Вікторія Сорокіна: «Найбільше бажання – повернути чоловіка додому»

Це історії десятьох жінок, які через війну залишилися без підтримки та взяли на власні плечі свої й чоловічі справи та обов’язки.

Це історії десятьох чоловіків, яким стало сили залишити власний дім та сім'ю, аби виборювати нашу Перемогу.

Вікторія Сорокіна – сьома героїня нашого проєкту

У всі свята, коли можна загадувати бажання, Вікторія Сорокіна загадує одне: повернення свого чоловіка живим і здоровим додому. Жінка мріє, щоб він знов був біля неї та дітей. Вже півтора року Вікторія нічого не знає про місце перебування свого коханого Віталія Сорокіна. Вона впевнена, що чоловік у полоні, тому не втрачає надії та продовжує його шукати.

Жінка зізнається, що найважче – перебувати у невіданні. Коли не маєш ніякої інформації, коли час від часу опускаються руки, дуже складно не втрачати надію.

В найскладніші миті, коли стає зовсім важко, Вікторія знаходить підтримку у своїх дітях – саме вони допомагають жити далі та не зневірюватися.

Початок війни

Сім’я Сорокіних до повномасштабного вторгнення Росії: жінка працювала в ательє, чоловік був монтажником. На радість батькам у сім’ї росли діти: донька та син. Життя зупинилося 24 лютого 2022 року. Вікторія згадує, що ранок того дня почався дуже раптово.

Не встиг пройти перший шок від того, що Віталія мобілізували, як на Вікторію звалилася нова біда – померла її мати.

- Я була сам на сам з цією проблемою. Це було навантаження на одні плечі. Я не розуміла, що мені робити, як діяти. Я сама поховала маму. А чоловіку лише повідомила про те, що трапилося, телефоном. Він мене заспокоював. Крім того, казав, що він на навчанні. Але це була неправда. Чоловік з перших днів війни був на передовій, - каже дружина військового.

Жінка розповідає, що разом з нею дуже переживали діти. Для них відсутність батька була справжнім жахом, вони не розуміли, що коїться, де їх тато – думали, що це просто навчання, які скоро закінчаться, й він повернеться додому. Але цього не сталося.  

Віталій Сорокін

В пошуках чоловіка

Згодом Віталій зовсім перестав виходити на зв’язок.

- 18 березня 2022 року було наше останнє спілкування телефоном. Після цього зв’язок пропав, - каже Вікторія.

Жінка почала пошуки. Спочатку знайшла номера командирів, стала телефонувати. На всі її запитання командири пропонували зачекати. Казали, що Віталій скоро вийде на зв’язок, але цього не сталося.

Тоді жінка почала діяти активніше. Вона шукала телефони, які траплялися на телебаченні та пропонували допомогу в пошуку полонених. Телефонувала, писала, скрізь зверталася, але все було марно. У всіх службах тільки приймали контакти й все.

Вона визнає, що була у паніці, тому й скрізь розміщувала інформацію, у тому числі у Фейсбуці. Саме там вперше вона отримала повідомлення про те, що її чоловік у полоні, але ніякого офіційного підтвердження ні з нашої, ні з ворожої сторони не було.   

Відповідь одна: чекайте!

Вікторія Сорокіна шукає чоловіка вже півтора року. За цей час вона зверталася до Ірини Верещук, в Національне інформаційне бюро. Подавала свої дані в групу «Пошук патріот» Жінка зустрічалася з представниками Міжнародного червоного хреста - вони збирали інформацію та обіцяли допомогти, але досі немає ні дзвінка, ні інформації.

З початку цього року вона вже була на зустрічах в Києві, де разом з іншими жінками, просила допомогу з розшуку чоловіка в координаційному в штабі. Було також звернення до Президента. Але всюди одна відповідь: чекайте.

«Приїде тато - і все налагодиться»

За цей час жінка пережила багато чого. Був розпач, істерики. Дні, тижні в стані депресії.

Велику підтримку жінці також надають рідні. Тітка Віталія взяла всі справи у свої руки, допомагає і з будинком, і з дітками. З побутовими питаннями допомагає брат та племінники, які роблять всю чоловічу роботу. Інші родичі також телефонують та беруть участь у житті Вікторії та її дітей.

Наповнюватися новою надією

Вікторія Сорокіна не втрачає надії. Вона постійно спілкується з іншими жінками, які шукають своїх чоловіків, синів або братів.

Дехто вже знайшов своїх близьких, і дивлячися на них, жінка наповнюється новою надією.

• Тетяна Андросова: «Щоб мене зрозуміти, у вас має бути така сама втрата»
• Боялася сказати батькам, що їхній син загинув. 21-річна Владислава з Кременчука втратила коханого на війні
• Дружина військового Марина Липова: «Донька не дала мені опустити руки»
• Вікторія Єпіфанова: «Найскладніше чекати дзвінка, коли його немає…»
• З синами, що залишились без татового плеча: історія Марії Хорольської, яка втратила чоловіка у війні
• Олена Савченко: «Хотіли пожити як люди, а клята війна зробила по-своєму»

Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. ЇЇ зміст є виключною відповідальністю «Кременчуцького Телеграфа»  і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу