«Я обрала життя, тому робила те, що від мене вимагав окупант» — історія дівчини, яка постраждала від сексуального насильства під час війни

22.03.2024, 13:03 Переглядів: 6 551

Про скоєні на окупованих територіях злочини росіян неодноразово розповідали українські та іноземні журналісти. Вбивства, катування, ґвалтування, крадіжки, психологічний й фізичний тиск — перелік злочинів довгий. За кожним фактом стоять скалічені долі людей. Ті, хто впорався й вийшов живим з окупації, вчаться жити по-новому. Хтось самостійно знаходить сили, хтось — за допомогою психологів, а хтось долає травму, знаходячи в ній нові можливості

«Перетвори травму на посттравматичний зріст» — цю фразу я прочитала на листівці з трьома зображеними птахами, які летіли в небо. Її подарувала молода, тендітна дівчина Марія (ім’я змінено) під час заходу, який проводила громадська організація «Сема Україна», що об’єднує жінок, постраждалих від сексуального насильства під час війни.

 


«Це про мене», — сказала Марія з просякнутою болем та гіркотою посмішкою, й розповіла свою історію.

Історію, яка одночасно демонструє тяжкість злочинів росіян й незламну силу духу української жінки, яка після пережитих жахіть знайшла в собі сили жити далі повноцінним життям.

В окупації

Про те, що буде війна, в родині Марії говорили задовго до 24 лютого 2022 року. Разом з хлопцем вони навіть продумували варіанти щодо евакуації.

— Поки одні заперечували можливе вторгнення, ми думали, куди їхати, коли почнуть стріляти… І, хоч ми весь час готувалися, з першими вибухами всі розгубилися. Ніяка підготовка не допомогла, — зізнається Марія. — Спочатку ми вирішили їхати до Львова, але там також в перші дні було гучно, тому, коли батько запропонував приїхати у родинний будинок у селі на Київщині поблизу Макарова, ми погодилися, вирішивши, що там буде безпечніше. Як же ми помилялися…

Разом зі своїм хлопцем й мамою в перший день війни Марія виїхала з Києва до Макарова, де їх чекав батько й рідна тітка зі своїм чоловіком. Але не встигли розміститися, як до селища зайшли росіяни. Всі, хто знаходився поблизу Макарова, опинилися у кільці. 

 

— Виїхати звідти не було ніякої можливості, тому ми вирішили ховатися. По селу постійно їздили танки. Озброєних людей було багато. Іноді здавалося, що вони зайняли всі будівлі навкруги. Ми нікуди не виходили. Було дуже страшно, ми не розуміли, що коїться, та чого чекати, — розповідає дівчина.

Люди були відрізані від світу: з перших днів окупанти відключили електрику, повністю заглушили зв’язок. Ніяких новин, інформації про те, що відбувається в Україні, не було.

— Ми нічого не знали, могли лише здогадуватися. Іноді підіймалися на горище й бачили в стороні Бучі пожари, чули вибухи. Розуміли, що в місті відбувається щось страшне, але, що саме, й гадки не мали. Ми не знали, які міста зайняли росіяни, чи тримається Київ. Поруч ми бачили танки, машини з маркуваннями «V», — згадує Марія.

 

Дівчина каже, що серед російських військових майже не було чоловіків слов’янської зовнішності. В більшості це були буряти, які поводилися як варвари, сповнені агресії.

Нічого хорошого таке сусідство не обіцяло.

Незвані гості

На другому тижні окупанти почали ходити по будинках, перевіряти, хто де живе. 

— З розповідей сусідів ми знали, чим закінчуються ці перевірки. На початку вулиці вже застрелили чоловіка з сином, у когось вбили собаку. З одного з будинків витягли хлопця, кинули його на землю й обстрілювали навкруги автоматами… Тому ми були дуже налякані й сподівалися, що нас мине ця доля й вони не дійдуть до окраїни вулиці. Але врешті решт вони постукали й у наші ворота… — згадує Марія.

Що пережила в ту мить родина, важко навіть уявити. Дівчина каже, що страх скував її тіло, вона навіть не могла ворухнутися. 

— Вони наполегливо стукали у ворота — ми зрозуміли, що краще вийти, бо може бути гірше. Батько відчинив їм двері, вони сказали, що треба перевірити, хто тут живе. Сказали, що прийшли нас визволяти. На питання «від чого», відповіли «від ваших військових, які вас обстрілюють». Дискутувати з ними на цю тему було дуже небезпечно. Та й чи можна дискутувати з озброєними агресивними людьми?

У всіх домочадців забрали телефони, й хоч всі вони були давно розряджені, все одно роздивлялися й крутили їх в руках. Таким було перше знайомство. 

— З того часу вони приходили в наш будинок кожен день. Часто вони просто «тусили» по дворах, пили, вульгарно жартували. Поводилися, немов повноправні господарі — могли зайти у будь-який будинок, забрати будь-які речі. Але нікого з нас не чіпали.  

У Марії з’явилась примарна надія, що вони не скривдять їх сім’ю, але на жаль вона помилялась.

«Вб’ємо вас однією кулею»

Відчуття часу давно було втрачено. Не маючи зв’язку, інформації, люди розрізняли лише день й ніч.

У них ще були деякі продукти у підвалі, вода у колодязі, але не було розуміння, на скільки днів чи тижнів затягнеться окупація та, чи потрібно економити запаси. 

Нескінчене пияцтво росіян, вседозволеність, а скоріш за все, й нелояльність українців, з кожним днем змінювали настрій «гостей»: вони ставали агресивнішими. 

На місцевих мешканців постійно тиснули — за словами Марії, психологічний тиск був таким сильним, що іноді здавалося. що нервова система дасть збій. Підтримуючи одне одного, люди намагалися не зійти з глузду.

В один з днів військові знов прийшли до будинку, де перебувала Марія з рідними. Цього разу вони забрали їх стареньку машину.

Наступного дня росіяни з’явилися у дворі з погрозами та звинувачуваннями.

— Вони всі були дуже п’яні, кричали, що хтось з членів нашої сім’ї зателефонував і повідомив українських військових про розташування їх позицій. Але як ми могли це зробити, коли всі телефони були розряджені? Та й зв’язку не було…

Усім, хто перебував у будинку, наказали зібратися в одному приміщенні. Погрожуючи автоматами, почали допит. Звісно, люди намагалися зберегти спокій, але виходило погано. Марія каже, що на кожного тиснули, залякували:

— Вони намагалися зламати наш дух, підкорити, знищити відчуття гідності, волі. Спочатку казали, якщо той, хто телефонував, зараз не зізнаєтеся, то вони прямо тут й зараз всіх розстріляють. Потім пропонували нам обирати, кого їм розстріляти першим, або обирати коли, сьогодні чи завтра. Казали: «Можемо дати вам час вночі попрощатися одне з одним». Ще запитували, як ми хочемо, щоб нас убили: всередині будівлі чи надворі. «Може ви не хочете, щоб стіни будинку забруднили кров’ю», — сказав один з них. 

Попри те, що батько Марії безкінечно повторював, що це він телефонував українським військовим, його слова не брали до уваги. 

— Нас не били, але це було справжнє катування. Це тривало протягом чотирьох годин й врешті-решт нам сказали, раз ми не зізнаємось, зараз нас уб’ють однією кулею, щоб не витрачати зайві патрони. Якоїсь миті їх агресія досягла апогею й нам здалося, що настав останній час. Ми плакали, благали не робити цього… У підсумку їх командир прострелив нам стелю й сказав, якщо буде ще зафіксований такий випадок, вони нас розстріляють.

Росіяни пішли, забравши з собою всі телефони.

   

«Я не була жертвою в ту мить»

Скільки діб минуло з 24 лютого й того дня, коли один з російських військових прийшов по Марію, дівчина не пам’ятає. Припускає, близько двох тижнів. Каже, все, що відбувалося, було майже в тумані й ніби не з нею.

