Кременчуцькі вчителі розповіли про складнощі, смішні та цікаві моменти дистанційного навчання

1 жовтня в Україні відзначають День вчителя. До цієї дати «Кременчуцький ТелеграфЪ» поспілкувався з кременчуцькими вчителями про дистанційну освіту — з якими складнощами вони стикалися, що нового довелося опанувати, які були смішні та цікаві моменти.

Ірина Тупало, заступник директора з навчально-виховної роботи, учитель початкових класів ліцею № 10 «Лінгвіст»

— Розкажіть, що для вас було найважчим у дистанційному навчанні?

Те, що наживо не бачила дітей і не контролювала сам процес навчання. Хоча зошити я перевіряла. Мабуть, тільки живого спілкування з дітьми бракувало.

— Які прийоми вам довелося опанувати в дистанційному навчанні?

Усі оволодівали різними платформами, програмами. Важкого такого, чесно кажучи, і не було. Коли стоїть мета, що треба навчитися на благо роботи та дітей, то старалися швидко навчитися і працювати. Zoom, Meet — було все одно. Мені дуже сподобався прийом, коли Zoom сам ділить дітей на групи. Я задаю кількість дітей в групі, він їх ділить, і кожну цю групу відправляє в кімнати. У кожну групу я могла заходити, ми з ними спілкувалися, обговорювали, потім я йшла в інші групу, ці залишалися працювати. Потім знову виводила клас на екран і працювали разом. Це подобалося і їм, і мені теж. Перший раз у дітей був такий шок від того, що вони забули, як одне з одним спілкуватися. Я заходжу в групу, а там тиша, діти кажуть, що імена одне одного позабували. Я їм підказую, щоб на екрані імена читали. Вони соромилися одне одного, навіть дівчата. Там, де хлопці з дівчатами — я взагалі мовчу. Їм не вистачало соціалізації. Але потім усе устаткувалося, ми зрозуміли, що можна і спілкуватися, і виходити за межі квартири, будинку.

Перші дні війни були незрозумілі та важкі. Але потім діти почали зустрічатися, ходити разом прогулюватися компаніями. У мене є група, де учні говорили, що їм допомагає в житті із того, що ми вивчили за минулий рік. І навіть коли вже були літні канікули, вони кожного дня кидали відео про техніку безпеки, як можна робити, як — ні. Дуже мені запам’яталося, коли діти, які минулий рік були за кордоном, в перші дні літа поверталися назад і знімали відео, починаючи з переходу кордону з Польщею. Їх не змушували батьки, але сидячи позаду у машині, вони говорили: «Я такий щасливий, що я в Україні». І це малі діти, які тільки третій клас закінчили! Чесно кажучи, я аж плакала.

— Як гадаєте, яка освіта якісніша — очна чи дистанційна?

Я думаю, очна. У дистанційній має бути великий рівень самосвідомості як у дітей, так і у батьків. За півтора року дистанційного навчання, коли нам заважала повітряна тривога, ми домовлялися і в вільний час виходили, доучували. І якщо були вмотивовані діти та батьки, то купа серйозного матеріалу була вивчена дистанційно. А ті, хто не дуже вмотивований, ми зараз доганяємо з ними. Велика відповідальність саме на батьках була, що вони мусять контролювати дітей, щоб ті виконали домашні завдання.

Бувало й таке: пишемо контрольну роботу, включили камери, я дивлюся, повзе рука з підказкою, з листочком, уже задача вирішена. Я не бачила реальної картини знань дітей і батьків весь час просила: не допомагайте, ми ж не вступаємо в виш, нам бали не потрібні. А потрібні реальні результати роботи дитини, щоб я далі планувала, чи товктися на цьому матеріалі знову, чи можна далі продовжувати. Дехто не чув. Ті, хто чули, я їм вдячна. От зараз даєш якусь роботу на 5 хвилин тим дітям, яким допомагали, а вони перші два тижні очного навчання взагалі в шоці, дивляться по сторонах. А ні, мама ж не буде сидіти поряд. Але освітніх втрат, слава богу, я не бачу. Батьки нам зошити приносили для перевірки раз на тиждень. Мабуть, це і допомагало тримати «на плаву» навчання. І батьки були задоволені, бо бачили результати роботи.

