«Навчилась жити з тим, що він не зустрічає вдома»: історія дружини загиблого військового Наталі Дишлюк

Це історії десяти жінок, які через війну залишилися без підтримки та взяли на свої плечі й свої, і чоловічі справи та обов’язки. І це історії десяти чоловіків, яким стало сили залишити власний дім та сім’ю, аби виборювати нашу перемогу.

Наша дев’ята героїня — Наталя Дишлюк.

40-річна Наталя та 44-річний Віталій Дишлюк одружилися 22 роки тому. Рішення свого чоловіка поїхати на фронт Наталя пам’ятає, «як вчора». Сьогодні жінка разом з сином Олександром вчиться жити по-новому, але додає, що досі не може звикнути з тим, що Віталій вже більше ніколи не зателефонує їй.

Історія знайомства

Наталя познайомилась з Віталієм понад 20 років тому. На той момент вона вчилась у старшій школі, а чоловік вже працював на одному з заводів міста. 

Усе життя Віталій захоплювався спортом — в дитинстві ходив на дзюдо, а вже у дорослому віці — відвідував спортзал. Наталя додає, що деколи до Віталія звертались, як до тренера.

Чоловік також полюбляв збирати гриби.

Розподілення обов’язків в сім’ї

Наталя каже, що Віталій завжди допомагав їй у хатніх справах. Чоловік відповідав за справи, пов’язані з ремонтом тощо.

Початок повномасштабної війни Росії проти України. Рішення Віталія

Про своє рішення піти захищати Україну Віталій сказав Наталі ввечері 25 лютого, коли повернувся додому.

Уже 26 лютого, у суботу, Віталій намагався вступити у лави територіальної оборони, але його не хотіли брати. Тоді він звернувся за допомогою до товариша, який працював у військовій сфері. 28 лютого Віталія забрали — «спочатку були Суми, а потім на Донбас».

Віталій на передовій — як родина підтримувала зв’язок

Спілкуватися подружжя намагалося щоденно. Наталя каже, що зв’язок переривався постійно — «якщо виїжджав у Курахове, то там він міг зателефонувати й більш менш поспілкуватися».

Для Наталі з сином поїздка в Курахове була складною. Жінка розповідає, що вибухи в місті лунали часто, але, на її подив, місто продовжує жити.

«Я навчилась жити, що я прихожу додому і він мене не зустрічає»

Сьогодні Наталю підтримують її батьки, а також родичі Віталія. Жінка каже, що їй часто дзвонить бабуся чоловіка, яку він називав «бабця».

Нині жінці допомагає 22-річний син Олександр — «всі, от як раз що стосується чоловічої роботи — це тільки син допомагає».

«Для них телефонний дзвінок багато чого значить»: підтримка тих, хто бере участь в російсько-українській війні

За словами Наталі, військових, у першу чергу, потрібно підтримувати — це має бути на постійній основі.

Деякі популярні серед населення питання можуть стати тригером для військових, зокрема нашкодити психологічно.

Читайте також:

• Тетяна Андросова: «Щоб мене зрозуміти, у вас має бути така сама втрата»
• Боялася сказати батькам, що їхній син загинув. 21-річна Владислава з Кременчука втратила коханого на війні
• Дружина військового Марина Липова: «Донька не дала мені опустити руки»
• Вікторія Єпіфанова: «Найскладніше чекати дзвінка, коли його немає…»
• З синами, що залишились без татового плеча: історія Марії Хорольської, яка втратила чоловіка у війні
• Олена Савченко: «Хотіли пожити як люди, а клята війна зробила по-своєму»
• Вікторія Сорокіна: «Найбільше бажання – повернути чоловіка додому»
• «Початок нового життя». Історія дружини загиблого військового Ольги Гори

Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. ЇЇ зміст є виключною відповідальністю «Кременчуцького Телеграфа» і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу