Боялася сказати батькам, що їхній син загинув. 21-річна Владислава з Кременчука втратила коханого на війні

Це історії десяти жінок, які через війну залишилися без підтримки та взяли на свої плечі й свої, і чоловічі справи та обов’язки. І це історії десяти чоловіків, яким стало сили залишити власний дім та сім’ю, аби виборювати нашу перемогу. 

Наша друга героїня — Владислава Міщенко.

21-річна Владислава Міщенко втратила на війні коханого. Дмитру Білявському було всього 24 роки. У цивільному житті він працював столяром. Молода пара мріяла одружитися і подорожувати разом.

Але стало відомо, що 19 серпня хлопець не повернувся з позиції після артилерійського обстрілу. Поховали його 23 серпня, у День Державного прапора України.

Владислава каже, що найважчим було розповісти про загибель Дмитра його батькам, вони й досі не оговталися після цієї звістки.

— Розкажіть, як ви познайомилися і скільки зустрічалися?

Зустрічалися 3 роки. А познайомилися ми в парку Миру. На той момент, у травні 2020 року, тільки почався карантин. Тоді цвіли сакури. І ми з подружкою хотіли сфотографуватися, але не знали, що не можна в парках гуляти, ще офіційної заборони не було. Дмитро тоді був на строковій службі, у велопатрулі. І вони патрулювали. Ми заходимо в парк, а в парку нікого немає. Так здивувалися. Пішли сфотографувалися і бачимо, що вони під'їжджають. І зробили зауваження: мовляв, дівчата, не можна в парку наразі знаходитися. Ми дофотографувалися, вони нас не виганяли. Після того, як дофотографувалися, обмінялися інстаграмами, він знайшов мене. Так почали спілкуватися. Пів року чекала його зі строкової служби. Повернувся, потім десь за два-три тижні приїхав, ми почали жити в місті, у мене у квартирі.

— Чим він захоплювався?

Він захоплювався, мабуть, як і всі, футболом, волейболом, любив грати в вільний час. Але ще дуже захоплювався своїм спортивним мотоциклом. У Недогарках були стритрейсери, дуже захоплювався цим. Повністю свій мотоцикл підігнав, зробив тюнінг. Наразі він стоїть вдома.

— А ви вмієте їздити?

Так, він навчив мене кататися, але ж права потрібні.

— Розкажіть, як почалася його життя в армії, у військах?

У 2019 році його мобілізували на строкову службу. А коли повернувся, уклав контракт на три роки, на випадок війни або надзвичайної ситуації. Потім його мобілізували у березні 2022 року. До цього він сам дуже хотів мобілізуватися, ходив по військкоматах, але його не брали, тому що в нього вже був контракт. Хотів їхати в Дніпро, в нього в Дніпрі є друг, строковик, який також служив з ним. А якраз на наступний день, як він хотів уже поїхати, йому зателефонували з військової частини, з Кременчука. Сказали: мобілізуйся вже, розпорядження прийшло. Спочатку він служив на блокпостах у Кременчуці, наші підприємства охороняв. Потім його перевели у Дніпро, і звідти відправляли у гарячі точки.

— Ким він служив? На яких напрямках?

Він служив у 16 окремому полку охорони міста Дніпра. Посада — стрілець-радіотелефоніст.

Якщо рахувати по гарячих точках, то у травні 2022 року був у Мар’янці. А останні пів року був спочатку в Кремінній — в лютому, а потім його перевели на Донецький напрямок, у Велику Новосілку.

— Що він вам розповідав про службу?

Він ніколи ні мені, ні батькам нічого не розповідав поганого. Беріг, каже: «Воно вам не треба». Але коли балакали по відеозв’язку, чула вибухи. Будинки показував, що зруйновані повністю. Важкі моменти… Я просто не уявляю, що наші військові наразі переживають, коли бачать кожен день цих людей, будинки.

— Він не був поранений за той час, коли служив?

Ні, але були дві контузії.

— А що було для вас найважчим у той період, коли його не було?

Його відсутність. По побутових справах я справлялася. До його батьків їздила регулярно, хоча не дуже близько (вони живуть у селі Гриньки — ред.). Намагалася там допомагати, підтримувати їх. Спілкування не вистачало, поряд його не вистачало, чоловічої сили, на кухні, в чомусь ще. Ту ж банку просто відкрити було нікому.

— Як ви дізналися, що він загинув? Коли це було і за яких обставин?

За два дні до того в мене було відчуття тривоги. Я не знаю, з чого воно почалося, просто якась така тривожність, наче щось станеться. І якраз я вже лягала вночі (мабуть, десь перша година ночі), не могла заснути і не виключала інтернет. І тоді написала дівчинка побратима (наразі цей побратим знаходиться за кордоном на навчаннях): «Я не знаю, як ти переживеш це». Я не зрозуміла це СМС-повідомлення, подумала, можливо, поранений. А вона: «Подзвони до мого чоловіка, він тобі все розкаже». Він був за кордоном, але взяв трубку, хоч такий (пізній — ред.) час був, і каже: «Вибач, я сам не знаю, як це могло статися. Тому що всі хлопці вийшли з позиції, а його немає». Дмитро потрапив під артилерійський обстріл.

— Що ви тоді відчули, як впоралися в перші дні з цим?

Я в той момент була у його батьків, ми там ремонт робили, то боялася їм сказати. Його батьки — літні люди, 70, 73 роки. У Діми сестра і багато братів. І сестра неподалік живе, я їй подзвонила, поїхала до неї. Ми думали, що, можливо, він поранений або якась неправдива інформація. До ранку ми вже всіх передзвонили, переспілкувалися, і на ранок командир вийшов на зв’язок і повідомив, що сталося.

— Як батькам розповіли?

Усі разом, вже гуртом збиралися, сестра, троє братів приїхали, я пішла і повідомила. Але їм досі тяжко. У них шестеро дітей, один помер через хворобу 20 років тому, а цей (Дмитро — ред.) наймолодший був. Дуже важко сприйняли… Тим паче, що почалися косметичні ремонти в хаті, якраз робили ванну і не закінчили. Знаєте, як воно, дивишся на те місце, що він же це хотів зробити якнайкраще, керував цим, і якось моторошно. Він хотів зробити ремонт, щоб батьки пожили на старості років в нормальних умовах.

— Що зараз вам допомагає жити далі?

Наразі я б не уявляла свого життя без наших кумів. Вони дуже сильно підтримують кожен день, хоч і далеко від нас живуть — за 600 кілометрів. Чоловік також військовослужбовець у моєї подруги. Кожен день ми спілкуємося по відеозв’язку, переписуємося, намагаємося хоч якось один одного відволікати. Для них це дуже велика травма, особливо для його друга. Тому що вони 20 років продружили, були як брати. Його сестра та брати допомагають, телефонують, переживають. Якось гуртом намагаємося триматися.

— Дмитро з Гриньків. Розкажіть, чи допомагає вам якось сільська влада?

Ніякої допомоги. Можливо, я неправильно скажу, але не та влада наразі знаходиться в селі. Вони не розуміють, що це. У перший день прийшли, матеріальну допомогу від села надали, але ж моральної підтримки я не відчула з їхньої сторони.

— Чи допомагає вам країна?

На пільги подали наразі, на виплату, щоб забезпечували батьків. Краще, звісно, щоб цього не було, але хоч так.

— Ви зверталися за психологічною допомогою?

Ні, наразі поки друзів та підтримки навколишніх вистачає. Важко, звісно, але треба якось жити. Він би хотів, щоб все в нас було добре, будемо намагатися, щоб так і було надалі.

— Яким ви його запам’ятали? Які були моменти такі найцікавіші, найяскравіші у вашому житті?

Мабуть, найяскравіший з усіх моментів, як ми познайомилися. Я не очікувала, що з такого знайомства може вийти така історія. Подорожі були, в Київ багато їздили до наших кумів. Десь два місяці тому встигли охрестити нашого похресника, Дмитро був кумом для свого найкращого друга. Вони до нас приїжджали, ми до них їздили, бавилися з дитиною, дуже любили це. Усе життя — це момент, який дуже запам’ятався.

— Про що ви мріяли з Дмитром? Які у вас були плани на найближче майбутнє?

Хотіли, як він приїде у відпустку восени, вже подумати про одруження. Хотіли поїхати до наших кумів прогулятися, щоб вони до нас приїхали, мріяли подорожувати — поїхати в Карпати або на море. Але не судилося нам.

Нове відеоінтерв’ю проєкту «Я — дружина військового» — наступної п’ятниці.

Читайте також:

• Тетяна Андросова: «Щоб мене зрозуміти, у вас має бути така сама втрата»

Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. ЇЇ зміст є виключною відповідальністю  «Кременчуцького Телеграфа» і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу