Кременчужанин, який захищає Україну з перших днів війни, розповів про військових єгерів, лісовий «фітнес» та мобілізацію

В Україні вже майже два роки триває повномасштабна російсько-українська війна, яка розпочалася 10 років тому. Останнього часу в суспільстві розповсюджується багато різної інформації щодо мобілізації, забезпечення армії, морального духу військових, які боронять Україну.

«Кременчуцький ТелеграфЪ» запросив на інтерв’ю людину, яка добровільно пішла захищати Україну у перші дні війни — спочатку у 2014 році, а потім у 2022-му. Вдруге — вже у 53-річному віці та маючи інвалідність внаслідок війни. І захищає нас досі, перебуваючи у лавах Десантно-штурмових військ ЗСУ.

Майор Євгеній Кірейонок починав свою військову службу молодим лейтенантом у 23-й окремій аеромобільній бригаді, яка до 2000 року дислокувалася в Кременчуці. Тоді, під час скорочення ЗСУ, він був вимушений звільнитися з військової служби.

У 2014 році добровільно повернувся до армійських лав з першою «хвилею мобілізації». З 2015 року перебував у зоні АТО у складі 5 БТГр 81-ї окремої аеромобільної бригади. А у 2016 році воював у складі 36-ої окремої бригади морської піхоти — захищав Широкине під Маріуполем.

Вдруге Євгеній Кірейонок звільнився з лав ЗСУ 5 років тому за станом здоров’я. А у березні 2022 року втретє добровільно пішов на військову службу. Під час проходження військово-лікарської комісії у військкоматі заявив лікарям, що не має проблем зі здоров’ям і, попри наявність групи інвалідності, потрапив на бойову посаду до 71-ї окремої єгерської бригади ДШВ ЗСУ. У складі цієї бригади на посаді заступника 3-го загону спеціального призначення звільняв від окупантів Харківщину та воював під Бахмутом.

А у 2023 році Євгеній Кірейонок захищав честь України на престижних спортивних змаганнях Invictus Games 2023 (Ігри Нескорених) у Дюссельдорфі (Німеччина). Там 54-річному військовослужбовцю та ветерану війни вдалося вибороти срібні нагороди в естафеті з плавання 4 по 50 метрів.

Тож до своїх 4-х армійських беретів: ПДВ, ДШВ, морської піхоти та військових єгерів він додав ще й медаль міжнародних змагань ветеранів війни з інвалідністю.

— З якого часу Ви на війні?

Війна почалася у 2014 році. Тоді й повернувся до лав ЗСУ. Починав з військкомату, потім брав участь у формуванні 5-ї батальйонно-тактичної групи десантно-штурмових військ. Згодом перевівся до 36-ї бригади морської піхоти. А закінчував службу тоді в Козельщинському РВК. Служив на різних посадах і в різних умовах. Найбільше запам’яталася служба у морській піхоті. Це особлива частка мого життя. За станом здоров’я звільнився з військової служби — зробив собі невелику перерву. Однак після повномасштабного вторгнення пішов до війська знову, щоб дати відсіч ворогу. 11-го березня 2022 року прийшов до військкомату та був направлений до 71-ї окремої єгерської бригади, яка на той час формувалася у Кременчуці.

— То Ви, виходить, що і десантник, і морський піхотинець, а тепер ще й військовий єгер?

Так. Десантно-штурмові війська мене не відпускають відпочатку військової служби. Починаючи з лейтенантських часів, служив у десантниках… Навіть коли формувалася 71 оєбр, то вона спочатку підпорядковувалася Сухопутним військам. А коли ми показали свої вміння воювати, командування ДШВ зрозуміло, що така бригада потрібна їм. І у травні 2022 року вона була включена до складу ДШВ ЗСУ. Вийшло так, що тепер я єгер-десантник… Єгер — це людина, пов’язана з лісом. А військові єгері призначені для ведення боїв у лісовій місцевості.

— А де саме 71 оєбр та Вам особисто довелося воювати?

У нас була довга підготовка на полігонах та в лісах Житомирщини. А потім нас перекинули на Ізюмський напрямок. Там у боях в лісовій місцевості ми продемонстрували ворогу усі свої навички.