— Які, можливо, були смішні чи цікаві моменти, які запам’яталися в дистанційній освіті?

Знаєте, що мені подобалося? Що діти навіть не забували, наприклад, що у когось День народження і вітали одне одного, як тільки включалися камери. Ми в кінці семестру проводити онлайн-концерти. Перед Новим роком вони демонстрували свої хобі. Це було так цікаво, вони так підготувалося — і презентації зробили, і плакати намалювали, дома на шафах повісили. Я давала їм доступ, щоб вони керували камерами. Багато дітей відкрилося в цей момент, показали, чим вони займалися. Хтось показав бальні танці, хтось співав. Одна дівчинка займається гімнастикою, то з батьками зняла про це відео. А один хлопчик каже: «У мене немає хобі, я тільки катаюся на велосипеді. Я зараз покажу, як я це роблю». Думаю: «Боже, зараз у квартирі буде їздити на велосипеді!» (сміється) Коли вони з батьками зняли відео, як він у бабулі по степах, по полях ганяє, перескакує пагорби.

Я така людина, що люблю з дітьми подорожувати, якби не було війни. Подорожуємо, починаючи з Полтавщини, потім по Україні, і навіть бувало таке, що встигали за 4 роки й за кордон виїжджати з дітьми. Але зараз такий час, що страшно, то ми по Кременчуку з ними гуляли й все. Але діти дуже просять і дуже цього чекають. Можливо, поїдемо у Чечелеве або до Полтави доберемося.

— Ви керуєте початковою освітою у своєму закладі. Як керівник ви бачите, з якими проблемами інші вчителі початкових класів стикаються під час дистанційної освіти?

Дещо важко було на початку, поки ми організуємося, поки батьки й діти включаться. Але ми, вчителі, між собою спілкуємося, не сидимо кожен у своєму, як равлик закритий. Ми обмінюємося досвідом, отак дійшли до того, що зошити перевіряли наживо.

— Що б побажали колегам на День вчителя?

Міцного здоров’я, витримки, звичайно, перемоги й миру, дочекатися їх якнайшвидше.

Євгенія Білаш, викладач фізичного виховання наукового ліцею «Політ»

— Що для вас було найважчим у дистанційному навчанні?

Коли розпочалося дистанційне навчання, найважчим було створити таку атмосферу, де діти почувалися б відкрито, розслаблено і довірливо. Потрібно було, щоб вони вмикали камери, вийшли із зони комфорту, оскільки у кожного свої життєві обставини, своє помешкання, все особисте. Тому створити комфортні умови роботи для всіх учнів було складно, але вдалося.

— Які вам прийоми, методики довелося опанувати для роботи дистанційно?

Без диджиталізації тут нікуди. Я використовувала різні онлайн-платформи та інструменти — WordWay, LearnUps, Powerpoint. За допомогою них створювала інтерактивні ігри для сюжетних уроків. Наприклад, усім відому гру «Монополію» я адаптувала до уроку фізкультури. У процесі цієї гри учні могли придбати відомі спортивні клуби, бренди спортивного одягу, спортивне харчування, але за умови виконання вправ загальної чи спеціальної фізичної підготовки (залежно від поставлених завдань на уроці). Тобто паралельно з розвитком фізичних якостей можна сформувати у дітей різні ключові компетентності — математичну, природничу, спілкування українською й іноземною мовами, інноваційність, навчання впродовж життя.

— Ви самі розробляли ці заняття?

Звичайно, уроки розробляла сама. Безпосередньо допомогла в розробці інтерактивних сюжетних ігор моя колега Дар’я Запорожець. За що їй щиро вдячна. Викладачі інформатики консультували в розробці спеціальних додатків.

