Вікторія Єпіфанова: «Найскладніше чекати дзвінка, коли його немає...»

6.10.2023, 12:00 Переглядів: 3 813

Свою 23 річницю подружнього життя Вікторія, дружина кременчуцького захисника, зустріла сама. Її чоловік Олександр зараз боронить рідну землю. Жінка знає, що коханий — у самісінькому пеклі, але вірить, що він обов’язково повернеться додому живим та здоровим

«Я — дружина військового». «Кременчуцький ТелеграфЪ» продовжує серію відеоінтерв’ю із кременчужанками, чиї чоловіки пішли на фронт — захищати Україну від росіян.

Це історії десяти жінок, які через війну залишилися без підтримки та взяли на свої плечі й свої, і чоловічі справи та обов’язки. І це історії десяти чоловіків, яким стало сили залишити власний дім та сім’ю, аби виборювати нашу перемогу.

Наша четверта героїня — Вікторія Єпіфанова (Лабунська).

Вікторія — дружина військового. Вона знає, що таке чекати. Знає, як не мати ніякої вісточки, і кожної хвилини відганяти від себе хвилювання та погані думки.

Навіть у чергову річницю весілля вона не дочекалася ні дзвінка, ні повідомлення від коханого. Вже кілька днів чоловік не давав про себе знати.

Віка розуміє, що Олександр знаходиться там, звідки телефонувати важко. Де немає стабільного зв’язку, немає електропостачання. І навіть ввімкнутий старлінк дуже небезпечний — ворог відразу «знаходить» сигнал та кидає туди снаряди.

Але розуміння ситуації не рятує — хвилювання пересилює.

Та, як би важко не було, Вікторія не дозволяє собі падати духом.

— Я не тільки про себе думаю. Я підтримую Сашину маму — він один син у неї, свою маму — вона теж дуже хвилюється. Наша донечка не менш переживає за папу — Даша по-справжньому татусева донька, — розповідає жінка.

Впоратися з хвилюванням та невідомістю жінці допомагають квіти. В них вона знайшла ту втіху, яка підтримує та заспокоює.

У квартирі на всіх вікнах та полицях стоять кімнатні рослини. Яких тут тільки немає! І екзотичні квіти, і декоративні дерева — всі доглянуті, розкішні.

Віка не просто доглядає за ними, вона розмовляє, розповідає про свою душевний біль.

Рослини немов чують й розуміють власницю, й тішать її новими паростками й цвітінням.

Тверде рішення

Коли почалася війна, Олександр Лабунський перебував у Польщі. На той час він — дуже добрий зварювальник — через відсутність роботи у рідному місті, працював за кордоном.

Страшна новина не давала спокою чоловікові, й він рвався додому, але не міг кинути роботу до закінчення контракту.

— Саша звав нас приїхати у Польщу. Казав, що там безпечно, але я навіть не розглядала цієї пропозиції. Як я кину батьків? Вони вже літні люди, потребують допомоги, догляду, тому ми з донькою залишися вдома, — каже Вікторія.

Як тільки у чоловіка закінчився контракт, він повідомив дружині, що хоче повернутися в Україну.

— Сказав мені, що хоче бачити, як росте дитина, хоче бути разом з нами. Але про те, що він вирішив йти на війну, навіть словом не обмовився, — розповідає жінка. — Це було у серпні 2022 року. Його шлях додому лежав через місто Ірпінь. Вважаю, що саме там, після всього побаченого, Саша остаточно вирішив йти захищати Україну, щоб очистити рідну землю від окупантів, які принесли так багато біди.

Олександр повернувся додому, відпочив протягом одного дня та, нікому нічого не сказавши, пішов до військкомату.

Він навіть не попросив у дружини військовий квіток, який вона тримала у сейфі разом з іншими документами. Чоловік знав, що отримає повістку без жодних проблем — в армії він служив у танкових військах, згодом працював у воєнізованій охороні — тож досвід був!

— Саша приїхав за мною на роботу і просто показав повістку. Сказав, що він все вирішив. Я була у шоці, але розуміла, що відмовляти його марно. Чоловік — Овен за гороскопом, якщо щось вирішив, не відступиться, обов’язково зробить по-своєму. Тому я змирилася, — згадує Вікторія.

Вже за пару тижнів Олександр поїхав. Спочатку під Покровськ на навчання, а після відразу попав в сіру зону. Там було дуже гаряче, йшли бойові дії.

Два з половиною місяці чоловік пробув у Водяному, після чого взвод передали спочатку на кордон з Сумською областю, а потім на Куп’янський напрямок.

Там він захищає й зараз.

Своїми руками

Вікторія каже, що українські жінки дуже сильні. Вони багато чого вміють, а чого не вміють — навчаться, коли буде потрібно.

— У квартирі Саша все сам зробив. Він справжній господар. Я навіть не торкалася ніколи до «чоловічої роботи». Але коли він пішов на війну, раптом все почало виходити з ладу. Спочатку сифон полетів, потім кран потік. Що я зробила? Воду перекрила, ввімкнула інтернет, подивилася ролик про те, як розібрати сифон. Зняла всі запчастини, прийшла до крамниці зі всім цим мотлохом й кажу: дайте мені оце. Купила все і так же через інтернет зібрала. Все працює. З краном також було. Сама міняла прокладки, ставила на місце — не тече. Коли розетки зламалися, було страшно лізти до електрики, але і з цим впоралася, — каже жінка.

Віка ніякої роботи не боїться, і каже, що за допомогою Ютубу розбереться з будь-якою справою, але шкодує, що інтернет морально не допомагає…

Про допомогу волонтерів

Вже рік Олександр жодного разу не був у відпустці. Він приїжджав додому лише один раз на три дні для того, щоб обладнати всім необхідним машину, яку придбали для захисників волонтери.

— Велика подяка й низький уклон всім, хто зараз допомагає. Окремі слова подяки «Берегиням Крюкова», які своїми руками роблять та постійно передають маскувальні сітки, теплі ковдри, спальні мішки, турнікети, захисні плащі, зимовий одяг.

Також дуже допомагають хлопці з якими Саша працював у Польщі. Вони присилали тактичні навушники, прилад нічного бачення. Я отримую посилки та відправляю з волонтерами на фронт. Дуже допоміг штаб Олега Бикова. Завдяки волонтерам у хлопців є позашляховик…

Про роботу волонтерів — справжніх героїв нашого часу, донька Олександра написала твір у школі. Вона вклала в нього всі свої переживання, всю подяку людям, які на ентузіазмі працюють, аби допомогти, аби наблизити Перемогу.

— Дашин твір визнали найкращим у школі, — пишається донькою Вікторія, та розповідає, що Даша дуже схожа характером на батька. — Вона все робить по-своєму, шукає свій шлях, набиває шишки, але завжди йде вперед. Донька дуже чекає тата додому. Він поки дома був та машину обладнував, вона від нього не відходила…

Я пишаюся чоловіком!

Вікторія розповідає, як у мирному житті всією сім’єю їздили відпочивати у Крим, як у Єгипті побували. Згадує, як у 2016 році Олександр брав участь як механік у перегонах «Барсук-трофі» та взяв кубок, а вони вболівали за нього.

Жінка не має сумнівів, що все ще буде! Головне, щоб війна закінчилася, та всі захисники живими та здоровими повернулися додому.

— Я пишаюся вибором свого чоловіка. Всі наші друзі також пишаються Сашею. Він дуже мужня людина. Адже треба мати сміливість та щиро любити свою країну, щоб приїхати з-за кордону, де цілком безпечно, та йти на фронт, захищати рідну землю. До речі, мій брат двоюрідний також воює. І це теж був його свідомий вибір, хоча брат — багатодітний батько, — розповідає дружина військового, та каже, що чоловік їй нічого не розповідає, аби не хвилювати.

Тільки найперший раз, коли потрапили під обстріл, сказав, що вони з хлопцями пройшли «бойове хрещення».

— Я раніше ніколи не замислювалася про війну, а зараз вважаю, що повинен бути комплексний підхід. Щоб армія — професійна, щоб забезпечення — максимальне, щоб підготовка військова — зі школи. І звісно ж, щоб всі українці почували себе захищеними та у безпеці! — каже дружина військового.

Нове відеоінтерв’ю проєкту «Я — дружина військового» — наступної п’ятниці.

Читайте також:

Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. ЇЇ зміст є виключною відповідальністю «Кременчуцького Телеграфа» і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу

Автор: ТелеграфЪ

Читайте telegraf.in.ua в Google News

Якщо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст та натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Інформація

Користувачі, які знаходяться в групі Гості, не можуть залишати коментарі до даної публікації.
Будь-ласка, ЗАРЕЄСТРУЙТЕСЬ.
Ознайомтесь із правилами коментування.