Життя в тиші: 17-річний Нікіта Литвиненко долає межі і надихає інших

Він не чує ані звуків міста, ані дзвону шкільного дзвоника. Проте 17-річний Нікіта Литвиненко — яскравий доказ того, що життя з порушенням слуху може бути насиченим. Хлопець займається спортом, відвідує школу, зустрічається з друзями, фотографує, обожнює малювати. Він модний, стильний, веселий, товариський.

Його історія — це не просто натхнення, а й нагадування всім нам, що справжні бар'єри існують лише у наших головах. У Нікіти немає жодних перешкод, і він щодня доводить, що інвалідність — це не вирок, а лише ще одна риса, яка робить його унікальним.

Зараз Нікіті 17 років. Втрата слуху почалася, коли він був зовсім маленьким хлопчиком. Мама хлопця Марина Куркач каже, що почала помічати зміни, коли синові було трошки більш як два роки.

Після постановки діагнозу й лікування, жінка з сином повернулися до Кременчука. Постало питання, в який садочок віддавати дитину.

В Кременчуці група для дітей з порушенням мовлення і слуху була лише в дитячому садочку № 32 — туди й пішов хлопчик. Його навчили розпізнавати кольори, спілкуватися, писати букви й цифри.

 Нікіта ріс активною творчою дитиною, доволі легко адаптувався й не проводив жодних паралелей зі світом звуків. Але прийшов час йти у школу, й виявилося, що спеціалізованого закладу в нашому місті немає. Марина з сином поїхали в Полтаву й оформилися в Полтавську спеціальну загальноосвітню школу.

Зараз Нікіті 17, він переходить в 11 клас, і це дуже активна, адаптована, відверта, відкрита людина, яка із задоволенням спілкується, має свої мрії, прагнення, досягає їх. Він не боїться зовнішнього світу, запросто йде на контакт з людьми. В нього немає бар’єрів.

Наприклад, розраховуючись на касі, пише в телефоні: «Я не чую, пакет не потрібен, розрахунок картою». Або він часто супроводжує інших дітей, які ще не настільки адаптовані до соціального життя.

«З сином немає проблем. Проблеми є з суспільством»

Розповідаючи про сина, жінка підкреслює, що ніколи не акцентувала уваги на його інвалідності. Більш того вона завжди робила й продовжує робити все, щоб син жив повноцінним життям й почувався повноправним членом суспільства.

Проблеми є з суспільством, й почалися вони з самого дитинства Нікіти. Відсутність толерантності як з боку деяких родичів і сусідів, так і з боку лікарів та соціальних працівників сильно вражало й обурювало жінку. Вона згадує, як на дитячому майданчику деякі мами забороняли дітям гратися з її сином, або як в соцслужбі фахівчиня звернулася до неї з питанням «Це ви мама інваліда?».

Марина радіє тому, що зараз в нашій країні з’явився Довідник безбар’єрності, що законодавство виключило такі терміни, як «інвалід», «інвалід з дитинства» тощо.

Про табу й важливість жестової мови

Не давайте поради — батьки, які виховують дітей з інвалідністю, проходять свій шлях й напевно вже випробували всі можливі методи лікування дитини.

Не жалійте! Можна підтримувати, брати участь, але в жодному разі не жаліти.

Використовуйте коректну термінологію! Слідкуйте за тим, що говорите. Запитання ставити можна, але треба завжди слідкувати за термінологією.

Також пані Марина підкреслює необхідність розвитку жестової мови. Каже, що планує організовувати культурно-мистецькі та освітні заходи, які будуть супроводжуватися перекладом жестовою мовою, щоб молодь із порушенням слуху мала можливість вільно брати в них участь. Але наразі вартість послуг перекладача жестової мови дуже вартісна.

Щоб бути почутим, треба говорити. Щоб бути видимим, потрібно виходити на світло

До речі, українська жестова мова сильно відрізняється від російської. Коли Марина тільки починала вивчати її, то користувалася російською версією й дуже дивувалася, що Нікіта не розуміє деяких слів й використовує зовсім інші жести.

 В сім’ї Марини ростуть ще двоє синів. Вони вільно спілкуються зі старшим братом. А ще дуже пишаються ним й не дозволяють, щоб хтось казав щось образливе. Навпаки, за будь-яких обставин намагаються разом проводити час й розповідають друзям про досягнення Нікіти — хлопцю вже є чим пишатися!

З трьох років він малює, в нього виходять дуже круті аніме. Він професійно займається волейболом, бере участь у змаганнях. В Нікіти виходять гарні фотографії, він веде власний блог, захоплюється читанням й має ще купу інтересів.

   Цього року хлопець долучився до флешмобу #ЧасВийтиНаСвітло у межах інформаційної кампанії громадської спілки «Ліга сильних». Він поділився своєю історією й розповів про свій шлях прийняття себе та подолання внутрішніх бар'єрів:

P.S.

Марина Куркач: «Коли Нікіта тільки перестав чути, мені було важко. Іноді здавалося, що весь світ проти нас. Я часто ставила питання, чому це трапилося саме в нашій родині. А потім одна літня жіночка сказала мені: «У тебе дуже велике серце, тому що такі діти приходять до тих батьків, які можуть підтримати, які можуть зробити їхнє життя краще». Тоді я перестала злитися на весь світ, перестали щось комусь доводити, пояснювати й почала вкладати все своє серце в сина. Й недарма! Він теж виріс людиною з великим серцем».