— Як ви вважаєте, яка освіта якісніша — очна чи дистанційна?

Беззаперечно очне навчання — якісніше, особливо, якщо мова йде про фізичну культуру. Але й дистанційні уроки можуть бути цікавими, хоча вони вимагають ретельнішої підготовки вчителя. Створення інтерактивних ігор, про які я вже говорила, і розробка сюжетних уроків забирає багато часу. Але під час дистанційного навчання діти акцентують на практичному завданні, вони бачать тебе і концентруються лише на тобі. Їх не відвертає ні товариш, ні сонце, ні вітер.

— Якісь смішні або незвичні моменти були під час дистанційного навчання?

Для мене урок фізичної культури — це щораз натхнення, творчий політ. Кожен урок має свою атмосферність, тому він особливий. Іноді у дітей є такий настрій, що вони готові креативно виконувати вправи або займатися з нетрадиційним інвентарем.

Нетрадиційний інвентар — це робити вправи зі своїми котиками чи собачками. Наприклад, присідання з улюбленою твариною. Кумедно інколи виглядає використання підручних предметів (подушок чи іграшок) як інвентар, а також нові вправи нейрогімнастики, які координують роботу правої й лівої півкулі та розвивають взаємодію тіла та інтелекту.

— Розкажіть, я знаю, що ви потрапили до Книги рекордів України, бо провели велику кількість онлайн-занять. Як так сталося?

Коли почалася повномасштабна війна, громадська організація JuniorS організувала чат у телеграмі й запропонувала долучитися вчителям фізичної культури з усієї України до проведення спільних онлайн-уроків. Я зареєструвалась, подала заявку, зі мною зв’язався координатор. Ось так все розпочалося. Потім склали графік проведення уроків з іншими вчителями. Зібралася команда однодумців, натхнених вчителів фізичної культури, серед яких і випускники нашого коледжу, нині моя колега — Дарина Пальчик та вчитель Київської ЗОШ Юлія Шосталь. З учителями були на зв’язку 24 на 7, тому що продумували сюжети, розподіляли, хто що проводить. Також долучали до роботи дітей, які продумували свої завдання, вправи. Перший мій урок був зі співачкою Ольгою Цибульською, потім з Мішель Андраде, зірковий урок в стилі спорт-шоу «Від холостячки до силачки» із Ксенією Мішиною та з іншими відомими особистостями.

Коли почалося літо, ми вели літній сезон за секціями. Були розділи хореографія, баскетбол, волейбол, воркаут, фрисбі. Я раз на тиждень проводила фітнес і доєднувалася до секції волейболу.

— Скільки максимум дітей було на таких уроках?

По-різному, до ста дітей в конференції Zoom з прямою трансляцією на Ютуб. Цей проєкт об’єднував всю Україну; учнів молодшої, середньої та старшої школи.

— Ці заняття безкоштовні для дітей були?

Так, це все було безкоштовно.

— Що б ви побажали колегам на День учителя?

Усім бажаю перемоги, мирного неба, сили, енергії, натхнення. І цитуючи Василя Вірастюка «Ключове для успіху — не боятися робити», хочу сказати: пробуйте, створюйте і надихайтеся! Те, що людина відчуває, вона має реалізувати, нічого не боятися.

Ольга Суворова, учитель української мови та літератури ліцею № 5 імені Т.Г. Шевченка

— Що стало для вас найважчим у дистанційному навчанні?

Було викликом те, чого ми не очікували, — зіштовхнутися з блекаутом, коли відсутність світла і поганий інтернет. Дисциплінованість дітей тільки в перші дні викликала маленькі проблемки через те, що не всі могли вчасно підключатися. Інколи класним керівникам доводилося повідомляти батькам, просити подивитися, де їхня дитина. Особливо це стосується п’ятих, шостих класів.

Коли ми почали працювати, то вчителі вже володіли Google-платформою, вміли створювати Google-форми, використовували в роботі Google-класи, прийоми, пов’язані з інтерактивною дошкою Jamboard. Тому я не скажу, що були якісь особливі труднощі. Але боялися, що у дітей не буде технічних засобів. Інколи було таке, що в сім'ї троє дітей, у когось ламається гаджет, і якійсь дитині не вистачає. Найбільша проблема, до чого ми не звикли, що немає світла в якомусь районі міста, а в іншому — є. І ти частині дітей проводиш урок, а частині — не проводиш. Тоді вчителі робили відеозапис свого уроку і викладали на Google-платформі. Нам в цьому році дуже допомогло Міністерство освіти, адже на сайті «Всеукраїнська школа онлайн» є велика кількість відеоуроків, то ми прикріпляли ці уроки. Інколи були індивідуальні зустрічі з учнями поза уроками, коли навчальний процес вже закінчився. Не кидали дітей напризволяще, бо емоційний стан був дуже важливим. Я як мама учня розуміла, як це буде впливати безпосередньо на дитину, що вона відчуває. Окрім того, я розуміла, що буде відчувати вдома мама дитини, яка пропустила частину матеріалу, що вона буде хвилюватися.

— Які нові прийоми довелось опанувати під час дистанційного навчання?

Активніше почали використовувати Jamboard, тому що там можна писати, малювати, підкреслювати. Дехто із вчителів навчився заздалегідь готувати дітям свої відеоуроки. Є така платформа «На урок», де розроблені готові тести. То все одно більшість моїх колег все ж таки підходили до цього індивідуально, знаючи рівень свого класу, готували тести самі. А Google-форми допомагають побудувати тести таким чином, що дитина, проходячи їх, вивчає матеріал самостійно.

— З якими, можливо, стикалися відмовкам від дітей, коли вони мали підключатися?

Це основна проблема всієї країни, що діти відмовляються вмикати камеру. Я не бачу в цьому нічого страшного, тому що ми інколи дивимося на цю проблему з одного боку, що це нібито неповага, значить, дитина нічим не займається у цей час.

Але інколи ми забуваємо про звичайні технічні негаразди. Окрім того, є психологічний бар'єр, вмикати камеру — це серйозна проблемка, особливо серед підлітків, тому що діти бачать свої недоліки з обличчям, це їх лякає, і вони соромляться того, що вони це покажуть. Я з часом до цього стала ставитися зовсім по-іншому, якщо дитина активно працює на уроці. Буває таке, що погано тягне інтернет, коли вимикають камеру, інтернет працює краще, не гальмує програма.

— Були смішні, цікаві моменти, які запам’ятались?

Так, те, чим взагалі-то переповнена і вся Україна! Велика кількість таких моментів, коли ти починаєш проводити урок, а там тато, наприклад, в трусах з каструлею на балкон туди-сюди ходить. (сміється)

— І у вас таке було?

І дуже багато. Я вам чесно скажу, був один і той самий тато, я вже чекала декілька уроків поспіль, щоб зустрітися з дитиною, і думала: «От знову цей тато зараз пройде». Якось у мене була ситуація… Коли велика сім’я, то діти розходяться по різних кімнатах. Дитина з п’ятого класу сиділа на кухні, бо в сім'ї троє дітей, інші кімнати зайняті. І тут старший брат заходить щось взяти в холодильнику. Раз взяв, два. Воно ж все видно. Я вже кажу: «Так, я вже сама їсти хочу. Передай брату, нехай він хоч покаже, що зараз буде їсти, і передавай йому привіт». Брат мене почув, нахилився в камеру і привітався. Але ти розумієш, що дитині в цей час незручно, коли хтось ходить, заважає. Ніколи не можна на уроках згадувати про (домашніх — ред.) тваринок, бо треба розуміти, яка буде реакція. (сміється) Усі починають показувати в камеру своїх тваринок, треба ж всім увагу приділити, тож урок гальмується на якийсь час.

— Як ви контролюєте, чи діти не списують на контрольних роботах?