— За кілька днів після епізоду з телефонами, до нас знову прийшли кілька військових зі своїм командиром-бурятом. Він постійно дивився на мене — від його пронизливого погляду неможливо було сховатися. Здавалося, цей погляд свердлить тебе наскрізь. 

Він дістав із кишені мій телефон й запитав, чий це? Я сказала, що мій, й він наказав їхати з ним на допит. Батьки дуже злякалися, не хотіли мене відпускати. 

Батько Марії намагався зупинити чоловіка, але намарно.

— Я бачила, що той налаштований рішуче, й вирішила робити все, що він скаже. Я розуміла, що він може прямо зараз застрелити батька, тому що постійно тримав його на прицілі. Саме тоді прийшло розуміння, що мені треба рятувати рідних, й я почала вмовляти, заспокоювати батьків, казати, що все буде зі мною добре, що я відповім на всі питання й повернуся назад живою й здоровою. Чи вірила я в те, що казала? Не знаю. В ту мить для мене найголовнішим було зберегти життя рідних.

На машині батька, яка вже була розмальована «V-шками», росіянин повіз Марію в будинок по сусідству. На очі дівчині він натягнув шапку. 

Після наказу «Роздягайся», сумнівів в тому, що він робитиме далі, не залишилося.

— Я намагалася якось відтягнути цей момент, тому стала розпитувати, чи буде він мене допитувати про телефон, як збирався. Але йому це було нецікаво… Я не бачила, хто ще є в кімнаті, бо шапка була на обличчі, тому запитала, чи він буде один, чи ще хтось… Він сказав, що один, але якщо я хочу, то тут на мене черга… Обираючи менше зло, я відповіла: «Якщо можна, ти будеш один»… 

За словами Марії, це тривало протягом двох годин.

— У той момент я почувалася дуже вразливою, але разом з тим не хотіла бути жертвою. Я постійно знімала шапку і дивилась в очі.

Бурят злився і затуляв мені обличчя. Він постійно тримав шапку в мене на очах, не давав скинути її, або закривав очі подушкою чи руками. Йому бракувало мужності подивитись мені в очі. Він ґвалтував й боявся зізнатися собі в цьому, не мав сміливості подивитися на мене. А я хотіла якщо не фізичною силою, то поглядом його зупинити. Це допомогло мені на якийсь момент взяти ситуацію під контроль. Хоча звісно він все одно вчинив те, що планував. В той момент я ніби вийшла з тіла і чекала, поки це закінчиться.

Марія згадує, коли зайшла у двір й побачила рідних, зрозуміла, що вони пережили ще більше жахіття, ніж вона сама. Протягом цих двох годин тато з мамою постаріли на десяток років.

Не вибухи, не залякування, не погрози, а саме невідомість про долю дитини — найбільший жах для батьків.

— Вони були напівживі. Не могли себе тримати в руках, їх трясло від нервів. Звісно, я побачила, в якому вони стані, як вони хвилюються за мене, й нічого їм не сказала. Навпаки запевнила, що все добре. Як я витримала? Було важко але… я розуміла, якщо скажу їм, про те, що зі мною сталося, батько не витримає, накинеться на них і його вб’ють. Тому я мовчала.

Командир росіян возив Марію в той будинок ще кілька разів. У якусь мить дівчина відчула, що не може більше терпіти, й була готова до радикального розв'язання проблеми. Однак росіяни відійшли з Макарова й родина змогла повернутися до Києва.

Жити далі?!

Здавалося б, повернення додому принесе полегшення, але саме в той час у Марії початися перші зриви. Усвідомлюючи, що трапилося, та не розуміючи, як жити з цим далі, вона часто плакала, не могла контролювати свій стан. 

Одного разу зізналася у всьому мамі. Та з болем прийняла слова доньки, але теж зізналася, що підозрювала щось подібне.

Батько про ґвалтування не знає й досі. Дівчина боїться, що він звинувачуватиме себе, що не зберіг доньку, та його здоров’я не витримає такого жорстокого удару.

Хлопцю Марія теж з часом все розповіла. Йому було непросто, але молодята й зараз живуть разом й кохають одне одного.

— Я рада, що в мене вистачило сил нічого не сказати їм. Я рада, що витримала, — підкреслює дівчина.

Зараз впоратися з труднощами Марії допомагають інші постраждалі жінки, психологині, реабілітологи. 

— Я багато працювала з психологами. Згодом познайомилася з іншими жінками, які пережили СНПК (сексуальне насильство, пов'язане з конфліктом, — ред.), стала членкинею ГО «Сема Україна». Для мене честь бути частиною ком’юніті надзвичайно сильних і незламних жінок.

«Сема Україна» — це організація жінок, які виборюють право на справедливість. Непростим шляхом свідчень злочинів борються за притягнення злочинців до відповідальності. Власним прикладом показують, як можна зробити пережитий досвід інструментом для досягнення мети.

— Для мене кожна жінка — це пташка, яка може бути вразливою, чутливою та інколи скласти крила з думкою, що ніколи їх не розправить. Але підтримка одне одної та віра в спільну мету, пробуджує ті сили, які здавалося б вичерпали себе без надії на відродження. Саме так з’явилися листівки з трьома птахами й написом «Перетвори травму на посттравматичний зріст», — розповідає Марія.

Чи варто говорити про все це? Так! Дівчина підкреслює: не знецінюйте свій досвід.

— Жінки, які були в окупації, мусять розуміти, що сексуальне насильство — це не тільки ґвалтування. Це роздягання, в тому числі на блок-постах, у кабінетах, це торкання вашого тіла, примус до шлюбу, до вагітності або аборту, це сексуальне рабство. Видів СНПК багато. Закликаю, не допустіть думку: зі мною стались не такі жахливі події, як з кимось. Бережіть свій психічний стан і допомагайте іншим у міру можливостей, — закликає Марія.

 

Ця історія вразила мене. Не тільки жахіттям, які коїли окупанти. Вона вразила поєднанням тонкої душі й тендітності з внутрішнім стержнем цієї дівчини!Без сумніву українська жінка — це унікальний сплав краси, сили, незламності.Дивуюся силі духу й пишаюся знайомством з Марією. 


P.S. В усвідомленні багатьох людей при використанні слова «зброя» уявляються танки, ракети, гармати, автомати. Тобто те, що вбиває. Але однією з найпотужніших видів зброї проти людства є сексуальне насильство, яке супроводжує збройні конфлікти по всьому світу.

З початком війни Україна зіштовхнулася з безпрецедентним рівнем насильства різних форм та видів. 

За даними управління Верховного комісара ООН з прав людини, станом на 21 лютого 2023 року, кількість постраждалих серед цивільних осіб сягнула 21 293 осіб, зокрема 8 006 людей загинули. Щодня ці цифри стають все більшими. Тож точних даних щодо жертв та постраждалих не знає ніхто. 

Ще важче назвати кількість постраждалих від сексуального насильства, пов’язаного з війною. Адже часто постраждалі навіть не усвідомлюють, що з ними вчинили саме таке насильство.

Проєкт «#Не мовчіть!» спрямований підвищити обізнаність жінок в темі СНПК, навчити їх самостійно ідентифікувати види насилля.

Для розв'язання будь-якої проблеми її потрібно спочатку знати. І тому порушити мовчання навколо сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом, є ключовим для того, щоб знайти рішення.

Дуже важливо, щоб тих, хто вижив, сприймали не як жертв, а й консультувалися з ними, щоб знайти найкращі можливі дії для розв'язання проблеми.

Якщо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст та натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Інформація

Користувачі, які знаходяться в групі Гості, не можуть залишати коментарі до даної публікації.
Будь-ласка, ЗАРЕЄСТРУЙТЕСЬ.
Ознайомтесь із правилами коментування.
Читайте також:
  • Kiaparts
  • НОВИНИ ПАРТНЕРІВ:


Свіжий випуск (№ 50 від 12 грудня 2024)

Для дому і сім'ї

Читати номер

Для дому і сім'ї - програма телепередач

Читати номер

Приватна газета

Читати номер
Попередні випуски
Вверх