— Яке у Вас зараз військове звання та на яких посадах довелося воювати?

Майор. Заступник командира загону. Щоб Ви краще розуміли —  у штаті єгерської бригади замість батальйонів створені загони. Тобто, за піхотною термінологією, це посада заступника командира батальйону.

— А якими напрямками опікувалися на цій посаді?

Це бойова підготовка та організація ведення бойових дій.

— Чи доводилося Вам виходити на передній край та брати безпосередню участь у бойових діях?

Так. Для організації взаємодії між підрозділами потрібно, щоб хтось із командирів знаходився безпосередньо на передньому краю. Хоча, передній край — це поняття умовне. В лісі у єгерів це не тільки 0, а й -1, -2, -3. Приходилося заходити й далі, організовувати засідки, вести бойові дії в тилу у ворога. Заходили на 1, 2, 5 км, і ці рейди були не на один день — інколи на тиждень, а то й два.

— Ви готували бійців загону спецпризначення, які не мали досвіду бойових дій. І як Вам вдалося зробити з них єгерів-десантників?

Готував не тільки я. Були гарні фахівці спецпідрозділів… У складі 71-ї оєбр багато було людей, які мали бойовий досвід, але він був не такий, як нам було потрібно для виконання бойових завдань. І інколи ті, хто прийшов до нас без бойового досвіду, досягали більших результатів у підготовці, ніж ті, хто отримав його у період 2014-2021 років.

— Ви маєте інвалідність, і без  згоди Вас не могли мобілізувати. Що спонукало Вас добровільно піти на військову службу на самому початку повномасштабної війни?

Так, було захворювання, пов’язане з захистом Батьківщини, і у 2018 році я звільнився з армії. Проте, коли ворог пішов на Київ, Харків та інші міста, я не зміг залишатися осторонь. Тоді у військкоматах були великі черги. Люди навіть поверталися з-за кордону, щоб потрапити до війська. Зокрема у нашому загоні було багато таких бійців, які до війни працювали у Польщі та Німеччині. Був випадок, коли хлопець у перші дні війни придбав автівку, щоб їхати захищати Україну, а вона у нього зламалася. Поляки, знаючи куди їде цей хлопець, зробили йому капітальний ремонт двигуна за день і не взяли за це з нього ані копійки. Він добрався на цій автівці до свого військкомату і став на захист Батьківщини. Багато було водіїв, які працювали у Чехії, Словаччині. Вони теж повернулися з-за кордону і стали до наших лав.

— А як вам вдалося пройти військово-лікарську комісію, маючи інвалідність?

Як Ви бачите, руки та ноги є. А навала добровольців тоді була така, що це не стало проблемою. Говорив лікарям, що здоровий та що скарг немає — і пройшов ВЛК.

— Чи є зараз втома та бажання звільнитися з військової служби?

Як і в кожної людини, втома наступає. Тим більше у таких умовах, які зараз на фронті. Однак, тримаємося.

— Скільки Вам років та наскільки важко на війні тим, кому за 50? І чи багато таких захисників у вашій бригаді?

На війні важко всім. Як мені у 54 роки, так і хлопцям у 21. Є багато військових мого віку, а є й старші. Був у мене командир групи, якому було 59 років. Його наприкінці 2022 року звільнили за віком — виповнилося 60. То він виконував усі завдання на рівні з молоддю та був для них прикладом… Але й після звільнення з ДШВ він пішов до територіальної оборони й зараз знову виконує бойові завдання.

— Ми знайомі давно і я бачу, що Ви помітно схудли — це погане харчування в армії чи щось інше?

Коли ми воювали під Ізюмом, то був у нас такий вислів — «лісовий фітнес». Ніякий фітнес-клуб не допоможе так швидко скинути вагу, як «лісовий фітнес». Я особисто під час одного рейду втратив близько 10 кг. Були хлопці, що втрачали й по 15 кг за тиждень під час рейду та виконання бойових завдань. Харчування у нас завжди було добрим. А от під час рейдів — скільки візьмеш з собою у ліс, стільки у тебе й буде. Навіть бувало, що і супи-борщі варили на «мінусі». А кава, то була завжди.

— А скільки кілограмів несе на собі єгер, коли йде у рейд в тил ворога?

Це залежить від завдань. Якщо виходимо вперше, то це може бути до 50 кг. Це боєкомплект, їжа, вода, зброя, засоби захисту, сокири. Далі робляться «закладки» — в тилу ворога приховується б/к, і наступні рейди вже трохи легше — по 35-40 кг.

— Як було, і як зараз в армії з речовим забезпеченням? Що видає Міноборони, а що доводиться купувати самому чи просити про допомогу волонтерів?

Зараз речове забезпечення на гідному рівні. Видається практично все. Не знаю, як в інших військових частинах, а ДШВ забезпечується добре: засоби індивідуального захисту, шоломи, бронежилети та інше. Харчування також на досить високому рівні. Готують якісно. А коли йдемо у рейди — видаються сухпайки. Але це не ті пайки, що були раніше. Зараз є 17 чи 19 їх видів — навіть веганський. А щодо речового забезпечення, то буває, що форма не витримує навантажень, багнюки, води — рветься. Доводиться щось купляти. Та й не завжди вона якісна.

— Як вашій бригаді допомагають волонтери?

Допомога волонтерів — це вже невіддільна частина війни. Однак ця допомога не завжди раціональна. Я розумію добрі наміри, але деякі продукти, що вони везуть, бувають недоречні… Якась консервація. Це незручно. Іноді все це залишається. Ми ділилися з місцевим населенням, яке там дуже потерпає… Так, іноді хочеться якихось смаколиків, але продукти, що швидко псуються — салати, вареники… Шкода тих людей, що витрачають на це свій час. Хочуть зробити добро, а все це інколи йде на смітник, через те, що продукти зіпсувалися.

Крім того, у перші місяці війни були спроби щити розгрузки, турнікети… Якість їх була дуже низькою і такими турнікетами можна було завдати більше шкоди, ніж допомогти при поранені. Праця, ресурси у все це були вкладені, а користі воно не принесло. Ресурси краще направляти на закупівлю дронів, придбання автомобілів та їх ремонт, а не на продукти.

— Ви говорили, що не тільки звільняли Харківщину, а й брали участь у боях під Бахмутом?

Так, після звільнення Харківщини наш загін одразу перекинули на Бахмутській напрямок.

— Чи виплачували бійцям бригади так звані «бойові» та чи бувають затримки з виплатами грошового забезпечення?

Бойові виплачувалися своєчасно, затримок не було. Можливі окремі випадки, але це залежить від людського фактора — хтось якийсь документ своєчасно не оформив… Потім це доробляють і все виплачують.

— А що з медичним забезпеченням — як налагоджена евакуація та лікування поранених?

Питання складне. Не завжди вистачає евакуаційних засобів. Проте, медичні засоби постачаються… А щодо забезпечення евакуації, то це залежить від місця виконання завдань. Інколи буває складно своєчасно її організувати. Але завжди робимо все можливо, щоб нікого не втратити.

— Як зараз у військах з озброєнням та боєприпасами? Чи доходить західна зброя до «нуля»?

Західна зброя доходить разом із технікою. Все це є. Можливо, не у повному обсязі. Та і зброї багато не буває. Не вистачає деяких патронів натівських зразків. Добре себе зарекомендували західні гранатомети… Усю цю зброю ми опановуємо швидко та використовуємо її для знищення ворога.

— Який морально-психологічний стан бійців, їх бойовий дух? Наскільки втомилися ті, хто воює з перших днів війни, та чи можуть вони далі воювати без заміни?

Під час першої хвилі мобілізації в армію пішли патріоти. Тоді ніхто не дивився ані на втому, ані на заробітки. Зараз люди трохи втомилися. Є підрозділи, які не «вилазять» з «нуля», а якщо проходять відновлення, то за 20-30 км від лінії фронту. Є СЗЧ та відмови, але це окремі випадки. Це люди — їх треба мотивувати, заохочувати. І не тільки на рівні батальйону, а й на рівні держави.