Майстерність вчителя скласти завдання таким чином, щоб якщо дитина навіть і буде намагатися списувати, вона в цей момент ще і вчилася. Треба не давати тести ні в якому разі, які знаходяться в інтернеті, щоб не було конкретних відповідей, а будувати їх самостійно. Таким чином дитина вже буде читати інформацію, і поки вона її прочитає, щось дізнається, а потім тільки дасть відповідь. Якщо дитина знає, де і як знайти інформацію, в цей час відбувається навчальний процес. Гірша ситуація, коли цим займаються не діти, а батьки. Інколи вони не дотримуються академічної доброчесності й виконують завдання за дітей. Це стосується середньої ланки, 5-6 клас, інколи 7. Страшенно боляче, коли батьки починають сварити дитину. Включена камера, ти питаєш дитину, вона неправильно відповідає, і батьки починають кричати. Дуже некомфортно стає, бо інколи батьки більше лають своїх дітей, ніж вчителі.

— Як гадаєте, яка освіта якісніша — очна чи дистанційна?

Очна якісніша. Я вам можу навести приклад з власного досвіду, у мене дитина навчається в 11 класі. Зараз у нас є й онлайн-уроки, і очні уроки в школі, то на онлайн-уроках вони неактивні. Під час очного навчання я бачу, як вони працюють, як біля дошки знаходяться. Якщо брати психологію 5-6 класів, то вони ще нездатні до самоорганізації, дисципліни. Це дуже великий виклик для такого віку. Тоді потрібна допомога батьків в самоорганізації. Тому що дитинка може забутися, ввімкнутися невчасно, може бути якась технічна проблема, дитина починає нервувати. Тут потрібна допомога батьків, щоб вони підтримували її постійно й організовували. А в школі стоїть вчитель — і це дійсно дає класний результат. Окрім того, ми ж всі знаємо, що колективна робота завжди має позитивні моменти. Ситуація успіху, яка створюється в класі, коли у когось виходить, а всі інші підтягуються до цього, теж спрацьовує.

Коли спостерігаю за своїм класом, діти з радістю приходять в школу в повному складі, чекають спілкування, під час уроку радість за тих, у кого вийшло щось. Я дуже хвилювалася, що вони за цей час забули, що таке сприймати іншого толерантно, коли ти сидиш за партою, поруч з тобою — інша людина. Але нічого, відбулася невеличка адаптація, за кілька днів вони призвичаїлись. Діти зараз цінують спілкування, 5-6-класники, кажуть: «Ми хочемо вас побачити, яка ви насправді, нам хочеться до вас доторкнутися». Буває, я йду вулицею, і це просто надзвичайні емоції, коли до тебе підбігає дитина та обіймає. І ти не розумієш, що це за дитина, але бачиш, що це 5-класник за віком, і думаєш: «Ага, то, мабуть, хтось з моїх». Так смішно, вони останнім часом почали називати мене Ольга Суворова, а не Ольга Володимирівна. Бо ми ж в Meet підписані за корпоративною поштою за іменем та прізвищем, по батькові не потрібно. Учні так радіють, що тебе побачили, доторкнулися, навіть просто жива посмішка теж надзвичайно важлива. То я все ж таки дам відповідь, що очне навчання продуктивніше.

— Що б ви напередодні Дня вчителя побажали своїм колегам?

Оптимізму, бажання творити, і щоб в сім'ї все було добре, тому що психологічна атмосфера в сім'ї безпосередньо буде впливати на те, з яким настроєм ми йдемо у школу. Найбільше побажання для всіх — це перемоги і повернення до звичайної системи освіти, до очного навчання. Так вже не буде, як було раніше, але ми стали сильніші. Я пишаюся тими вчителями, вчительками, які працюють в цей непростий час! І бажаю їм всім, щоб вони знаходили натхнення на подальшу творчість, тому що вчительська робота — це творчість і вміння змінюватися. Час призвів нас до змін, і ми маємо змінюватися.

Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів