Вікторія Єпіфанова: «Найскладніше чекати дзвінка, коли його немає...»

«Я — дружина військового». «Кременчуцький ТелеграфЪ» продовжує серію відеоінтерв’ю із кременчужанками, чиї чоловіки пішли на фронт — захищати Україну від росіян.

Це історії десяти жінок, які через війну залишилися без підтримки та взяли на свої плечі й свої, і чоловічі справи та обов’язки. І це історії десяти чоловіків, яким стало сили залишити власний дім та сім’ю, аби виборювати нашу перемогу.

Наша четверта героїня — Вікторія Єпіфанова (Лабунська).

Вікторія — дружина військового. Вона знає, що таке чекати. Знає, як не мати ніякої вісточки, і кожної хвилини відганяти від себе хвилювання та погані думки.

Навіть у чергову річницю весілля вона не дочекалася ні дзвінка, ні повідомлення від коханого. Вже кілька днів чоловік не давав про себе знати.

Віка розуміє, що Олександр знаходиться там, звідки телефонувати важко. Де немає стабільного зв’язку, немає електропостачання. І навіть ввімкнутий старлінк дуже небезпечний — ворог відразу «знаходить» сигнал та кидає туди снаряди.

Але розуміння ситуації не рятує — хвилювання пересилює.

Та, як би важко не було, Вікторія не дозволяє собі падати духом.

Впоратися з хвилюванням та невідомістю жінці допомагають квіти. В них вона знайшла ту втіху, яка підтримує та заспокоює.

У квартирі на всіх вікнах та полицях стоять кімнатні рослини. Яких тут тільки немає! І екзотичні квіти, і декоративні дерева — всі доглянуті, розкішні.

Віка не просто доглядає за ними, вона розмовляє, розповідає про свою душевний біль.

Рослини немов чують й розуміють власницю, й тішать її новими паростками й цвітінням.

Тверде рішення

Коли почалася війна, Олександр  Лабунський перебував у Польщі. На той час він — дуже добрий зварювальник —  через відсутність роботи у рідному місті, працював за кордоном.

Страшна новина не давала спокою чоловікові, й він рвався додому, але не міг кинути роботу до закінчення контракту.

Як тільки у чоловіка закінчився контракт, він повідомив дружині, що хоче повернутися в Україну.

Олександр повернувся додому, відпочив протягом одного дня та, нікому нічого не сказавши, пішов до військкомату.

Він навіть не попросив у дружини військовий квіток, який вона тримала у сейфі разом з іншими документами. Чоловік знав, що отримає повістку без жодних проблем — в армії він служив у танкових військах, згодом працював у воєнізованій охороні — тож досвід був!

Вже за пару тижнів Олександр поїхав. Спочатку під Покровськ на навчання, а після відразу попав в сіру зону. Там було дуже гаряче, йшли бойові дії.

Два з половиною місяці чоловік пробув у Водяному, після чого взвод передали спочатку на кордон з Сумською областю, а потім на Куп’янський напрямок.

Там він захищає й зараз.

Своїми руками

Вікторія каже, що українські жінки дуже сильні. Вони багато чого вміють, а чого не вміють — навчаться, коли буде потрібно.

Віка ніякої роботи не боїться, і каже, що за допомогою Ютубу розбереться з будь-якою справою, але шкодує, що інтернет морально не допомагає…

Про допомогу волонтерів

Вже рік Олександр жодного разу не був у відпустці. Він приїжджав додому лише один раз на три дні для того, щоб обладнати всім необхідним машину, яку придбали для захисників волонтери.

Про роботу волонтерів — справжніх героїв нашого часу, донька Олександра написала твір у школі. Вона вклала в нього всі свої переживання, всю подяку людям, які на ентузіазмі працюють, аби допомогти, аби наблизити Перемогу.

Я пишаюся чоловіком!

Вікторія розповідає, як у мирному житті всією сім’єю їздили відпочивати у Крим, як у Єгипті побували. Згадує, як у 2016 році Олександр брав участь як механік  у перегонах «Барсук-трофі» та взяв кубок, а вони вболівали за нього.

Жінка не має сумнівів, що все ще буде! Головне, щоб війна закінчилася, та всі захисники живими та здоровими повернулися додому.

Тільки найперший раз, коли потрапили під обстріл, сказав, що вони з хлопцями пройшли «бойове хрещення».

Нове відеоінтерв’ю проєкту «Я — дружина військового» — наступної п’ятниці.

Читайте також:

• Тетяна Андросова: «Щоб мене зрозуміти, у вас має бути така сама втрата»
• Боялася сказати батькам, що їхній син загинув. 21-річна Владислава з Кременчука втратила коханого на війні
• Дружина військового Марина Липова: «Донька не дала мені опустити руки»

Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. ЇЇ зміст є виключною відповідальністю  «Кременчуцького Телеграфа» і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу