— Я приїхав з окупованих територій, і в мене на окупованих територіях залишилася майже вся родина. Тому не будемо називати моє прізвище та ім’я, і, на жаль, мій перший позивний також, бо він зв’язаний з прізвищем. Мій другий позивний — Рудий. Можете назвати мене так, — представився військовослужбовець на початку розмови.

— Нам дуже пощастило. Ми виїхали за один день. Люди бувало стояли там тижнями. Дорога, яка раніше займала, декілька годин, у нас зайняла цілий день. На блокпостах мене усюди перевіряли. Особливо мої татуювання. Перевіряли, щоб вони не були пов’язані з нацизмом, фашизмом, з Україною. Тобто, шукали Тризуби, військові татуювання. І постійно питали, кого я підтримую — Росію чи Україну? Та чи воював я, а якщо воював, то за кого? Їх дуже цікавило, де я був з 2014 року? — продовжив свою розповідь військовий.

— До того я не служив за станом здоров’я — строкову службу не проходив. А коли ми вже виїхали, то я міркував на тему, чи потрібно йти в армію та, чи повинен я захищати Україну. І я зробив для себе вибір, що мені й моїй сім'ї, яка залишилась на окупованій території, дуже потрібно, щоб я пішов до армії. Але мене спочатку не хотіли брати через стан здоров’я і те, що я раніше не служив. Мене призвали лише через два місяці. Я ці два місяці ходив до місцевого військкомату і кожен день просив начальника центру взяти мене на службу. Обіцяв, що все буде добре, що я за себе відповідаю. Вони спершу не погоджувались, бо бачили результати мого обстеження, коли я став на облік. А потім вже погодилися. Дуже важко начальнику ТЦК вдалося це рішення. Мене призвали влітку 2022 року, — так «Рудий» згадував, як йому вдалося потрапити до лав ЗСУ.

— Спочатку у нас було навчання в навчальних центрах, потім нас відправили до бойової бригади. Дуже пишаюся цією бригадою — вона боронить Україну ще з 2014 року. Там було дуже багато хлопців, які вже мали бойовий досвід. Але до мого першого бою все було дуже довго. Спочатку ми виконували завдання в Херсонській області, коли її деокуповували. Там повоювати не вийшло, бо ми просто не встигали за росіянами, коли вони відступали. Потім нас повернули до місця постійної дислокації й там ми займалися бойовою підготовкою. А наприкінці 2022 року нас перекинули на фронт під Бахмут в Донецькій області. І там ми знаходилися постійно. Періодично виходили на відновлення боєздатності, бойове злагодження, коли давали поповнення, тренування. А потім ми поверталися на фронт, — так «Рудий» розповів про початок своєї служби та перший бойовий досвід.

— Це відбулося у Бахмуті. Так вийшло що мене призначили командиром зведеної роти і за наказом я мав знаходитися біля старшого командира в очікувані подальших розпоряджень. Але в мене були ще й свої задачі, які я виконував разом зі своїми хлопцями. Ми займалися доставленням води, їжі й періодично виходила на нуль, хоча бойового розпорядження виходити не було. В один із таких виходів ми потрапили до хлопців з нашої роти й там було дуже багато поранених — у ніч перед тим цю позицію дуже сильно штурмували росіяни. Я прийняв рішення, що поранених треба виводити, бо вони відволікають інших військових, які надають їм допомогу, від бою. Я забрав хлопців і ми виходили до першої точки евакуації. На той час вона вже прострілювалась. Ми дійшли й командир цієї роти каже, що ми тут зупиняємося й зробимо передишку. Я йому казав що не треба цього робити, бо перехрестя прострілюється… Він не дослухався, а я з частиною хлопців дійшов до другої точки евакуації, де вже було безпечно, — розповів «Рудий».

— Хлопці намагалися сховатися у бетонному доті, але його швидко розбили. Я підійшов до комбата і кажу, що треба забрати хлопців, бо ну вони самі не вийдуть звідти. А комбат відповів, що у нас просто нема чим їх забрати, бо те що є легко броньоване і воно просто згорить там, бо дуже все прострілювалось з ПТУРСів. Каже, що ми просто спалимо техніку та втратимо людей. І поранених не заберемо і ще втратимо. Я, скажімо так, не виконав наказ і ми на МТ-ЛБ прилетіли на те перехрестя, хлопців ледь знайшли — вони відійшли до найближчої хати… Я закинув їх на МТ-ЛБ і ми дуже швидко звідти поїхали. Нам просто дуже пощастило, що ми всі залишили живі. За це й отримав нагороду, — військовий розповів про один з епізодів фронтового життя та своє рішення порушити наказ, який врятував життя кількох побратимів, а міг стати фатальним як для нього, так і для водія МТ-ЛБ.

— Стільки хлопців тоді вдалося вивезти, підраховувати дуже складно, бо була така метушня — там розривалися снаряди, міни. Я не рахував — просто закидував один за одним усіх, хто там був. Пам’ятаю тільки одного хлопця, бо з ним до того спілкувався — він був вже у такому поважному віці, — додав він.

— Моє військове звання — молодший сержант. Але там так вийшло що по ходу бойових дій в нас не затримувались офіцери. У нас всі офіцери були бойові хлопці — вони разом з нами були усюди. Тобто йдемо на нуль — вони йдуть з нами на нуль. І, на жаль, вони одними з перших отримували поранення і їх евакуювали. В один із таких моментів я взяв командування на себе. А потім був командиром взводу, — розповів сержант.

— Коли ми приїхали прилетіла міна — всі залишилися живі, але мені осколок потрапив в руку. Спочатку думав що відірвало, а потім пальцями поворушив, то ні, все добре, жити буду. Це сталося у квітні 2023 року, — згадав «Рудий» обставини свого поранення.

— Спочатку там було кілька етапів евакуації через різні населені пункти. Згодом опинився у місті Харків. Дуже вдячний лікарям — вони зібрали мені руку. Спочатку були оптимістичні прогнози — казали мені, що лікування займе 2-3 місяці. Зараз вже більше як рік лікуюсь — функція роки трохи порушена, але в цілому вона працює. Зараз у мене стоїть платина, літом її буде потрібно знімати, потім буде реабілітація і я сподіваюся що повернусь назад до своєї бригади на фронт, — розповів сержант про свої плани та бажання приєднатися до побратимів.

— В ході лікування держава забезпечувала повністю усім, окрім самої пластини. Там було дуже багато хлопців з такими пораненнями, які потребували таких пластин. І мені її знайшли через волонтерів. Я дуже вдячний волонтерам, бо ця пластина коштує дорого. Вони її знайшли дуже швидко, а лікарі її поставили. Лікарі, які мене лікували — таких професіоналів я ще не бачив… Перші зібрали мені руку, другі, які проводили подальші операції, допомогли відновити функції руки. Зараз можу вільно нею користуватися. Тобто, зараз я можу підняти свою дитину на руки, чого не міг би зробити, якби не лікарі, — подякував воїн військовим медикам.

— Для себе вирішив, що просто сидіти й протирати штани у військовій частині та казати там, що я хворий, що в мене рука… не можу. Вирішив, що це не для мене й попросив тимчасово перевести мене до Кременчуцького ТЦК. Зараз займаюся одним із напрямків роботи військкомату. Допомагаю більше розумово, бо фізично поки не можу, — розповів сержант про те, чим зараз займається в ЗСУ.

— Приносив повістки й на адресу проживання, і вручали на вулиці. Були випадки, коли люди казали нам, що ми ухилянти, що ми відловлюємо людей, аби самим не воювати. Ну, не знаю наскільки мені вдалося «ухилитись» … Вони дуже бояться цього, але вони просто не розуміють, що усі ці ухилянти, такі-сякі ТЦК-шники, бусіки ТЦК — це все дуже сильна російська пропаганда і ніхто цього не розуміє і не хоче розуміти… Війна йде не тут, у мирному місці, а десь там. І ніхто не хоче виконувати свої обов’язки перед державою, забуваючи що держава також нам дає якісь свої привілеї, — зауважив захисник України.

— З приводу самих людей, які негативно настроєні — вони мені казали під час вручення повісток, що ви порушуєте права людини. Я так дивлюсь на них і думаю — ви просто не були в окупованому місті. Якщо сюди прийде Росія, то ви за свої права просто забудете. Це в нас можна написати скаргу, подзвонити на «гарячу лінію», прийти до керівника якогось і сказати що ось так і так, ваш робітник щось порушив. А в Росії так не вийде. В Росії там такого немає. Вони одразу відповідають — а ти проти нас. І все. Про будь-які державні органи влади Росії там не можна казати не те що поганого, а навіть нейтрального краще не казати. Бо можуть не так зрозуміти, - розповів «Рудий».

— Ви не знайдете жодного військового який захищає органи влади чи ще когось. Захищають хтось свою родину, хтось свободу і незалежність. Я кажу про захист всієї України. Тобто, якщо буде Україна, то в ній можна буде щось зробити — забезпечити права людини, вивести країну на новий рівень, якщо всі українці зберуться й будуть разом працювати. Якщо прийде Росія, то про все це можна забути, — пояснив військовий.

— Мобілізація потрібна однозначно. А щодо примусової — я просто не знаю, чим можна мотивувати людей ще більше, ніж захист себе, своєї сім'ї, своєї держави, своєї свободи. Тобто у цьому випадку Росія дала нам найбільшу мотивацію, яку ми маємо і можемо мати. І, якщо вам не вистачає цієї мотивації, то не знаю… Якщо говорити за ухилянтів — я все розумію, бувають там різні випадки, хтось боїться, хтось не готовий. Але вже скоро буде три роки війни й до чого ви не готові? У вас був час підготуватися. Боїтеся? Так ми всі боїмося. І я боюся, і мої хлопці бояться. Але ж ми робимо і захищаємо не тільки себе і свої сім'ї, а й усіх інших. То б хотілося хоча б якоїсь допомоги від тих, хто не воює… Воювати не повинні всі, я розумію що утримувати армію, закупляти озброєння — це коштує дуже великих грошей. А вони ж не беруться десь з неба. Так, нам допомагають наші західні партнери. Але й всі українці повинні це робити — підтримувати державу, — вважає військовослужбовець.

— На жаль, ті люди яких я довгий час називав своїми друзями після початку війни виявило, що не такі вони мені вже і друзі. Ну не можу я назвати другом людину, яка радіє що по мені летить ракета, чи там по моїх близьких, по моїй родині. Війна розставила всіх по своїх місцях та чітко показала, хто радіє  тому, що я можу загинути й хто дуже переживає через це. У моєму місті залишилось дуже багато людей, які підтримують Україну і дуже багато людей, які підтримують Росію. Але друзів серед них немає. Є родичі, — пояснив захисник України з окупованої території.

— Через дуже сильну пропаганду Росії треба завжди ретельно фільтрувати та перевіряти будь-яку інформацію. У моєму випадку, якщо хтось посилається на якесь іноземне видання, я заходжу на це видання, шукаю цю статтю, читаю, що вони там справді написали. Цікавлюся в інтернеті, що це за видання, хто саме ці люди, які викладають цю інформацію. Тобто треба дивитись на це з різних сторін. І не тільки, як цивільні, а і як військові, як керівник держави, тобто дивитись на ситуацію з різних сторін, — пояснив свою позицію сержант ЗСУ.

— Я приїхав з окупованих територій, і в мене на окупованих територіях залишилася майже вся родина. Тому не будемо називати моє прізвище та ім’я, і, на жаль, мій перший позивний також, бо він зв’язаний з прізвищем. Мій другий позивний — Рудий. Можете назвати мене так, — представився військовослужбовець на початку розмови.

— Нам дуже пощастило. Ми виїхали за один день. Люди бувало стояли там тижнями. Дорога, яка раніше займала, декілька годин, у нас зайняла цілий день. На блокпостах мене усюди перевіряли. Особливо мої татуювання. Перевіряли, щоб вони не були пов’язані з нацизмом, фашизмом, з Україною. Тобто, шукали Тризуби, військові татуювання. І постійно питали, кого я підтримую — Росію чи Україну? Та чи воював я, а якщо воював, то за кого? Їх дуже цікавило, де я був з 2014 року? — продовжив свою розповідь військовий.

— До того я не служив за станом здоров’я — строкову службу не проходив. А коли ми вже виїхали, то я міркував на тему, чи потрібно йти в армію та, чи повинен я захищати Україну. І я зробив для себе вибір, що мені й моїй сім'ї, яка залишилась на окупованій території, дуже потрібно, щоб я пішов до армії. Але мене спочатку не хотіли брати через стан здоров’я і те, що я раніше не служив. Мене призвали лише через два місяці. Я ці два місяці ходив до місцевого військкомату і кожен день просив начальника центру взяти мене на службу. Обіцяв, що все буде добре, що я за себе відповідаю. Вони спершу не погоджувались, бо бачили результати мого обстеження, коли я став на облік. А потім вже погодилися. Дуже важко начальнику ТЦК вдалося це рішення. Мене призвали влітку 2022 року, — так «Рудий» згадував, як йому вдалося потрапити до лав ЗСУ.

— Спочатку у нас було навчання в навчальних центрах, потім нас відправили до бойової бригади. Дуже пишаюся цією бригадою — вона боронить Україну ще з 2014 року. Там було дуже багато хлопців, які вже мали бойовий досвід. Але до мого першого бою все було дуже довго. Спочатку ми виконували завдання в Херсонській області, коли її деокуповували. Там повоювати не вийшло, бо ми просто не встигали за росіянами, коли вони відступали. Потім нас повернули до місця постійної дислокації й там ми займалися бойовою підготовкою. А наприкінці 2022 року нас перекинули на фронт під Бахмут в Донецькій області. І там ми знаходилися постійно. Періодично виходили на відновлення боєздатності, бойове злагодження, коли давали поповнення, тренування. А потім ми поверталися на фронт, — так «Рудий» розповів про початок своєї служби та перший бойовий досвід.

— Це відбулося у Бахмуті. Так вийшло що мене призначили командиром зведеної роти і за наказом я мав знаходитися біля старшого командира в очікувані подальших розпоряджень. Але в мене були ще й свої задачі, які я виконував разом зі своїми хлопцями. Ми займалися доставленням води, їжі й періодично виходила на нуль, хоча бойового розпорядження виходити не було. В один із таких виходів ми потрапили до хлопців з нашої роти й там було дуже багато поранених — у ніч перед тим цю позицію дуже сильно штурмували росіяни. Я прийняв рішення, що поранених треба виводити, бо вони відволікають інших військових, які надають їм допомогу, від бою. Я забрав хлопців і ми виходили до першої точки евакуації. На той час вона вже прострілювалась. Ми дійшли й командир цієї роти каже, що ми тут зупиняємося й зробимо передишку. Я йому казав що не треба цього робити, бо перехрестя прострілюється… Він не дослухався, а я з частиною хлопців дійшов до другої точки евакуації, де вже було безпечно, — розповів «Рудий».

— Хлопці намагалися сховатися у бетонному доті, але його швидко розбили. Я підійшов до комбата і кажу, що треба забрати хлопців, бо ну вони самі не вийдуть звідти. А комбат відповів, що у нас просто нема чим їх забрати, бо те що є легко броньоване і воно просто згорить там, бо дуже все прострілювалось з ПТУРСів. Каже, що ми просто спалимо техніку та втратимо людей. І поранених не заберемо і ще втратимо. Я, скажімо так, не виконав наказ і ми на МТ-ЛБ прилетіли на те перехрестя, хлопців ледь знайшли — вони відійшли до найближчої хати… Я закинув їх на МТ-ЛБ і ми дуже швидко звідти поїхали. Нам просто дуже пощастило, що ми всі залишили живі. За це й отримав нагороду, — військовий розповів про один з епізодів фронтового життя та своє рішення порушити наказ, який врятував життя кількох побратимів, а міг стати фатальним як для нього, так і для водія МТ-ЛБ.

— Стільки хлопців тоді вдалося вивезти, підраховувати дуже складно, бо була така метушня — там розривалися снаряди, міни. Я не рахував — просто закидував один за одним усіх, хто там був. Пам’ятаю тільки одного хлопця, бо з ним до того спілкувався — він був вже у такому поважному віці, — додав він.

— Моє військове звання — молодший сержант. Але там так вийшло що по ходу бойових дій в нас не затримувались офіцери. У нас всі офіцери були бойові хлопці — вони разом з нами були усюди. Тобто йдемо на нуль — вони йдуть з нами на нуль. І, на жаль, вони одними з перших отримували поранення і їх евакуювали. В один із таких моментів я взяв командування на себе. А потім був командиром взводу, — розповів сержант.

— Коли ми приїхали прилетіла міна — всі залишилися живі, але мені осколок потрапив в руку. Спочатку думав що відірвало, а потім пальцями поворушив, то ні, все добре, жити буду. Це сталося у квітні 2023 року, — згадав «Рудий» обставини свого поранення.

— Спочатку там було кілька етапів евакуації через різні населені пункти. Згодом опинився у місті Харків. Дуже вдячний лікарям — вони зібрали мені руку. Спочатку були оптимістичні прогнози — казали мені, що лікування займе 2-3 місяці. Зараз вже більше як рік лікуюсь — функція роки трохи порушена, але в цілому вона працює. Зараз у мене стоїть платина, літом її буде потрібно знімати, потім буде реабілітація і я сподіваюся що повернусь назад до своєї бригади на фронт, — розповів сержант про свої плани та бажання приєднатися до побратимів.

— В ході лікування держава забезпечувала повністю усім, окрім самої пластини. Там було дуже багато хлопців з такими пораненнями, які потребували таких пластин. І мені її знайшли через волонтерів. Я дуже вдячний волонтерам, бо ця пластина коштує дорого. Вони її знайшли дуже швидко, а лікарі її поставили. Лікарі, які мене лікували — таких професіоналів я ще не бачив… Перші зібрали мені руку, другі, які проводили подальші операції, допомогли відновити функції руки. Зараз можу вільно нею користуватися. Тобто, зараз я можу підняти свою дитину на руки, чого не міг би зробити, якби не лікарі, — подякував воїн військовим медикам.

— Для себе вирішив, що просто сидіти й протирати штани у військовій частині та казати там, що я хворий, що в мене рука… не можу. Вирішив, що це не для мене й попросив тимчасово перевести мене до Кременчуцького ТЦК. Зараз займаюся одним із напрямків роботи військкомату. Допомагаю більше розумово, бо фізично поки не можу, — розповів сержант про те, чим зараз займається в ЗСУ.

— Приносив повістки й на адресу проживання, і вручали на вулиці. Були випадки, коли люди казали нам, що ми ухилянти, що ми відловлюємо людей, аби самим не воювати. Ну, не знаю наскільки мені вдалося «ухилитись» … Вони дуже бояться цього, але вони просто не розуміють, що усі ці ухилянти, такі-сякі ТЦК-шники, бусіки ТЦК — це все дуже сильна російська пропаганда і ніхто цього не розуміє і не хоче розуміти… Війна йде не тут, у мирному місці, а десь там. І ніхто не хоче виконувати свої обов’язки перед державою, забуваючи що держава також нам дає якісь свої привілеї, — зауважив захисник України.

— З приводу самих людей, які негативно настроєні — вони мені казали під час вручення повісток, що ви порушуєте права людини. Я так дивлюсь на них і думаю — ви просто не були в окупованому місті. Якщо сюди прийде Росія, то ви за свої права просто забудете. Це в нас можна написати скаргу, подзвонити на «гарячу лінію», прийти до керівника якогось і сказати що ось так і так, ваш робітник щось порушив. А в Росії так не вийде. В Росії там такого немає. Вони одразу відповідають — а ти проти нас. І все. Про будь-які державні органи влади Росії там не можна казати не те що поганого, а навіть нейтрального краще не казати. Бо можуть не так зрозуміти, - розповів «Рудий».

— Ви не знайдете жодного військового який захищає органи влади чи ще когось. Захищають хтось свою родину, хтось свободу і незалежність. Я кажу про захист всієї України. Тобто, якщо буде Україна, то в ній можна буде щось зробити — забезпечити права людини, вивести країну на новий рівень, якщо всі українці зберуться й будуть разом працювати. Якщо прийде Росія, то про все це можна забути, — пояснив військовий.

— Мобілізація потрібна однозначно. А щодо примусової — я просто не знаю, чим можна мотивувати людей ще більше, ніж захист себе, своєї сім'ї, своєї держави, своєї свободи. Тобто у цьому випадку Росія дала нам найбільшу мотивацію, яку ми маємо і можемо мати. І, якщо вам не вистачає цієї мотивації, то не знаю… Якщо говорити за ухилянтів — я все розумію, бувають там різні випадки, хтось боїться, хтось не готовий. Але вже скоро буде три роки війни й до чого ви не готові? У вас був час підготуватися. Боїтеся? Так ми всі боїмося. І я боюся, і мої хлопці бояться. Але ж ми робимо і захищаємо не тільки себе і свої сім'ї, а й усіх інших. То б хотілося хоча б якоїсь допомоги від тих, хто не воює… Воювати не повинні всі, я розумію що утримувати армію, закупляти озброєння — це коштує дуже великих грошей. А вони ж не беруться десь з неба. Так, нам допомагають наші західні партнери. Але й всі українці повинні це робити — підтримувати державу, — вважає військовослужбовець.

— На жаль, ті люди яких я довгий час називав своїми друзями після початку війни виявило, що не такі вони мені вже і друзі. Ну не можу я назвати другом людину, яка радіє що по мені летить ракета, чи там по моїх близьких, по моїй родині. Війна розставила всіх по своїх місцях та чітко показала, хто радіє  тому, що я можу загинути й хто дуже переживає через це. У моєму місті залишилось дуже багато людей, які підтримують Україну і дуже багато людей, які підтримують Росію. Але друзів серед них немає. Є родичі, — пояснив захисник України з окупованої території.

— Через дуже сильну пропаганду Росії треба завжди ретельно фільтрувати та перевіряти будь-яку інформацію. У моєму випадку, якщо хтось посилається на якесь іноземне видання, я заходжу на це видання, шукаю цю статтю, читаю, що вони там справді написали. Цікавлюся в інтернеті, що це за видання, хто саме ці люди, які викладають цю інформацію. Тобто треба дивитись на це з різних сторін. І не тільки, як цивільні, а і як військові, як керівник держави, тобто дивитись на ситуацію з різних сторін, — пояснив свою позицію сержант ЗСУ.