«Найважче — працювати без відпочинку», — фельдшер евакуаційної бригади розповів про будні на передовій

12.05.2024, 17:11 Переглядів: 2 984

 

Щоденно ризикує життям, щоб врятувати інші

У гучному вирі військових дій, де кожен день народжує нові виклики та небезпеки, особливе місце займають медики. Армійські фельдшери щоденно ризикують власним життям, щоб врятувати інші. Вони — перша допомога на передовій, перший промінь надії для поранених у бурхливому морі війни.

Не зважаючи на виснажливу роботу й небезпеку, яка не полишає їх ні на мить, евакуаційні фельдшери залишаються витривалими й відданими своїй справі

Про будні на передовій, щоденну роботу, труднощі й надії «Кременчуцькому Телеграфу» розповів Дмитро Чукарьов, фельдшер евакуаційної бригади, яка входить до складу 71-ї окремої єгерської бригади Десантно-штурмових військ ЗС України.

З навчального полігону — в Бахмут

34-річний Дмитро — кременчужанин. Він закінчив Кременчуцький медичний фаховий коледж за спеціальністю «Фельдшер», й протягом трьох років працював за фахом. Згодом змінив професійну діяльність та пішов на нафтопереробний завод. Там працював, коли почалася війна.

 

— З перших днів повномасштабного вторгнення я розумів, що мої знання дуже потрібні на передовій. Тому, владнавши всі справи, пішов до військкомату й вже 20 березня 2022 року оформився й поїхав на навчання. Зазначу, там було дуже багато корисної практики: нас вчили, як надавати першу допомогу, як накладати турнікет, як зупиняти кровотечу й накладати пов’язку при важких пораненнях, як витаскати з машини пораненого тощо, — розповідає Дмитро.

Але навчання це — корисний досвід й практика, а реальність — це 24-годинна робота в умовах постійної небезпеки.

На навчаннях
На навчаннях

Своє бойове хрещення чоловік пройшов у Бахмуті. Саме туди після навчального полігону потрапив Дмитро з побратимами.

— На той час за Бахмут йшли жорсткі бої, і хоч місто ще залишалося під нашим контролем, дистанція вже була дуже малою. Ми з нуля вивозили поранених й доставляли в стабілізаційний пункт. Працювали в дуже важких умовах, під постійними обстрілами.

Неодноразово були випадки, коли бойовий медик навіть не мав можливості розповісти про стан пораненого, бо кожна секунда була важлива для безпеки. Ми просто перевантажували військового з машини в машину та поспішали до «стабіка». Поки їхали, оглядали, надавали першу допомогу, розпитували про стан, тримали у свідомості. Довозили до стабілізаційного пункту, передавали й знов поверталися на нуль, — згадує фельдшер, й каже, що випадки іноді були такими важкими, що здавалося ніякої надії немає. — Пам’ятаю везли зі стабілізаційного пункту до шпиталю важко пораненого військового. Він під час евакуації постійно втрачав свідомість, а коли приходив до тями, просив зателефонувати дружині. На той час його подальша доля була незрозуміла, бо стан був надважкий. Але попри всі правила, я все ж таки набрав номер дружини й повідомив жінці, що її чоловік поранений й буде у шпиталі й вона зможе приїхати та доглядати за ним. Для військового було дуже важливо знати, що дружина в курсі його поранення, тому я й пішов на зустріч…

Восьмий місяць без відпочинку

Після місячного перебування у Бахмуті певний час було відновлення, й згодом медик знов повернувся на передову.

Зараз восьмий місяць поспіль він виконує свої обов’язки без відпочинку, й каже, що з кожним днем з цим все важче справлятися.

Не тільки фізична, але й психологічна втома дає про себе знати.

— Іноді не розумієш, який сьогодні день тижня — встигаєш слідкувати хіба що за порами року: осінь, зима, весна… Від втоми вже тремор в руках з’являється, а цього ніяк не можна допускати, бо треба ставити крапельниці, робити уколи у вену, тому іноді теж приймаю заспокійливі препарати, щоб бути в тонусі й виконувати якісно свою роботу.

Але ну заміни, ні поповнення поки немає, й всі розуміють, що на передовій кожні руки, які вміють надавати меддопомогу, на вагу золота, тому й тримаються.

Це розуміє й противник, тому намагається ліквідувати медпрацівників.

— Вони прицільно б’ють по медицині, щоб у наших хлопців не було допомоги. Іноді тримають довгий час пораненого під прицілом, щоб бойові медики не мали можливості витягнути його з поля бою. Було таке, що протягом 12 годин не могли дістатися до пораненого, хоча наша задача — надавати допомогу як можна швидше, й ми всі цього прагнемо. Часто медики маскують себе, ніяк не помічають, щоб не привертати увагу.

Було таке, що ми вночі у кромішній тьмі пробиралися за пораненим, й підсвічували дорогу не фарами, а звичайним ліхтариком… Але нас все одно помітили й почали обстрілювати з мінометів. Благо, все обійшлося. І самі живі, і хлопця врятували. Але було складно.

Дмитро каже, що у росіян забагато розвідувальних дронів й ховатися від них стає дедалі складніше.

— Ми немов під постійним наглядом. Від них важко сховатися

Про допомогу волонтерів

Фельдшер розповідає про різні випадки з евакуації поранених, про гостру потребу в машинах швидкої допомоги, про ліки, яких не дістає.

Розстріляні машини швидкої допомоги
Розстріляні машини швидкої допомоги

 

— Багато машин швидкої допомоги розстрілюється, багато виходить з ладу. Повернути техніку до строю непросто. Все ремонтуємо самі й за допомогою волонтерів. Їм — окрема подяка. Кременчуцькі волонтери багато допомагають запчастинами, колесами, також привозять ліки, медматеріали. Ми розуміємо, що у зборах беруть участь всі небайдужі українці — за це велика подяка кожному, хто допомагає, — каже чоловік.

Допомога волонтерів безцінна
Допомога волонтерів безцінна

«Мрію про зустріч з родиною й про Перемогу»

Дмитро Чукарьов підкреслює, що за його практику в нього не було втрат — всіх поранених завжди довозив живими до стабілізаційного пункту — цим він особливо пишається.

— Хоча випадки бувають різні… В перші хвилини евакуації під час огляду, пораненим військовим хоч і колеться знеболювальне, але воно слабке. Тому багато хто свариться на нас, лається матом, іноді навіть б’ється, бо важко терпіти страшний біль, але потім, після одужання ці хлопці підходять, дякують — й це найцінніша оцінка моєї роботи, — каже Дмитро.

На питання, чи пішов би зараз на війну, якби був вибір, відповів, не замислюючись, «так». Він пишається своєю роботою. Вважає, що чоловіки повинні захищати свою землю, але підкреслює, що всім потрібен відпочинок й це обов’язкова умова для якісного виконання обов’язків.

Також чоловік дав поради тим, хто тільки збирається на виконання бойових завдань.

— Не можна панікувати. Паніка — це перший ворог! Вона по-справжньому вбиває. Треба виховувати в собі стійкість, завжди пам’ятати про безпеку, в жодному разі не нехтувати нею!

На питання, про що мріє фельдшер евакуаційної бригади, відповів: «Про зустріч з родиною — дуже сумую. Про Перемогу — хочеться, щоб українська земля й народ були вільними. Про спокійний сон у теплому, м’якому ліжку без звуків вибухів — це справжня розкіш для чоловіка, який довгий час дивиться в очі смерті».

Нагадаємо, у 2022 році «Кременчуцький Телеграф» поговорив із 33-річним хірургом з Кременчука, який рятує життя українських воїнів на фронті.

Також 23-річна Анастасія Кіндра, військовослужбовця 145-го батальйону 116 окремої бригади Сил ТрО ЗСУ, розповіла «Кременчуцькому Телеграфу» про те, як рятує життя біля лінії фронту.

А нещодавно «Кременчуцький Телеграф» розповів історію 23-річної медикині, яка пішла на фронт працювати фельдшеркою.

Якщо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст та натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Інформація

Користувачі, які знаходяться в групі Гості, не можуть залишати коментарі до даної публікації.
Будь-ласка, ЗАРЕЄСТРУЙТЕСЬ.
Ознайомтесь із правилами коментування.
Читайте також:
  • Kiaparts
  • НОВИНИ ПАРТНЕРІВ:


Свіжий випуск (№ 45 від 7 листопада 2024)

Для дому і сім'ї

Читати номер

Для дому і сім'ї - програма телепередач

Читати номер

Приватна газета

Читати номер
Попередні випуски
Вверх