Часто чую розмови про те, що добровольців в Україні не залишилося. Це неправда. Знаю багато людей, які обрали для себе службу в рядах ЗСУ. Ні десять років тому й навіть не два з половиною, коли почалося повномасштабне вторгнення, а ось зараз, коли мобілізація залишається темою номер один. Тільки в моєму оточенні таких понад десять. Замало, але вони є.
В більшості це хлопці й дівчата, віком до 30 років. Всі вони пішли в рекрутингові центри, щоб мати можливість обирати, де служити. Всі попали саме туди, куди планували.
«Рекрутинг працює. Шкода, що мало хто в нього вірить, і на то є свої, об’єктивні причини», — поділився зі мною новобранець Остап (ім'я змінене), який щойно закінчив підготовку в одному з навчальних центрів ЗСУ.
Ми поспілкувалися багато про що й на моє прохання розповісти по первинну підготовку й поділитися першими враженнями від армії, лише посміхнувся: «Дивись, щоб моя розповідь не мала зворотного ефекту для тих, хто готовий йти до лав ЗСУ, бо особливо нема чим хвалитися, а ось проблем навпаки — забагато».
Остап з Донеччини. Рідне місто окуповане з 2014 року. Всі ці роки він живе на Харківщині, а рідні досі там, в окупації. До повномасштабного вторгнення Остап раз на рік приїжджав у гості.
З 2022 року він жодного разу не був вдома. Можливості не було па й бажання також, каже хлопець.
— Рідні там, а ти вирішив йти у ЗСУ. Що сприяло рішенню? — запитала в нього. Каже, що думку про це давно виношував в голові, але весь час щось стримувало. Як тільки виповнилося 27 років (мобілізаційний вік), почав діяти. |
День пішов на бюрократичні питання.
Остап каже, що поїхав в місто базування бригади й там оформлював всі папери й отримував відношення: «Система далека від досконалості, тому для впевненості в тому, що попаду, куди треба, поїхав на базу бригади. Там через місцевий рекрутинговий центр оформився, пройшов комісію — мене майже за руку водили всюди й допомагали. Бригада не менш за рекрутера зацікавлена в тому, щоб все вийшло, як треба. Бо вони теж собі підбирають кадри на певні спеціальності й хочуть мати впевненість, що там будуть працювати люди, яких вони знайшли».
Ще день — на розв'язання організаційних питань й поїздку в навчальний центр.
— Перші шість днів після приїзду ми просто чекали. Не було вільних інструкторів, тому всі 150 новобранців розселилися по п’ятьох палатках й цілими днями «шарилися» територією.
Занять не було. Знайомилися один з одним. Побут намагалися наладити — це єдине корисне, що робили.
Перші дні були досить важкими. З усіх, хто приїхав в навчальний центр, лише чотири пішли добровольцями, всіх інших або з роботи мобілізували, або на вулиці вручили повістку. Тому й настрій був відповідним. Всі напружені, агресивні, до того ж відсутність умов, байдикування — все в купі складалося в важку атмосферу.
В нашому наметі з 30 чоловік майже половина — «сидільці». У одного за плечима 15 років тюрми. Ще один виглядав, як дряхлий дід — я дуже здивувався, що йому ще й 50 нема. Думав, може хворіє, виявилося — пиячить. Тож компанія ще та була… Але при цьому в нашому наметі було тихо, майже без сварок, тоді як в інших — скандали, крики, бійки. Ми на фоні інших дуже дружними були — ділилися всім, допомагали один одному.
Дня через чотири найпохмуріші чоловіки почали посміхатися й жартувати — думаю, прийшло усвідомлення, що треба якось миритися з новими реаліями й приймати їх, бо змінити все одно нічого не можна. Після цього, здається, їм самим стало легше й загальний психологічний настрій змінився.
До речі, про побут перших днів… В наметах стояли буржуйки — біля них грілися. В мене був кип’ятильник, ним гріли чай. Дуже допоміг, коли було холодно. В списку, який давали для підготовки в НЦ, водонагрівача не було, тому всім рекомендую не тільки в список дивитися, а й розпитувати тих, хто може дати корисні поради. Також з необхідного, що прийшлося у пригоді, патрон із лампочкою, подовжувач — телефон заряджати, прищіпки й мотузка — одяг після прання сушити.
Остап каже, що форму, два комплекти, видали одразу.
На сьомий день перебування в навчальному центрі прийшла команда перебазовуватися на нове місце, ближче до полігону. Там вже були інші умови.
На восьмий день перебування в навчальному центрі приймали присягу.
Після прийняття присяги почалися щоденні виснажливі будні. Підйом о п’ятій, шикування, сніданок, заняття з перебіжками від 10 км в повному обмундируванні.
Одна з серйозних проблем, яку зазначає Остап, — це сама система й недостатня кількість вмотивованих інструкторів.
— Їх в центри направляють по залишковому принципу. Багато інструкторів — це учасники бойових дій, після поранення, які не можуть ніяк оформити статус ветерана. В нього три хребці переламані, грижі, він папери не може оформити через бюрократію й дурості ВЛК, а його примушують навчати когось. Людині до себе справи нема, яке бажання навчати інших буде? Хтось сам невмотивований. Я навіть чув від інструктора: «Все одно всіх уб’ють…» А хтось просто не вміє вчити — не дано людині…
Хоча є професіонали своєї справи, в нас один такий був. Він і навчав добре, і налаштовував, і психологічно підтримував, і поради корисні давав. Якби всі інструктори так ставилися до справи своєї, новобранці набагато більше б знали й вміли після навчання. Вважаю, що до підбору інструкторів треба підходити ретельніше — толку буде набагато більше.
Хлопець також відмічає, що в армії багато показухи заради показухи.
Остап ще багато розповідав: про тренування на витримку, про триденний похід й марш-кидок в 50 км, про тих, хто не витримував й самовільно залишав частину…
Остап каже, що за час перебування в навчальному центрі (трохи більше як місяць) навчився стріляти, хоча раніше зброю в руках не тримав.
Відпрацював витримку — він і раніше займався спортом, але тут натренувався в умовах, наближених до реальних. Зізнається, навіть йому, молодому здоровому хлопцю, було важко, не кажучи про тих, хто старші за віком або не мають здоров’я.
— Що було найнеприємнішим? Вважаю, відношення керівників й пострадянщина. Все інше можна перетерпіти, особливо знаючи, що це ненадовго. Я своїми очима побачив, що проблем в армії ще більше, ніж пишуть й розповідають, і всі вони потребують вирішення.
Але кажуть, що на службі такого бардака, як в навчальних центрах, немає… Що ж, подивимось…
З цікавого, про що ще питала:
Раніше кременчужанка розповідала нам про виклики, з якими стикаються військовослужбовиці на фронті, один з них — сходити у туалет.
Також про те, чи виконує Кременчуцький РТЦК план з мобілізації та чи є зараз добровольці, розповів нам начальник Кременчуцького районного ТЦК та СП Мирослав Волков.
Інформація
Користувачі, які знаходяться в групі Гості, не можуть залишати коментарі до даної публікації.