«Колишніх розвідників не буває» та «ніхто, крім нас, Україну не захищатиме» — генерал Кривонос

Серед кременчужан багато яскравих особистостей, якими пишаються мешканці нашого міста. Одним з них, без сумніву є легендарний генерал, колишній перший заступник Командувача Сил спеціальних операцій (ССО) ЗСУ та ексзаступник секретаря РНБО України Сергій Кривонос.

У четвер, 21 вересня, на запрошення «Кременчуцького Телеграфа» він завітав до нашої редакції та дав велике інтерв’ю, у якому розказав багато цікавого. Зокрема, про історії створення ССО ЗСУ, свою участь у російсько-українській війні, починаючи з 2014 року та причини звільнення з РНБО і військової служби.

Під час розмови генерал тепло згадував про Кременчук, звідки родом не тільки він сам, а і його дружина. У нашому місті у Сергія Кривоноса народилася донька, яка навчалася у педагогічному училищі, як і свого часу його дружина.

Генерал висловив свої думки щодо повномасштабної війни, оцінив ситуацію на фронті та зробив декілька різких заяв та звинувачень у бік влади.

Читайте відповіді генерала Сергія Кривоноса на питання редакції.

— Ви досить відома в Україні особистість. Окрім того, ще й кременчужанин, адже народилися, вчилися та працювали у нашому місті. Які у вас спогади про життя у Кременчуці? Чи залишилися у нашому місті рідні, друзі та чи часто тут буваєте?

Так, я народився в Кременчуці у 1970 році, закінчив тут школу, працював на КНПЗ, а у 1988 році був призваний до лав Збройних сил. Але мої контакти з містом не переривалися. Тут жили мої батьки й мої друзі. Як став офіцером, то щорічно приїжджав до Кременчука у відпустку. Я й досі маю тут друзів і з радістю з ними зустрічаюся, бо всі ж знать, що найкращі друзі — це друзі дитинства та юнацтва. Я з задоволенням сюди приїжджаю та відпочиваю душею, коли знаходжуся на батьківщині.

— Ви пройшли військову службу від солдата-строковика до генерал-майора. Командували полком спецпризначення, очолювали Управління спецоперацій ГШ ЗСУ, були призначені першим заступником Командувача Сил спеціальних операцій ЗСУ, які були створені за вашою ініціативою у 2015 році. Що спонукало вас до цієї ідеї та чи була підтримка на той час з боку військового керівництва Міноборони та ГШ ЗСУ? Та чому командувачем ССО тоді призначили не вас?

Ідеологом створення ССО був полковник Серветник Юрій Степанович. Саме він був призначений першим начальником Управління спецоперацій Генерального штабу в середині 2000-х років. Але жорстка протидія з боку керівництва Генштабу на той момент не дозволила йому реалізувати свою ідею. Знаючи його давно та пройшовши в спеціальній розвідці достатньо складний, але цікавий шлях, я також хотів, щоб ССО були створені, як окремий рід Збройних Сил України.

І у 2014 році, опрацювавши програму, ми почали її реалізовувати. У першу чергу ця програма була направлена на співпрацю з нашими західними партнерами та роботу з військово-політичним керівництвом країни. Бо й у 2014 та й у 2015 році була достатньо жорстка протидія, особливо з боку керівництва Генерального штабу щодо створення Сил спеціальних операцій, як окремого роду військ. Їхнє бачення не збігалося, ані з натовськими підходами, ані з нашою програмою. А ми з нашими натовськими партнерами мали чітке взаєморозуміння та взаємодію. У січні 2015 року мені прямо заявили, що створення ССО — це мої «дитячі» мрії, які ніколи не будуть здійснені.

Зрозумівши, що не зможемо пробити стіну української бюрократії, ми змінили підходи та, як справжні спецназівці, почали шукати інші шляхи та тих, хто нам допоможе у цьому. Ми почали проводити багато перемовин з нашими західними партнерами, у першу чергу з американськими. І, зазначу, що завдяки двом впливовим людям, які тоді зустрілися й підтримали мене, був запущений процес лобіювання створення Сил спеціальних операцій. Це командувач ССО США в Європі та посол США в Україні. Саме ці дві посадові особи нас тоді підтримали. І восени 2015 року військово-політичне керівництво України було поставлене перед фактом — або ви створите ССО у варіанті, який пропонує НАТО та підтримує команда Кривоноса, або ви нічого не отримаєте. На цьому етапі ми виграли й запустили процес створення ССО.

Чому я не був призначений командувачем? Це була така помста за те, що я таки зумів «продавити» їх створення. Але командувачем призначили генерал-майора Луньова Ігоря Васильовича — непогана людина, але він був чужинцем для нашої системи й абсолютно не розумівся для чого створені Сили спеціальних операцій. Їм це було вигідно — поставили «смотрящего» за процесами, аби нічого там не перекрутили. Як і надалі — постійно намагалися поставити людей, які далекі від ССО. Наразі ситуація не змінилася.

— Із самого початку АТО ви брали в ній участь і відомі насамперед, як керівник оборони Краматорського аеродрому. Аеродром тоді, влітку 2014 року, вдалося утримати. Який досвід ви винесли з тих перших місяців російсько-української війни та як його використали надалі?

Те, що ми робили при обороні Краматорського аеродрому — це те, що прописано в Бойових статутах Сухопутних військ. І по закінченню 47-денної облоги аеропорту я завжди говорив, якщо кожен командир на цій війні буде робити те, що прописано у цих статутах, він матиме успіх. Бо насправді все, що застосовується під час війни з 2014 року — це то, що вже колись було зроблено. Є нюанси у застосуванні певних зразків зброї, але то лише нюанси. Все полягає у професійному виконанні своїх службових обов’язків. І я вдячний долі, що ті люди, які разом зі мною обороняли Краматорський аеропорт, чітко виконували мої накази. Спочатку в деяких моментах вони «бухтіли», коли я змушував їх рити окопи, бо це ж десантники та спецназівці, які до такого не звикли. Але коли кількість обстрілів зросла, а втрат серед моїх підлеглих не було, вони зрозуміли, що окоп достатньо непогано захищає й тоді ступень довіри та взаємодії у нас ще більше підвищився.

Для мене головний висновок з тих часів:

• Перше — ти, як командир, мусиш постійно навчати своїх людей навіть під час війни. Тоді у мене була велика кількість мобілізованих і ми їх навчали в перервах між обстрілами та боями.
• Друге — те що підлеглі мають чітко виконувати накази командира, а командири мусять ті накази віддавати правильно, розуміючи свою міру відповідальності за них.

І це все знову повертається до професійності. Я не люблю слова «героїзм на війні», бо героїзм інколи сприймається, як провал в професійності командирів правильно спланувати забезпечення бою. І тоді вже підлеглі платять за це своєю кров’ю. Якщо командир все передбачив, все розрахував, якщо він при підготовці до ведення бойових дій не жалів своїх людей, бо солдата під час тренування жаліти не можна — його треба берегти в бою, то буде успіх. Це такі золоті, прописні істини, які я засвоїв ще коли був сержантом. І дотримуюсь їх й досі, навіть знаходячись у запасі. І прищеплюю ці правила своїм підлеглим, бо колишніх підлеглих не буває, так само як не буває і колишніх розвідників.

— Ви були звільнені з військової служби у червні 2021 року. Це була ваша власна ініціатива та на якій посаді ви тоді перебували?

Після того, як мене звільнили з апарату РНБО я був виведений у розпорядження Міністра оборони. У той же день зустрівся з Начальником Генерального штабу, міністром оборони та Головнокомандувачем ЗСУ. Під час зустрічі чітко заявив про своє бажання й далі продовжувати службу для захисту своєї Батьківщини. Міністр оборони сказав, що все буде добре, не переживай, ще зустрінемося й поговоримо. Та тільки я вийшов з кабінету — був підписаний наказ про моє звільнення. Як мені неофіційно пояснили, це був чіткий наказ з ОП — звільнити «аби не заважав».

— В інтернеті є багато різної інформації щодо вашого керівництва обороною київського аеропорту Жуляни у перші дні повномасштабного вторгнення. Що спонукало вас очолити цю оборону, адже на той час ви були цивільною людиною? Розкажіть про головні події тої оборони.

Ще весною 2020 року я спрогнозував варіанти нападу росіян на Україну… Як спецпризначенець, я все життя навчав та сам навчався руйнувати інфраструктуру ворожих держав. Тож, розумів, як будуть це робити росіяни проти України. І я передбачав, що вони будуть намагатися повторити бліцкриг за прикладом Чехословаччини 1968 року та Афганістану 1979 року. Росіяни кальки не міняють, а міняють лише наповнення цих кальок. Якщо проаналізувати бої на Донбасі, то вони достатньо часто повторюють варіанти боїв на Донбасі за часів Другої світової війни.

Я знав, що завданням № 1 для ворога буде захоплення аеродромів, які могли б забезпечити їм плацдарми для десантування військ та швидкого захоплення столиці. На той момент було зрозуміло, що це аеродроми у Гостомелі, Жулянах, Борисполі, Святошині. Це те що мінімально вони могли захопити абсолютно спокійно. Був ще Васильків та, можливо, Узин. Заїхавши разом з побратимами з «Правого сектору» в аеропорт Жуляни для поповнення боєприпасів, я побачив там повний бардак та відсутність будь-якого керівництва. Люди не знали що кому робити, хоча людей було достатньо. Розуміючи, що час йде на години, а то й на хвилини, та що росіяни можуть висадити свій десант, як це було у Гостомелі, я погодив свої дії з Головнокомандувачем ЗСУ генералом Залужним, отримав від нього добро та очолив оборону цього аеропорту.

Все те, що я робив в аеропорту Жуляни, було в певних моментах повторенням ситуації у Краматорську у 2014 році. Але було значно складніше, тому що у 2014 році у мене були професіонали, мотивовані спецназівці та десантники, а тут мотивованих було багато, а от з професіоналізмом в них було слабенько. У мене була дика «солянка» з підрозділів різних видів, родів військ та силових структур. Був такий «мікс» і серед нацгвардійців — починаючи від конвойних і патрульних частин до тих, що відійшли після бою у Гостомелі. Прикордонники на той момент, окрім спецназу Прикордонної служби, були абсолютно не підготовлені — їхнім завданням до війни було перевірка паспортів на КПВВ в Жулянах. Солдати строкової служби зведеної роти президентського полку до того відслужили 3-4 місяці і тренувалися тільки ходити у складі почесної варти.

Кістяком оборони стали хлопці з «Правого сектору» з якими з 2014 року дружив і воював разом. З такого дикого «міксу» ми й організували оборону. Час працював проти нас і знаючи усі нюанси з захоплення аеродромів, бо це була моя професія, я розумів, що може відбити у ворога бажання захопити цей аеропорт — це заподіяти тимчасову шкоду злітно-посадковій смузі. Ми залили її оливою, що унеможливило посадку у цьому аеропорту великих транспортних літаків. Далі ми поставили на злітно-посадковій смузі паливозаправники, бетонні блоки, замінували, ну й почали готуватися до боротьби з вертольотами. Ворог постійно вів аеророзвідку і побачив, що немає сенсу захоплювати аеродром, бо його не можна використовувати. Тому ті вертольоти, які летіли на Київ, потім пішли на Васильківській аеродром. Там був мій побратим — офіцер ССО, який також допомагав організовувати оборону цього аеропорту. Він захищав його разом із своїм сином, який служив пілотом на цьому аеродромі. Вони також його утримали.

Що стосується певних питань, то я скажу так — на момент нашого заходу в аеропорт його служби безпеки чисельністю більш ніж 400 осіб, не було. Вони втекли. Як не було і національної поліції, яка теж втекла. Крім нас там нікого не було. Жодне приміщення та жодний об’єкт на аеродромі ніхто нікому не передавав. І чи було там майно, чи його там не було, та якщо кажуть, що щось вивозили, так почекайте — а хто ж передавав нам його під охорону? У мене завдання стояло тільки одне — не допустити висадки десанту. Ми це завдання виконали чітко.

Під час оборони у першу добу у нас було у кращому випадку по три магазини патронів. Не було ані кулеметів, ані протитанкових засобів чи засобів боротьби з літаками та вертольотами. Налагодивши правильну комунікацію ми все це почали отримувати. Навіть аптечки нам завезли вже у першу добу. Ми знали куди телефонувати та у які двері стукати. Завдяки Головнокомандувачу ЗСУ та Командувачу медичних сил пані генералу Остащенко, у нас весь особовий склад був швидко забезпечений аптечками. Завдяки генералу Залужному ми спочатку отримали кулемети MG-3, MG-42, потім великокаліберні кулемети Browning. Пізніше отримали ЗУ-23-2 — це взагалі чудова зброя у боротьбі з повітряним десантом. Також отримали ПЗРК. Ми нарощували свою боєздатність.

Крім того, що навчали своїх людей та забезпечували підтримання в аеропорту військового порядку, ми почали підготовку підрозділів територіальної оборони, які були у Києві. Ми навчали володіти зброєю та тактичній медицині абсолютно цивільних людей. На жаль, територіальною обороною перед початком війни ніхто не займався. Пам’ятаю скандал минулого року, коли у кременчуцькому батальйоні виступали із заявами, щодо неготовності вести бойові дії. Але ніхто тобі ніколи не дасть ідеального часу — ти мусиш його знаходити та використовувати  — навіть перерви між прийманням їжі та сном. Можна завжди знайти час тренувати людей.

Я кажу так — не намагайтеся знайти причини, чому не зробили, а знайдіть можливості, як це зробити. Проблеми територіальної оборони полягають у тому, що процес створення ТрО у свій час, а ми у 2019 році запустили цей проєкт, пішов не за нашим варіантом — за законопроєктом громадянина Зеленського, який подав його за пів року після нашого. Бо у них було недостатньо фахівців, щоб створити це своєчасно. Я ще тоді говорив, що це не той закон, якій нам потрібен. І війна показала, що не такого ТрО потребувала Україна. Затягування процесу створення ТрО відіграло також негативну роль у захопленні ворогом нашої території. Окремі підрозділи руху опору, які ми готували у 2014-2015 роках у Харкові, Сумах, Чернігові, на території Донецької та Запорізької областей, показали себе відмінно. Вони виявилися достатньо ефективними під час великої навали росіян. Це продемонструвало, що ми йшли правильним шляхом, а ті хто тоді нам заважали, працювали на користь РФ.

— Чому ви, дуже заслужений та досвідчений військовий, так і не повернулися до лав ЗСУ та чим займаєтеся зараз?

Займаюся тим, що консультую, допомагаю у бойовій підготовці. Також допомагаю «стукати» у ті двері, у які треба «стукати», щоб просунути певні проєкти, які є корисними для системи безпеки України.

Чому мене не призивають? Насправді мене призвали у березні минулого року, а потім за наказом громадянина Зеленського звільнили. Я тоді поставив питання — чому? Відповіли, що мене розглядають, як його конкурента на майбутніх виборах. Хоча, з точки зору нормальної, людської логіки, якщо вона є у тих хто сидить на «Печерських пагорбах», було б простіше дати мені воювати, як воїну. Поки ти воюєш, ти не займаєшся безпосередньо тим, чим я зараз займаюся. На жаль, їхні політичні амбіції значно вищі від правильного розуміння того, як використовувати людей з певним військовим досвідом. Мій приклад не один. Таких людей з досвідом, яких не використовують, достатньо багато: генерал Муженко, генерал Павловський, генерал Тимошенко. Цих людей прибрали, хоча їхній досвід значно вищий, ніж досвід тих, хто зараз керує певними процесами у Збройних Силах. З точки зору політичних нюансів, їм важливіші їхні політичні амбіції, ніж система безпеки країни.

— Як ви оцінюєте ситуацію на фронті? Які наразі головні проблеми у ЗСУ та чи зможемо ми повернути усі території, окуповані Росією з 2014 року?

