Річниця Голодомору: історії кременчужан та музейні дані
25.11.2023, 13:07Переглядів: 1 195
Цього року День пам’яті жертв Голодомору припадає на 25 листопада — запаліть свічки на згадку про померлих мученицькою смертю у 1932-1933 роках
Сьогодні, 25 листопада (у четверту суботу місяця), в Україні відзначають День пам’яті жертв голодомору.
Що знають про голодомор кременчужани
Напередодні «Кременчуцький ТелеграфЪ» пройшовся вулицями міста та дізнався у кременчужан, чи знають вони, коли в Україні відзначають День пам’яті жертв голодомору, та через що на їхню думку стався голодомор. Детальніше відповіді дивіться у відео.
Також містяни розповіли короткі історії, які чули від своїх бабусь, дідусів та батьків про те, як виживали люди у ті роки.
— Жила тоді жіночка із дітьми, де її чоловік, я не питала, не сказали де. Маленька грудна дитинка була на руках ще. Загалом там п’ятеро було чи четверо дітей, вони опухли (від голоду — ред.) і жінка нічого не їла, їм все давала. А потім у неї там щось сталося із головою, що вона вбила оцю маленьку дитинку і кормила оцих дітей. Ця родина з Глобиного, і так я не знаю, чи вони вижили, а їхній будиночок стоїть дотепер, — говорить кременчужанка Любов.
— Хочу розповісти про те, як я вивчав в історії, що багатодітні сім'ї під час Голодомору, щоб вижити, їли наймолодшого. Отак і виник канібалізм, мені здається, він був присутній в той час. Людям було дуже важко, вони їли землю, кору дерев, щоб вижити. Це був дуже важкий період для українського народу, тому що люди дуже багато страждали й пережили страшні часи, — говорить кременчужанин Максим.
— Мої батьки з Чернігівщини, пращури не всі пережили. В нашій родині були загиблі, на жаль, — говорить кременчужанка Олена.
— Жахливі історії розповідали, що їсти нічого було. Ще природа… І врожаю не було, як кажуть, природа проти людей. Ще й забирали все. Нічим було годувати родини. Тільки з бабусиних слів знаю, як це було жахливо, коли діти хотіли їсти, а їй нічим було накормити, а сім'ї були багатодітні. Це страшно, будь-яке покоління проходить. Навіть зараз війна, я думаю, дай Боже, щоб ми перемогли лише б тільки голоду не було, — говорить переселенка з Луганщини Єлизавета.
— Моя мама застала голодомор дитиною, її батьки захворіли. Бабуся наче померла, але з часом з’ясувалося, що вона все ж таки вижила. А мою маму тоді відправили у дитячий будинок. Вона розповіла, що діти взагалі там голодували, давали лише шматочок хліба там, трохи. Страждали дуже, звісно. Потім її відправили у дитячий будинок в Омськ, а потім війна почалася. І так вона там була, а потім вже сюди повернулася. Батько теж, як і мама 1925 року народження, його родина теж всі страждали. Так що голодомор був. Розповіла мама, що дуже важко було, — говорить кременчужанка Наталія.
Що відомо про голодомор у музеях
Також ТЪ навідався до Кременчуцького краєзнавчого музею, тут є багато рукописів та друкованих розповідей про голодомор від жителів Кременчука та Кременчуцького району.
А, поспілкувавшись з директоркою музею Аллою Гайшинською, «Кременчуцький ТелеграфЪ» дізнався про те, як її мати пережила голодомор та чому до кінця життя не їла курятину.
— Моя мама 1925 року народження. Тобто в 1932 році їй було сім років. У них в сім'ї було четверо дітей, але старша сестра вже поїхала вчитися, тому вона жила в місті, і вони втрьох жили в Одеській області, у зовсім невеличкому селі, навіть воно правильно називалося хутір Успенка. Там було два ряди хатів і до найближчого села, де була церква, бо селом називалось тільки те, де була церква, було 8 кілометрів через горби. І як почався оцей голод, батько моєї матері, тобто мій дідусь Олександр, зібрав вишиті рушники, деякі речі, все, що було і пішов в Одесу — обласний центр, це 150 кілометрів, на той час транспорту не було. І всі ждали, що він щось виміняє і принесе їсти. А моя мама, звали її Ганя, вона така була найбільш хазяйновита серед трьох інших сестер. І вона знайшла у підвалі картоплю, дрібненьку таку, яка позеленіла. Вона не розуміла, що позеленілу картоплю їсти не можна. А мама ж була в колгоспі на ланці, її вдома не було. І мама зварила ту картоплю. Звичайно, не чистила її. І вони тільки зняли шкірку вже з вареною картоплі. Вона наїлася цієї картоплі й страшно отруїлася. Вона вже вмирала практично. Тоді бабуся викликала фельдшера, і він сказав, що їй треба бульйону курячого. А в них була курочка, вони її тримали вдома, біля печі, на двір не випускали. І все ж, як мама моя казала, — «От, ну курчат не буде, бо нема ж півника, але от настане Пасха, то хоч по яєчку буде, зробимо крашаночки». І тоді вона каже, ой Боже, одна курочка, і ми ж хотіли оце таке. І тоді фельдшер сказав, — «Ну дивіться самі, ну якщо ви її не напоїте бульйоном, вона вам до завтра умре». І бабуся зарізала ту курочку, зварила бульйон, нагодувала мою маму. А вона не хотіла їсти, казала «не ріж мамочка курочку, бо щоб яєчка були на Пасху». Ну все-таки вони її погодували, і завдяки цьому моя мама вижила. А наступного дня пройшов батько з міста і приніс харчі. Він довго йшов, бо боявся через села йти, щоб не відібрали, бо могли відібрати, могли побити, пограбувати, навіть вбити. Це було дуже страшно. І мама тоді моя сильно плакала, казала, що треба ж було ще трошки потерпіти й залишилась би курочка. І моя мама до 40 років не могла їсти курятину. І ніколи вона у своєму житті не зарізала жодної курки, хоча все життя прожила в селі й це було нормально для сільської жінки. А вона не могла, бо все життя згадувала ту курочку, яка врятувала їй життя, — розповіла Алла Гайшинська.
Також у Полтавській обласній універсальній науковій бібліотеці імені Івана Котляревського є книга »Пам’ять роду». В ній забрані історії родин, які пережили Голодомор-геноцид. Крім того, її можна знайти увільному доступіна сайті Українського інституту національної пам’яті в розділі «Електронні видання».
До речі, багато інформації про Кременчук та Кременчуцький район за часів голодомору є у Національному музеї Голодомору-геноциду, в якому нещодавно побувала журналістка «Кременчуцького Телеграфа» Вероніка Білодід.
Одними з основних експонатів у Національному музеї Голодомору-геноциду в Києві є збірка Національних книг пам’яті жертв Голодомору. Кожен том присвячений одній з областей України, де радянська влада вчиняла геноцид українського народу.
За даними Національної книги пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років, на Полтавщині у Кременчуцькому районі вдалося встановити 1030 померлих, з них поіменно ідентифікували 928 осіб.
Вказано, що загалом Полтавщина належить до територій, які найбільше постраждали від голодоморів та репресій. Протягом 1929-1937 років в області репресували понад 400 тисяч селян, а сотні тисяч господарств були позбавлені засобів існування напередодні зими 1932-1933 рр. і приречені на голодну смерть.
У збірнику, окрім імен жертв, також зібрані свідчення очевидців тих подій. Вони занотовані у формі цитат. Так, жителька села Кам’яні Потоки Марія Бабич каже, що в 33-році їй було 8 років. Вона пам’ятає, як від голоду померли її батько та сестра. Тоді сім’ї Марії доводилося харчуватися бур’яном з городу. Їжу вони ховали у пляшках, проте представники радянської влади «находили, і забирали, і викидали» харчі.
Ще один свідок Голодомору Максим Романенко з Недогарок згадує, як для того, щоб вижити «його батько зарізав свиню, а потом добавив туди пшона і відвіз у Кременчук до комуніста на сховище».
— Я ішов із школи, а дід Кирило, мій сусід, витягає хлопця із колодязя. Я кажу: «Що упав?» — «Та ні, його на котлети зарізали». Рідний батько дитину свою. А я стояв і наблюдав, плакать хотілось, — розповідає Максим Романенко.
Також у музеї для відвідувачів розробили інтерактивну мапу, що пов’язана з Голодомором. Зокрема, на карті вказали населені пункти, занесені у «чорну дошку», а також ті місця, де розгорталися протести проти дій більшовицької влади. Наприклад, село Кам’яні Потоки занесли до чорної дошки» 6 грудня 1932 року.
Історична довідка
Голодомор 1932-1933 — часи, коли українці помирали від голоду, коли керівництво Радянського Союзу розкуркулювало селян, відбирало їжу, господарство та весь врожай.
*Розкуркулення — політична репресія, яку застосовували в адміністративному порядку місцевими органами виконавчої влади за політичними й соціальними ознаками.
У 2006 році Законом України «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні» Голодомор визнали геноцидом українського народу. У 2010 році постановою Апеляційного суду міста Києва довели геноцидний характер Голодомору, намір Сталіна, Молотова, Кагановича, Постишева, Чубаря, Хатаєвича, Косіора знищити частину української нації.
В архіві «Кременчуцького Телеграфа» залишився документ, який підтверджує факт знущання Радянської влади над населенням України.
За інформацією з відкритих джерел, під час Голодомору 1932-1933 років мученицькою смертю померло близько 10 мільйонів людей. А близько мільйона з них проживали на теренах Полтавської області.
Якщо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст та натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити про це редакцію.
Інформація
Користувачі, які знаходяться в групі Гості, не можуть залишати коментарі до даної публікації. Будь-ласка, ЗАРЕЄСТРУЙТЕСЬ. Ознайомтесь із правилами коментування.