Мене сусідка запитує — коли ж ти вже повернешся? Я їй кажу — повернуся, коли твій чоловік прийде мене замінити. Зараз в армії дають відпустки, і мої побратими, перебуваючи на мирній території, бачать, що для декого війна вже закінчилася. Багато хто «втомився» від війни, хоча вони її навіть не бачили… Буває, що хтось навіть заявляє, що «ми вас туди не посилали»… Мені незрозуміло, чому я з перших днів воюю, а хтось в цей час ховається, ходить по нічним клубам. Це питання державної важливості. Зараз готується проєкт закону щодо посилення мобілізації. Сподіваюся, що будуть якісь зміни, щоб підмінити тих хлопців, які втомилися за два роки війни, та дати їм можливість трохи відпочити.

— Яка Ваша оцінка законопроєкту щодо вдосконаленню мобілізації і що б Ви побажали ухилянтам та тим, хто їм у цьому допомагає?

Щоб дати оцінку, треба добре вивчити цей законопроєкт… Гадаю, що його ще доопрацюють. А ухилятися, ховатися — це вже на совісті кожного і справа правоохоронних органів. Вони мають дати таким діям належну оцінку.

Це питання справедливості. Крім того, що люди втомилися, треба пам’ятати й про втрати. Як бойові, так і санітарні… Якщо на місце чоловіка, якого ми втратили, ніхто не прийде, то це призведе до оголення фронту. Один чоловік не може захищати фронт у 100-300 метрів. І ймовірність того, що у такому разі ми копатимемо окопи під Кременчуком дуже велика. Тому, требі згуртуватися та разом йти проти ворога. А допомагати ухилянтам, давати всілякі поради, щоб зірвати мобілізацію — таких людей можна порівняти з ворогами всередині країни. Правоохоронні органи мають дати її діям правомірну оцінку.

— А чи багато у вашій бригаді військовослужбовиць? Як вони потрапили на війну та що роблять на фронті?

У нас жінок доволі багато. Це переважно медичний персонал, діловоди. Їх робота дуже важлива. Не будуть оформлені своєчасно документи — не буде зарплати, не буде боєприпасів, іншого забезпечення. Усім цим займаються переважно жінки… Медперсонал на 60% — це жінки. Вони виконують завдання, як на нулі, так і в шпиталях. І, дивлячись на цих дівчат, хлопці розуміють, що вони ще не втомилися. Крім тилових посад, жінки займають і бойові посади — снайпери, навідники мінометів, бойові медики. І вони виконують бойові завдання на рівні з чоловіками без жодних послаблень.

Нагадаю, що жінок в армію не мобілізують — усі вони приходять до нас тільки добровільно.

— Зараз обговорюється питання щодо зниження призовного віку з 27 до 25 років? Чи є у вашій бригаді молодь до 27 років та як ці хлопці потрапила на фронт?

Є такі й у нас, і в кожній бригаді. Якщо хлопець після школи пішов у військове училище, а за 4 роки його закінчив, то йому буде тільки 21 рік. І він вже лейтенант — командує взводом. Два-три роки — й він вже командир роти. Крім того, добровільно йдуть хлопці, яким по 19-20 років. І ця молодь виконує бойові завдання на рівні зі своїми старшими побратимами.

— А як до Вашого рішення повернутися на військову службу на початку повномасштабної війни поставилися ваші рідні — дружина, діти?

По різному. Дочка не пускала. Дружина розуміла, що маючи бойовий досвід, я все одно не всиджу вдома чи в тилу. Їм зараз теж важко… Переживають, особливо коли немає зв’язку. Був випадок, що несподівано прийшлося вийти в рейд — не повідомив рідних і не було зв’язку. То дружина дуже переживала та дзвонила всім — дійшла майже до командира частини.

— А яким чином Ви зараз опинилися у Кременчуці?

Можливо Ви будете здивовані, але військові теж мають право на відпустку. Зараз я цим правом скористався і знаходжусь у черговій відпустці.

— Дякуємо вам за вашу мужність, сміливість і патріотизм! Слава Україні!

Героям Слава! Вам теж велика подяка за те, що пам’ятаєте. Тримаємося! Все буде Україна! Ми переможемо!