Це все ми можемо зробити. Проблем у Збройних Силах більш ніж достатньо, проте спочатку поговоримо про ситуацію на фронті. Вона складна, але контрольована. Це, мабуть, найголовніше, що треба сказати. Можна окремо обговорювати кожен напрямок… Є на війні таке поняття — бої місцевого значення. Ворог намагається атакувати — ми відбиваємо атаки. Ми намагаємося атакувати — ворог відбиває наші атаки. Те, що ми зараз не маємо панування у повітрі — це грає не нашу користь й не на нашу наступальну спроможність. Так само як щодо кількості артилерії, яка використовується. І кількість снарядів, які ми випускаємо проти росіян, значно менша, ніж тих, що росіяни випускають по нас. Проте, інколи й кількість не завжди грає головну роль, якщо правильно організована якість. Тому, шляхом правильно організованої контрбатарейної боротьби, ми зараз маємо успіхи. Але це все треба нарощувати.

Якщо рік тому ми мали перевагу у використанні дронів, то зараз ми її втратили. Не було правильного, стратегічного підходу до забезпечення потреб ЗСУ. У Міноборони, замість організації піару пані Маляр та міністра оборони, мали б займатися своїми напрямками діяльності. Саме непрофесійність призвела до того, що ми втратили перевагу по дронам. Та величезна кількість дронів, яку ми зараз використовуємо, в першу чергу забезпечується волонтерами. Це добре, але хотілося б мати значно потужніші речі. Росіяни побудували величезне підприємство на своїй території, де випускають ті ж самі «Шахеди», «Ланцети» та інші БПЛА. Це треба виправляти.

А для цього треба змінити підходи держави — менше «вішати локшину» на телемарафонах, що у нас все добре, а готувати людей до затяжної війни. І не просто готувати морально, а й фізично. І для цього не треба суперполігонів… Було б бажання. Ми мусимо розуміти, що Україна вийшла на рівень Ізраїлю — коли навколо вороже оточення і ти мусиш бути готовим до захисту країни у будь-який час. Так і у нас — будь-яка людина чоловічої статі мусить проходити військову підготовку, починаючи зі школи. У свій час ми пропонували програму «П’ять кроків», яка дозволяла значно підвищити рівень обороноздатності країни. І ця програма була прийнята за ініціативи попереднього президента, але заморожена при теперішньому. Та програма дозволила б ще з 2019 року зробити багато чого, аби держава стала сильнішою. Я підкреслюю — держава, а не Збройні Сили. ЗСУ — це лише частка держави. А ми піднімали питання щодо спроможності українського народу захищати власну державу. Нам цю програму не дали реалізувати, бо це було невигідно владі. Тоді влада активно працювала над іншими проєктами та казала, що це «не на часі». Як казав у жовтні 2019 року пан Данілов — «війна вже закінчилася, військові не потрібні й тому треба змінювати підходи». Як виявилося — війна все ж таки не закінчилася. Я ще тоді казав, що люди, які мають таку точку зору, страшніше за ворогів. Наразі ситуація не змінилася. Держава поки що не приділяє потрібної уваги підготовці населення.

Навіть перебуваючи в рідному місті, я бачу що треба багато чого підіймати. І це не тільки питання навчання тримати у руках зброю чи надавати першу медичну допомогу за азами тактичної медицини. Це питання значно ширше. Навіть по кременчуцькому батальйону — проблема була у тому, що люди, які потрапили на фронт, не мали простих навичок ведення бойових дій. Тому і виникала паніка, бо якщо ти не готовий і розумієш, що не готовий, то починаєш панікувати. А якщо тренований, то виникає відчуття самовпевненості та поведінка змінюється.

— Наразі деякі політики на Заході та й у нас почали говорити про необхідність проведення виборів в Україні попри війну. Як ви вважаєте — чи можна проводити вибори президента та парламенту у 2024 році за умови дії воєнного стану?

З точки зору воєнного стану, то у нас парламент мав бути розпущений за 90 днів після його введення. Президент цього не зробив, бо не хоче брати на себе усю відповідальність. Він намагається розмазати, як масло по бутерброду, свою відповідальність, непрофесійність та бездіяльність за рахунок депутатів «зеленої» монобільшості.

Виборів не можна проводити й з точки зору здорового глузду. Адже виборів не буде проведено відкрито та правильно. І ми розуміємо, що влада матиме можливість на них маніпулювати. Влада просто хоче продовжити свій термін ще на 4-5 років, отримати карт-бланш, щоб й далі продовжувати руйнувати країну зсередини, на радість пану путіну та його оточенню.

Навіть останній скандал, що стосується економічної війни з Польщею та іншими країнами ЄС, які активно підтримують Україну останні 1,5 року, показує, що не все добре в нашому керівництві, яке на жаль, працює не на користь України. Вони «пиляють гілку», на якій самі сидять. Треба бути самовбивцею, щоб сваритися з тими, хто тобі допомагає. А їхнім розповідям про те, що вони нібито намагаються пробити «зернове питання» на користь України, не можна вірити. Будь-хто може зайти у «Вікіпедію» та подивитися 10 ведучих агрохолдингів України — де вони зареєстровані та де платять податки. То про яку Україну ми говоримо? Це якраз лобіювання великого аграрного бізнесу в інтересах певних посадових осіб. Це не захист українських інтересів — це захист українських олігархів, яким абсолютно начхати на український народ.

Тому для мене проведення виборів наступного року у будь-якому варіанті не прийнятне. Це намагання утриматися при владі та намагання продовжити своє безкарне існування, розкрадання та руйнування країни.  

— З міського бюджету Кременчука та інших територіальних громад планують вилучити «військовий» ПДФО, що значно зменшить доходи міського бюджету, що позначиться на можливості міста допомагати військовим. Як ви вважаєте — чи доречною була ця ініціатива уряду та парламенту?

Я категорично проти цього. Якщо подивитися, що влада робить останнього часу, то бачимо, що вона намагається зруйнувати малий і середній бізнес, який є основним платником податків до бюджету. Вони намагаються працювати в інтересах великих концернів. І, якщо у місцевого бюджету будуть забирати ще й ці гроші, то це демонструє, що економіки у нас немає, що влада нею не займається і що ми існуємо завдяки допомозі західних партнерів. І, навіть, воюємо ми тільки завдяки їм, бо військо-економічний потенціал України був значно зменшений за часи Зеленського. Для чого це робиться? Щоб вкрасти гроші у власного народу. Ці гроші потрібні у місцевих бюджетах.

Проте, я б підтримав дії влади, якби вони ввели жорсткий контроль за використанням цих грошей. Бо можна обвинувачувати владу, особливо що стосується Міноборони, Резнікова та його заступників, але є величезна кількість скандалів й на рівні місцевих органів влади. Це і будівництво стадіонів, і закупівлі барабанів для бомбосховищ та інших непотрібних речей. Встановити контроль, щоб цього не було — я з цим абсолютно погоджуюся. Але хто буде здійснювати цей контроль? Тому, питання спірне. Але забрати гроші у місцевих бюджетів — це ми йдемо повними кроками до узурпації влади.

— Декілька особистих питань: ви одружений, чи є діти, онуки?

Я одружений. Дружина у мене з Кременчука. Дочка також народилася у Кременчуці, але приїжджала сюди лише на літо до бабусь та дідусів. Моя дружина і донька професійні військові. Хоча у свій час дружина і донька закінчили Кременчуцьке педагогічне училище. Такі цікаві моменти — дружинам та родичам військових інколи неможливо влаштуватися на роботу в далеких гарнізонах за своєю спеціальністю. Тому вони обирають шлях військових. Але, як показує досвід, це значно зміцнює родини…

Хочу побажати усім співгромадянам, своїм землякам розуміння, що ніхто, крім нас, нашу Україну не буде захищати. І захист України — це не тільки вміння володіти зброєю та бути готовим до ведення війни на фронті, а й професійне виконання кожним своїх обов’язків, своєї роботи. Оце якраз і зміцнює націю та дає результат!

Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів