далі був призваний до армії. Він служив на посаді фельдшера у внутрішніх військах спеціального призначення «БАРС» у Києві. За час служби пройшов шлях від рядового до старшини. Працював на різних підприємствах: «Кленовий лист, де починав із вантажника, а став верстатником — деревообробником, на «Лукасі»,  столяром до «Л-трансі». У квітні 2014 року його призвали до 93-ї Гвардійської окремої механізованої бригади. У бригаді було розподілено до медичної роти, посаду — операційний брат.За час служби Степан пройшов кілька гарячих точок АТО. Спочатку він був під Луганськом, після чого його відправили у коротку відпустку.

Додому він прийшов хворим та змученим. У нього були сильні головні болі, він навіть потрапив до лікарні. Проте все одно рвався в АТО: не міг залишити своїх, особливо свого друга Федора, що став йому як брат. У серпні у складі 93-ї бригади разом зі своїм другом-фельдшером Федіром відправився під Іловайськ. Разом вони і загинули. Бойові товариші, яким вдалося залишитися живими, розповідали, що коли почався обстріл, усі кинулися врозтіч, але Стьопа і Федя побігли зовсім в інший бік — у самий пекло, де лежав їхній поранений 18-річний товариш по службі, щоб надати йому медичну допомогу. Коли товариші по службі Степи добігли до укриття і повернулися подивитися, Степан та Федір друг лежали в калюжі крові.  У Степана залишилось двоє діток, молодшому на момент смерті батька було лише 2 роки.

Роман Крутько

Загинув під Маріуполем, коли група українських військових потрапила до пастки рашистів.

38-річний Роман був за кермом автівки УАЗ, у який їхала розвідувальна група 17-ї окремої танкової бригади. Бійці проводили розвідку від Маріуполя у напрямку села Пищевик. Із засідки на машину напали рашисти. Роман встиг зорієнтуватися й вивести автівку в кювет так, щоби бійці змогли безпечно вийти: на великій швидкості розгорнув автівку, підставивши борт під обстріл бойовиків. Цим він врятував життя 15 товаришів. Коли Роман вистрибнув з автомобіля, біля його ніг вибухнула граната. Далі в нього влучив снайпер. Завдяки діям розвідників вдалося виявити велике скупчення російсько-терористичних сил поблизу села Пищевик та запобігти форсуванню річки Кальміус.Коли прийшла повістка, Роман не став ховатися та пішов в АТО у вересні 2014-го. Служив старшим стрільцем 17-ї окремої танкової бригади. Позивний — «Тракторист».Навчався у школі № 7 та ПТУ № 6, де отримав диплом зварника. Після строкової служби в армії переїхав до Лубенського району до своєї матері, де й залишився. Одружився. Заочно закінчивши Полтавську аграрну академію. Працював у селі ковалем.У Романа залишились дві доньки та дружина.

Сергій Щербак

53-річний кременчужанин загинув у березні 2015 року під Авдіївкою. Його з побратимами накрило артилерійським вогнем під час утримання прориву терористів під Авдіївкою у бік Ясинуватої (Донецька область). Сергій загинув попри «перемир’я» на Донбасі, що було проголошене  той час, а два його побратими отримали поранення.

Призваний навесні 2014 за частковою мобілізацією як доброволець, — не був військовозобов’язаним, але сам прийшов до військкомату. Після навчання на Чернігівщині у серпні 2014 вирушив на фронт. Служив у 95-й аеромобільній бригаді, у гранатометному відділенні.До цього  працював слюсарем на Кременчуцькій автобазі, КВБЗ, приватних фірмах. Закінчив кременчуцьку середню школу № 16, продовжив навчання у Полтавському професійно-технічному училищі № 6. Проходив строкову військову службу в лавах Збройних Сил СРСР. У нього залишилась дружина і донька.  

Антон Кириллов

Загинув під час виходу «зеленим коридором» з Іловайського котла. Антон став наймолодшим учасником АТО із Кременчука, який віддав своє життя:  Йому було лише 19 років.

Антон був єдиною дитиною у матері, яка його виховувала самотужки. Він закінчив школу № 31, ВПУ № 7, здобув професію майстра-налагоджувальника верстатів з ЧПУ. Проте мріяв стати офіцером, тому він зі своїм другом пішов служити до армії за контрактом. Після закінчення служби він мав намір вступити до військового училища.

27 березня 2014 року склав присягу і підписав контракт із 93-ю механізованою бригадою. Служив старшим стрільцем у званні солдата. Антон був у зоні АТО двічі. У липні 2014 року його з товаришами по службі відправили на кордон Луганської області з Росією. Їм було поставлено бойове завдання — не допустити прориву ворога з території Росії. А з 19 серпня 2014 року Антон був в Іловайську: його екіпаж  БМП прийняв бій, прикривав саперів. Востаннє він на зв’язок 27 серпня 2014 року. У мами досі збережено останнє смс-повідомлення, яке він написав їй о п’ятій ранку."Мамо, ми їдемо. Все нормально. Приїдемо — я наберу». Цього ж дня Антон зателефонував востаннє, у слухавці чулося лише шипіння та слово «Мама». 29 серпня він загинув. Довгий час Антон вважався у списках тих, що потрапили в полон і зникли безвісти. Була інформація, що він утримується бойовиками у Сніжному на Донеччині. Проте згодом за результатами ДНК встановили, що разом із тілами 96 загиблих в Іловайському котлі його перевезли до дніпропетровського моргу. У 2015-му Антона перепоховали у Кременчуці…

Станислав Душа

Загинув підірвавшись на міні у 2015 році  біля Горлівки. Станіслава призвали 4 травня 2015 року. Службу проходив у складі 34 мотопіхотного батальйону. Майже через три місяці Кременчук прощався з  32-річним командиром 34 мотопіхотного батальйону…

У день загибелі, 26 липня, разом з підлеглими їхали на вантажівці ГАЗ-66 біля Горлівки. Коли наїхали на міну, то Станіслав загинув, а водія та хлопців у кузові ранило та контузило. Бойові побратими згадують, що за часте вживання слово «ніжний» дали йому прізвисько — «Ніжний». Заступник командира 34 мотопіхотного батальйону Юрій додав, що Стас був справжнім командиром.Після закінчення 5 гімназії вирішив втілити дитячу мрію — стати офіцером. У 2004 році поступив до Севастопольського  військово-морського інституту ім. Нахімова, проходив службу в Феодосії та Севастополі. Коли повернувся до Кременчука, займався будівельним бізнесом. Станіслав разом з дружиною виховував доньку.

Богдан Гавеля

Загинув у лютому 2015-го під Маріуполем: бійці потрапили у засідку у селі Широкине.  Військові були туди направлені для перевірки виконання Мінських домовленостей. Але їх обстріляли з протитанкової й стрілецької зброї. 40-річний Богдан був у джипі за кулеметом, коли в них влучили із гранатомета. Постріл призначався БТРу. Фактично своїм життям врятував 30 бійців, які перебували в БТР, що їхав позаду джипа. У АТО він прослужив пів року.

40-річний Богдан пішов до АТО добровольцем. Служив у 79-й окремій аеромобільній бригаді гранатометником.Про службу розповідати не любив — намагався все тримати в собі, щоб не турбувати і не обтяжувати рідних. Не казав, де саме він служить і переконував, що у жодних бойових діях не бере участі: боявся, що дійде до батьків. Матері сказав, що йде працювати на державу.Богдан Гавеля тривалий час займався правозахисною діяльністю у Кременчуці у «Міжнародній організації захисту прав людини». За фахом був економіст-менеджер, закінчив КрНУ. Без Богдана залишилися батьки та донька.   

Олег Довбня

22 річний кременчужанин загинув під інтенсивним обстрілом у районі Авдіївки у березні 2016 року. Він отримав смертельне осколкове поранення шиї.

Олега призвали до лав Збройних Сил України у серпні 2015 року. У складі 90 батальйону аеромобільної бригади служив старшим розвідником на території Донецької області, поблизу Костянтинівки. 

Ввечері, 25 березня, перед виїздом на бойове завдання він телефоном він заспокоїв бабусю: «Я повернуся живим і зателефоную». А вже за пів години отримав поранення під час артилерійського обстрілу позицій українських військових поблизу Авдіївки.Олег постійно знаходився на найбільш загрозливих напрямках. У 2011 році проходив військову службову у Кам’янці-Подільському. Демобілізувався, працював у приватному охоронному агентстві. До війни захоплювався боксом, закінчив колегіум № 25, вечірню школу № 3, Кременчуцький професійний ліцей нафтопереробної промисловості № 19, отримав професію штукатура-лицювальника та плиточника.  У Олега залишились батько, дідусь з бабусею. 

Микола Вашура

Кіборг, що боронив Донецький аеропорт. Помер через зупинку серця під час несення служби. Миколі було 39 років…

Микола служив старшим сержантом у 93-й окремій механізованій бригаді, (позивний «Мент»). На фронт Микола Вашура потрапив у 2014 році. Воював у Пісках. Боронив Донецький аеропорт.  У вересні 2015 року Микола демобілізувався, а вже за два місяці, 9 листопада, підписав контракт і повернувся в зону бойових дій.За словами побратимів, Микола був сміливим та надійним. Він двічі виживав після поранень.  Військовий медик згадує, що в Опитному у бронежилет потрапило 7 куль з автоматної черги. У Миколи були поламані ребра, але від госпіталізації він відмовився. А якось зламав руку, але все одно продовжив службу, сидів на знеболювальних. Сусідам Микола розповідав, що після поранення у нього залишився уламок біля серця. Проте боєць ніколи не жалівся на проблеми зі здоров’ям.  

Микола закінчив школу № 16 у 1992 році, з відзнакою закінчив ВПУ № 7 за спеціальністю слюсар-інструментальщик. Микола після навчання служив у Збройних Силах України, далі підробляв таксистом, на колісному заводі та вагонобудівному заводі. До війни два роки служив у патрульній службі МВС у Кременчуці (звідси позивний «Мент»). Залишилися мати та син.