#людина з кременю «Лікарі відмовилися приймати, бо не бачили шансу на спасіння», — кавалер ордену «За мужність» Тарас В’юн про поранення та повернення до життя

13.02.2024, 08:02 Переглядів: 4 183

 

Кременчужанин Тарас В’юн після поранення повернувся «з того світу» й продовжує наближати Перемогу

Війна триває. Щодня на фронті бійці отримують важкі поранення. Що вони переживають? Як справляються та в чому знаходять сили для подальшого життя?

Своєю історією з нами поділився кременчужанин, колишній командир окремого взводу снайперів, кавалер ордену «За мужність» Тарас В’юн.

Чоловік був важко поранений, й тільки, маючи жагу до життя, вирвався з чіпких лап смерті.

Наше знайомство з Тарасом почалося нестандартно. Ми домовилися про інтерв’ю, але чоловік перестав виходити на зв’язок. Лише через кілька днів сам перетелефонував й повідомив, що потрапив до реанімації — після поранення здоров’я постійно підводить й часто змінює намічені плани. Осколки, які й досі залишаються в тілі, викликають внутрішню кровотечу, й лишають будь-яких сил. Так було й цього разу…

Як тільки Тарасу стало краще, ми зустрілися в затишному залі кафе Belfast. Те, що розповів про себе цей молодик, важко усвідомити.

 

Ззовні — звичайний хлопець, симпатичний, харизматичний, приємний в спілкуванні. Всередині — скалічений російськими мінами чоловік. Характером — справжній Титан. Людина із кремня.

Патріот з дитинства

Тарасу 37 років. Він народився й виріс в Кременчуці. У 2005 році закінчив Кременчуцький педагогічний коледж імені А. С. Макаренка.

Завдяки батьку, який все життя працював у радянській міліції та, попри заборону розмовляв виключно українською мовою, Тарас виріс патріотом України.

Хлопцем він мріяв про військову форму, тому після армії вступив до навчального закладу МНС у Харкові на заочне відділення й до 2010 року працював у 12-тій державній пожежній частині рятувальником.

Коли у 2014 році почалися заворушення, Тарас пішов до військкомату з проханням записати його в резерв. На службу потрапив у тому ж році.

Чоловік з болем згадує, в якому стані на той час була українська армія:

— У перші місяці нічого не було, навіть взуття. Протягом двох місяців я бігав у звичайних кедах замість берців… І так було у всьому. Вже з часом почалося забезпечення…

У 2014 році Тарас з побратимами знаходилися в Дебальцево. Його рота снайперів виконувала специфічні завдання. Військові неодноразово заходили в місто, щоб невеликими групами вивести особливий склад підрозділів, які потрапили в Дебальцевський котел.

— У 2015 році, коли я був на посаді старшого солдата, мені запропонували підписати контракт, але я ще не був готовий, тому повернувся додому. Ненадовго, бо постійно тягнуло назад. Хотілося щось змінити в армії. Тому, коли я свідомо в січні 2017 року підписував контракт, розумів, що хочу бути офіцером. У 2018 році вже отримав посаду командира роти снайперів, на ній же зустрів повномасштабне вторгнення, — розповідає Тарас.

Про початок вторгнення

 

Чоловік згадує, що в середині лютого 2022 року вони щойно повернулися з чергового завдання, попереду був тиждень відпочинку. Але вже 17 лютого прийшов наказ бригадного генерала Збройних сил України Миха́йла Драпа́того, у повному складі явитися під Новоайдар.

— Ми заїхали в Щастя й перші три дні були на ТЕС. Уже тоді почалися перші обстріли коло електростанції, а з 21 лютого пішли прямі прильоти. Вже тоді у нас було чітке усвідомлення того, що буде війна. Я сказав хлопцям, щоб без аптечки, бронежилета та каски нікуди не виходили. 23 лютого нас поставили на три точки. Одна група залишилася в Щасті, друга пішла на лівий фланг, ще одна — на третю позицію. Наступного дня почалося страшне, треба було всім виходити зі Щастя. Це було дуже складно, але всі повернулись живими.

Після цього нас кинули на запорізький напрямок. Там ми пройшли перепідготовку й зі снайперів стали справжніми спецпризначенцями. Коло завдань розширилося, були цікаві задачі, але про них розповім вже після нашої Перемоги, — сміється Тарас.

На межі життя й смерті

Після було Гуляй-поле, Попасна, херсонський напрямок. Там було перше кульове поранення в ногу, після якого військовий швидко відновився й вже за два тижні повернувся до виконання задач.

Через деякий час, виконуючи бойове завдання, командир розвідроти Тарас В’юн потрапив під мінометний обстріл.

Перша міна, яка розірвалася поруч, пошкодила бронежилет, друга — самого військового. В нього було кілька кровотеч, критичне поранення черевної порожнини.

 

Першу допомогу військовий надав собі сам.

— Коли мій взводний підскочив на машині, я вже наклав собі турнікети, мокру пов’язку. Попри страшний біль, знеболювальне не став колоти, бо розумів, що воно розслабить, й мене не знайдуть. І тільки коли ми вже їхали, я вколов кілька знеболювальних, але вони не допомагали. Стан був критичним, але я тримався. Свідомість втратив тільки після уколу морфіну…

Перша лікарня у місті Зеленодільськ Дніпропетровській області. Лікарі глянули на пораненого й відмовилися приймати його, бо не бачили жодного шансу на спасіння.

Втрата крові була понад 80%.

  

Однак боєць, що був поруч, погодився на пряме переливання крові — у нього була така ж сама рідкісна, третя мінус, як у Тараса.

Друга лікарня в Апостолово — там стабілізували до стану, щоб організм витримав дорогу до Кривого рогу.

Третя лікарня в Кривому розі, операція, яка тривала 13 годин, видалення осколків, зупинка внутрішньої кровотечі.

— Я досі не знаю прізвища лікаря, який мене оперував, знаю лиш, що він — мій тезка. Саме він розповів дружині, що кілька разів витягував мене з того світу. Кілька разів під час операції не біло пульсу, я йшов, але за кілька секунд знов включився, боровся, хапався за кожну можливість жити. Тому лікарі не зупинялися, й продовжували рятувати. Двічі повністю міняли кров. Я дуже вдячний лікарям за професійність й за те, що не опустили руки. Мені дуже пощастило. Мабуть, мій янгол-охоронець допоміг й дав сил і мені, і лікарям…

Після стабілізації стану, Тараса авіабортом перевезли до Києва в Національний науковий Центр хірургії та трансплантології ім.Шалімова. Там йому видалили частину внутрішніх органів. Далі було 2,5 місяці у відділенні інтенсивної терапії, схуднення до 45 кілограмів. Але він викарабкався.

— Важко згадувати. По-перше, я постійно був під дією наркотичних препаратів, по-друге, мені й досі все, як у тумані згадується. Іноді так страшно ставало. Особливо, коли лікарі до тебе підходять, дивляться й не знають, що з тобою далі робити. У них в очах було написано, що надії немає. Але попри все, я ось перед вами, живий!

Тарас каже, що сил боротися за життя йому надавала родина: дружина, діти, мати, сестра. Всі вони підтримували. Іноді лікар давав телефон та дозволяв сказати кілька слів рідним.

Через півтора місяця Тарас вперше побачив сім’ю.

— Мене вивезли до них на візочку — скелет, обтягнутий шкірою. Моя маленька донечка залізла на руки й сиділа, як мишка, не рухаючись. А я дивився на неї й розумів, що дуже їй потрібен, я мушу жити й зобов’язаний відновитися! — каже Тарас.

Про нагороди

Указом Президента України в червні 2022 року за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, Тараса В’юна нагородили орденом «За мужність» І ступеня — він став повним кавалером ордену.

Також він має:

  • нагрудний знак «Учасник АТО»,
  • нагрудний знак Командувача ОС «Козацький хрест» ІІІ ступеня;
  • відзнаку Командуючого ОК «Схід»;
  • відзнаку Президента України «За участь в антитерористичній операції»;
  • «За зразкову службу» від Міністра Оборони України;
  • пам’ятний знак «За воїнську доблесть» від Міністра Оборони України;
  • почесний нагрудний знак Начальника Генерального штабу — Головнокомандувача Збройних Сил України «За взірцевість у військовій службі» ІІІ ступеня;
  • медаль «За оборону рідної держави»;
  • відзнаку «За службу державі» (ЗСУ);
  • почесний нагрудний знак «Снайпер ЗСУ»;
  • нагрудний знак «Воєнна розвідка України».

Військовий не любить говорити про нагороди. Він підкреслює, що всі вони не тільки його, а й всіх побратимів, його рідних — усіх, хто весь цей час був поруч.

А ось тим, що під час його командування підрозділом не було жодного пораненого та загиблого, дуже пишається.

Про сьогодення

Зараз Тарас В’юн займається оформленням документів. Він ще не повністю пройшов МСЕК, ще не отримав інвалідність, статус пенсіонера, тому й планів не будує.

 

Поки поправляє здоров’я та розв'язує бюрократичні питання, встигає допомагати хлопцям, які зараз на передовій.

— Що в моїх силах, все намагаюся робити. Проводжу збори коштів, знаходжу те, що потрібно, купую спецприлади, без яких важко обійтися спецпризначенцям.

Він підкреслює, що нам всім, кожному українцю потрібно працювати на Перемогу, допомагати, донатити, робити свій внесок.

— Ще рано розводити політичні чи інші суперечки. Спочатку треба перемогти зовнішнього ворога, а потім вже будемо всередині країни наводити порядок.

Завершуючи нашу розмову, Тарас В’юн сказав, що дуже хоче Україні мирного неба. Хоче, щоб діти до школи ходили, щоб батьки відпускали їх гуляти в парк й не думали про те, що може прилетіти ракета…

— Ми обов’язково переможемо! Треба вірити й допомагати!

Реквізити для збору коштів на ЗСУ

Автор: Мирослава Українська Відео: Кирило Воронцов
Якщо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст та натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Інформація

Користувачі, які знаходяться в групі Гості, не можуть залишати коментарі до даної публікації.
Будь-ласка, ЗАРЕЄСТРУЙТЕСЬ.
Ознайомтесь із правилами коментування.
  • Kiaparts
  • НОВИНИ ПАРТНЕРІВ:


Свіжий випуск (№ 45 від 7 листопада 2024)

Для дому і сім'ї

Читати номер

Для дому і сім'ї - програма телепередач

Читати номер

Приватна газета

Читати номер
Попередні випуски
Вверх