«Не можна втомлюватись». Як живе кременчуцька сім’я після втрати рідної людини у російсько-українській війні

«З золотими руками» — так характеризували старшого солдата з Кременчука Анатолія Богуцького. Коли бачиш будинок його родини, до кінця не можеш усвідомити, що облаштуванням займалась в цілому одна людина. Дружина Анатолія Людмила Богуцька каже, нині ремонтом займається вже вона разом з батьком і додає, що після смерті свого чоловіка зіткнулась з багатьма ситуація, над якими вона не замислювалась, адже усім цим раніше опікувався Анатолій.

Як сьогодні живе сім’я Богуцьких вже понад 2 роки після смерті чоловіка у російсько-українській війні — у матеріалі «Кременчуцького Телеграфа».

Разом Людмила й Анатолій прожили майже 17 років — через кілька тижнів пара мала б святкувати річницю весілля. Нині жінка весь час приділяє увагу синам і будинку, не працює через погіршення стану здоров’я. Свого чоловіка описує, як дуже доброго, турботливого і «завжди усміхненого».

Пара добре спілкувалась ще задовго до їх весілля, тому в подружньому житті у першу чергу вони були найкращими друзями.

«У нашій сім’ї було рівноправ’я»

У побуті подружжя розподіляло обов’язки порівну. Так, наприклад, за Анатолієм було обслуговування будинку та машини — чоловік займався усім, що пов’язане з ремонтом та будівництвом. Втім, Людмила каже, що сім’я не ділила роботу на «жіночу» та «чоловічу» — Анатолій міг, так само як і Людмила куховарити, а вона — щось полагодити.

Зі смерті чоловіка минуло вже понад рік, з того часу жінка так жодного разу і не готувала рибу, хоча і вміє це робити.

«Скоро ми будемо в Луганську»

Про початок повномасштабного вторгнення Росії Людмила почула від свого чоловіка. Це було вранці 24 лютого. У перші дні війни Анатолій намагався записатися в територіальну оборону, але через масовий наплив охочих, чоловіка попросили почекати своєї черги.

Після звільнення Бучі Анатолій зрозумів, що не може вже чекати, тому пішов до військкомату. Після проходження військово-лікарської комісії, йому сказали чекати на дзвінок. Мобілізували чоловіка у червні.

Анатолій був натхненним — його бойовий досвід припав як раз на звільнення Харківської області. Жінка каже, він вірив, що війна закінчиться скоро — «скоро ми будемо в Луганську». 

Зв’язок подружжя намагалося підтримувати щоденно. Востаннє Анатолій дзвонив вночі 29 грудня, вже на наступний день жінка отримала від нього повідомлення, в якому чоловік вітав з прийдешніми святами.

Після смерті чоловіка жінка зіткнулась у першу чергу з побутовими складнощами. Каже, що у житті разом з Анатолієм багато про що навіть не замислювалась. У побуті їй допомагають діти, але в цілому, після від’їзду чоловіка на фронт усі його обов’язки перелягли на неї. Сьогодні її підтримують рідні, близькі та друзі — вона завжди може звернутись до них в разі потреби, розповідає Людмила.

У вихованні синів не вистачає татової підтримки, говорить жінка.

Що радять тим, хто чекає або втратив своїх рідних на передовій у російсько-українській війні

Людмила каже, головне — не втрачати надію. Зараз вона докоряє собі, що не змогла приїхати провідати чоловіка.

Що радять суспільству

Після загибелі чоловіка Людмила її друзі та знайомі підтримували жінку, деколи просто приїжджали додому аби обняти, розповідає жінка. 

За її словами, українцям зараз вкрай важливо не зупинятись підтримувати військових і постійно донатити на допомогу, «адже зараз їм дуже складно, тієї хвилі добра і допомоги немає вже. Не можна втомлюватись, бо наша втома грає на руку ворогу».

Додамо, у серпні родині загиблого кременчужанина Анатолія Богуцького вручили орден «За мужність».

Нагадаємо, «Кременчуцький ТелеграфЪ» випустив серію відеоінтерв’ю із кременчужанками, чиї чоловіки пішли на фронт — захищати Україну від росіян. Десять історій жінок, які через війну залишилися без підтримки та взяли на свої плечі й свої, і чоловічі справи та обов’язки, вийшли в рамках проєкту «Я — дружина військового».