Кременчужанин, який народився в Росії, став на захист України на другий день повномасштабної війни

Російсько-українська війна триває вже майже 10 років, а 24 лютого 2022 року розпочалося повномасштабне вторгнення військ РФ. В українському суспільстві зараз розповсюджується багато різної інформації, чуток та фейків щодо мобілізації, забезпечення армії, підготовки та морального духу військових, які боронять Україну.

«Кременчуцький ТелеграфЪ» продовжує серію інтерв’ю з військовими та ветеранами російсько-української війни, щоб отримати та донести інформацію з «перших вуст». Сьогодні ми знайомимо читачів з чоловіком, який зустрів війну на Вінниччині, але вже наступного дня повернувся до Кременчука та прийшов до військкомату, щоб стати на захист України.

Цікаво, що Роман Романов не є українцем. Він народився та виріс у місті Моздок (Північна Осетія) у Росії. Проте, після 24 лютого 2022 року вважає своєю Батьківщиною Україну та Кременчук, до якого переїхав багато років тому.

Уже на другий день повномасштабної війни солдат Роман Романов став до лав батальйону територіальної оборони Кременчука, а за три тижні, за закликом колишнього командира Євгенія Кірейонка, перевівся до 71-ї окремої єгерської бригади, яка в той час формувалася у нашому місті.

Разом з цим офіцером у 90-х роках минулого сторіччя він служив у 23-й окремій аеромобільній бригаді. Разом з ним пішов на війну й у 2022 році. А крім того, його заохотили тим, що 71-а єгерська бригада формувалася, як війська спеціального призначення, і досвід десантника міг стати у пригоді.  

У складі 3-го загону спеціального призначення цієї бригади Роман Романов воював на Харківщині, де отримав поранення та був звільнений з військової служби за станом здоров’я.

А наприкінці минулого року він вирішив повторити успіх свого командира Євгенія Кірейонка, який на престижних спортивних змаганнях Invictus Games 2023 (Ігри Нескорених) у Дюссельдорфі (Німеччина) виборов срібні нагороди в естафеті з плавання 4 по 50 метрів.

Роман Романов на двох змаганнях ветеранів війни у столиці — Kyiv Military Games 2023 та відборі на United States Air Force Trials 2024 зайняв друге місце у стрільбі з лука та третє — у веслуванні.

А його побратим Євгеній Кірейонок, який досі захищає Україну у лавах ДШВ, там же виборов перше місце у плаванні вольним стилем на 50-метровій дистанції.

До речі, сьогодні, 8 січня, Роману Романову виповнюється 48 років. «Кременчуцький ТелеграфЪ» вітає ветерана російсько-української війни з днем народження та бажає того, чого зараз бажають один одному усі українці — скорішої Перемоги!

— Коли Ви прийшли до військкомату та що спонукало вас це зробити? У яких військах та на яких напрямках довелося воювати?

Про початок війни я дізнався 24 лютого з повідомлення по радіо, коли прокинувся в Калинівці (Вінницька область)… По дорозі в Кременчук бачив колони автівок, які йшли назустріч з Києва на Західну Україну. Зателефонував своєму побратиму — це мій колишній командир роти з 23-ї аеромобільної бригади… Спитав у нього чи знає, що відбувається, та що будемо робити? Він відповів — захищати Україну.

25 лютого я вже був у військкоматі. Мене направили в тероборону Кременчука, де я прослужив три тижні. А потім мені зателефонував мій колишній командир і сказав, що створюється єгерська бригада, та чи готовий я піти служити зо своїм профілем — у спецназ. Я погодився. Так я потрапив до 71-ї окремої єгерської бригади.

У нас в бригаді всі виконували бойові завдання, а так, як я можу водити усе, що їздить, то мене призначили водієм у комбата… Ми починали підготовку у житомирських лісах. У нас були дуже гарні інструктори зі спецназу.

— А чи багато у вашій бригаді було кременчужан?

Через те, що ця бригада формувалася у Кременчуці, то велика частина її бійців була з нашого міста та його околиць. Багато було і з Полтавської області.

— Ви звільнилися з військової служби. Що стало причиною? Це було поранення?

25 травня ми виїхали на передній край й там нашому бійцю відірвало п’яту (наступив на міну) і треба було його евакуювати. По рації запросили евакуацію через Сіверський Донець. Противник зафіксував це радіоповідомлення та почав щільний обстріл зі 120-мм мінометів та гаубиці «Гвоздика»… Поруч мене вибухнув снаряд від «Гвоздики» і спершу здалося, що все обійшлося. А коли зранку командир мене будив, я зрозумів, що не можу встати, бо не відчуваю лівого боку. Викликали бойового медика, потім направили у шпиталь… І аж у київському шпиталі мені встановили, що з лівого боку в мене розбиті усі суглоби. Через це мене «списали».

— Ви говорили, що єгері бувають на нулі та на мінусі. Що це означає?

Основне призначення єгерської бригади — виявлення противника, робота в ДРГ. Це робити пастки, засади, «кошмарити» ворога в його тилу.

А мінусом у нас називають, коли заходять за позиції противника.

— І як далеко доводилося заходити бійцям вашої бригади у тил ворога?

Досить далеко — на 5 км й далі. Це залежало від того, яке бойове завдання ставилося. У мене є побратим — мій командир. Нас життя звело ще в далекому 1996 році, коли я потрапив до нього в підрозділ, і так вийшло, що по життю ми постійно разом. І в 71-шу бригаду привів мене теж він. Це Кірейонок Євгеній Дмитрович — чоловік, який у військовій справі досяг багато чого. У нього є 4 берети спецвійськ. Він був десантником у 23 аебр (синій берет), потім служив у 5 БТГр 81 оаебр ДШВ (мареновий берет), звідки його перевели до морської піхоти (спершу чорний, а згодом блакитний берет), а потім воював в єгерях (оливковий берет). Гадаю, що мало хто в Україні може похвалитися таким військовим досвідом.

— Скільки Вам років, у якому віці пішли захищати Україну, та який віковий діапазон у бійців вашої бригади?

Віковий діапазон великий. У нас був 19-річний боєць з позивним «Пупсік», а був боєць з позивним «Дід», якому виповнилося 60 років. Переважна більшість — це 35+. Було дуже багато молодих командирів, які тільки закінчили військове училище. Згадую дуже гарного командира мінометного розрахунку «Зевса» — молодий лейтенант, який був справжнім професіоналом. Як говорили аеронавідники, «коли працює Зевс, то це симфонія». А «Дід» був найстаршим у нашому підрозділі й він, попри вік, завжди йшов попереду та виконував усі поставлені завдання. І навіть коли його вже «списали» з ДШВ за віком, він все одно виконує бойові завдання, тільки тепер у територіальній обороні. Дома не може всидіти. А мені 8 січня виповнюється 48 років. Україну пішов захищати у 45.

— Які умови служби були в єгерів: харчування, речове забезпечення? Чи доводилося щось купувати самому, чи просити про допомогу волонтерів?

Я не можу сказати за усі війська. А наша бригада була специфічна — єгерська. Забезпечення спорядженням, харчування у нас були на висоті. Щодо зброї, то єдине, чого не вистачало — це підствольних гранатометів. Усе інше було. І модернізовані автомати, і сучасні снайперські гвинтівки, і гранатомети, і міномети… Зброї вистачало. Це на момент початку війни, коли я служив. Як зараз — сказати не можу.

— На яких напрямках Вам доводилося воювати, та де взагалі воювали підрозділи 71-ї окремої єгерської бригади?

Свій бойовий шлях ми починали з Харківсько-Донецького напрямку — село Завгороднє, Співаківка. Потім бригаду перекинули під Соледар. У Бахмуті наші бійці показали себе дуже добре. Згадую відеоролик, як один безстрашний боєць 71-ї бригади пробігав, як заєць, до ворожих позицій, щоб витягнути пораненого побратима. Героїчний вчинок. Потім бригаду перекидали на Оріхівський та Запорізький напрямки, а зараз вона воює під Авдіївкою.

— Який морально-психологічний стан у бійців був на початку війни? І як зараз?

Коли ми були у навчальному центрі, то всі дуже хотіли якомога скоріше виїхати на фронт та бити ворога. Хоча розуміли, що треба навчатися, бо було дуже багато бійців, які навіть строкової служби не проходили. До речі, вони набагато краще навчалися, і багато з них, пройшовши війну, і надалі хочуть пов’язати  життя з армією. Тобто, вони знайшли своє призвання.

— Чи відчувається втома у тих, хто воює майже два роки, та чи потрібно їх підмінити на фронті?

Звісно, що втома є, і потрібно робити ротацію… Щоб хлопці й далі могли витримувати ті навантаження. Їх треба замінювати, давати відпустки, щоб з ними займалися психологи. Тому, що це дуже страшно і важко все бачити, переживати та відчувати на собі.

Те, що зараз коїться в Україні з мобілізацією — це дуже печально. Багато хто не розуміє, що тих, хто не передній лінії, потрібно замінювати. Треба виводити хоча б на місяць. Але для цього потрібні свіжі сили, резерви. І ховатися, казати, що «я не вмію», «мене цьому не вчили» — це неправильно. Нікого не вчили вбивати. Воювати вчаться там — на війні. І казати, що «це не моє» теж не можна. Треба спробувати — твоє воно, чи не твоє. Потрапити в ті ситуації, випробувати себе разом з побратимами, і тільки тоді ти це зрозумієш.

А якщо не поміняти бійців на фронті та не робити ротацій, то хлопці будуть виснажені й у ворога з’являться великі можливості. У них поповнення йде постійно. Якщо ми не будемо призивати та навчати нових солдатів, то все закінчиться тим, що навколо Кременчука будемо рити окопи. І тоді будемо йти усі, бо вже не буде відмовок, що «я не можу воювати». Тому мобілізацію потрібно проводити.

— Чи багато у вашій бригаді було військовослужбовиць? Як вони потрапили на війну та що робили на фронті? І чи бувають жінки на передовій?

Коли я ще служив у бригаді, то жінок було багато. Переважно на посадах діловодів, у відділі кадрів, психологів. Були й бойові медики. Зокрема у нашому підрозділі. Їм привілеїв ніхто не робив, але якщо можна було десь не навантажувати, то старалися це робити, бо вони ж жінки, і їм же народжувати.

Усі жінки прийшли на військову службу добровільно.

— А як до Вашого рішення захищати Україну на початку повномасштабного вторгнення поставилися рідні — дружина, діти?

Дружина була трохи в паніці. Вона хотіла, щоб ми виїхали з України. І в нас була така можливість. Але я їй сказав, що куди я поїду — я ж давав присягу. І якщо ми зараз усі виїдемо, то хто ж тоді буде захищати Україну? Тікати з дому, де ти живеш — це неправильно.

До того ж я — патріот України, хоча народився не тут, та й за національністю не українець. Я народився у місті Моздок, Північна Осетія. Це Російська Федерація. До повномасштабного вторгнення я хотів повезти сина на батьківщину та показати, звідки його коріння. А після повномасштабного вторгнення я зрозумів, що в мене Батьківщина одна — це Україна і місто Кременчук.