Важкопоранений військовослужбовець із сім’єю виживає на «переселенські» 7 тисяч гривень, бо не може оформити законні виплати

29.07.2024, 19:03 Переглядів: 18 477

Рік тому 25-річний Тарас Кравченко, розвідник 81-ї бригади ДШВ, втратив ногу, й зараз вимушений звертатися по допомогу, щоб було чим годувати сім’ю

Тарас Кравченко, колишній військовослужбовець, змушений боротися за своє право на гідне життя. Втративши ногу під час бойових дій, він повернувся додому з надією на підтримку та повагу з боку держави. Однак реальність виявилася далеко не такою, як він очікував.

Родом хлопець з Донеччини, але живе в Горішніх Плавнях. Його рідне місто Харцизьк було окуповане у 2014 році, з того часу Тарас жив й працював у Краматорську. Саме там він зустрів повномасштабне вторгнення.

Сам хотів у «гарячу точку»

— О п’ятій ранку 24 лютого 2022 року в Краматорську пролунали перші вибухи. Я одразу зрозумів, що почалася війна, й з перших хвилин вирішив, що піду захищати країну. Спочатку записався в територіальну оборону, але мені хотілося не просто знаходитися в місті й займатися гуманітарними питаннями, а по-справжньому зі зброєю в руках відстоювати свободу українського народу, — розповідає Тарас.

Звертаючись у військкомат, хвилювався, чи не завадить «білий білет», тому, коли проходив медкомісію, з нетерпінням чекав вердикту лікарів. Коли почув «Годен, будеш служити», щиро зрадів. Це було в березні, й майже до кінця травня Тарас Кравченко чекав виклику.

— Мені зателефонували 25 травня й запитали, чи я не передумав, а потім запросили наступного дня до військкомату. Я приїхав, з нами зустрілися представники 81-ї бригади ДШВ. Вони розповіли, чим займається бригада, що часто працює на нулі. Дехто відмовився їхати, а я навпаки зрадів й одразу погодився на всі умови, — каже Тарас.

Після навчання, хлопець одразу потрапив у «гарячі точки». Спочатку це був окупований Святогірськ Донецької області, Лавра, потім Лиман, Білогорівка, Серебрянський ліс на Луганщині.

Саме там, в Луганській області визвольна війна з росіянами для Тараса закінчилася. Почалася інша війна — спочатку за власне здоров’я, а потім з державою, за право на гідне існування.

«Думав, що ногу посікло осколками, виявилося — відірвало стопу»

Майже рік розвідник 81-ї бригади успішно виконував бойові завдання, а напередодні чергового виходу на нуль, відчув тривогу.

— Я щось відчував, навіть до старшого підходив й казав, що мені не слід їхати, буду або 200 або 300 — відчував це. Мені навіть зле стало. Але старший сказав, щоб я не брав дурного в голову і йшов на завдання. Це було 3 квітня 2023 року.

Військові йшли Серебрянським лісом, дорогою, яку добре знали й десятки разів ходили. Але цього разу росіяни замінували знайомий шлях.

— Я глянув на годинник, було 6.20, зробив ще два чи три кроки й підірвався. Це була протипіхотна міна, яку ставлять не для вбивства, а для каліцтва піхоти, щоб вона не змогла далі йти. Я навіть не зрозумів одразу, що сталося. Впав обличчям в землю й відчув, що дуже болить нога, думав, що приліт, що посікло ногу осколками. Хлопцям крикнув, щоб допомогли мені, що я сильно поранений, але ще не бачив, що стопи немає. Про це сказали побратими, які прийшли на допомогу.

Важкий біль змінився шоком — Тарас запанікував: «Коли побачив, що в мене немає ноги, я зі сльозами просив, щоб мене добили. Кому я потрібен калікою? Дружина вагітна, ще й я інвалід… Нащо я їй такий?».

 

Цей стан не відпускав довго. І, хоч дружина відразу підтримала й запевнила, що, навіть без ноги чоловік для неї дуже важливий, Тарасу було важко. Настрій змінився лише після народження дитини. Син повністю перегорнув його свідомість — вніс сенс у життя та зробив його більш яскравим.

— Я сам собі сказав, що задля нього я повинен стати на ноги, навчитися ходити, бігати, стрибати, працювати. Я мушу зробити все, щоб моя дитина та моя дружина мною пишалися. Отака мотивація з’явилася.

 

Біонічний протез — справжня розкіш

Після поранення Тарас потрапив у лікарню імені Мечникова в Дніпро. Там йому зробили першу операцію. Потім перевели в лікарню в Київ, де він лікувався протягом місяця й вже після цього поранений військовий звернувся за протезуванням. Але його чекав неприємний сюрприз. Виявилося, що потрібна реампутація, тому що в дніпровській лікарні щось зробили неправильно. Наприкінці липня Тарас переніс ще одну операцію, пройшов реабілітацію в Ірпінському шпиталі й вперше став на протез.

 

— Мені дуже хотілося спробувати стати на протез. Я до цього багато на милицях ходив, але дуже хотілося самостійно спробувати кроки зробити. Звісно, цей протез незручний, тут стопа не згинається, функціоналу немає ніякого, хоча я можу самостійно рухатися. Дуже хочеться біонічний протез, але це справжня розкіш. Його вартість — мільйон гривень — це величезні кошти, яких немає. Й навіть просити відкрити збір на такий вартісний протез мені не дозволяє совість. Поки що я записався в протезувальному центрі у чергу на спортивний протез. Сподіваюся, з ним я зможу і бігати, і стрибати.

«Коли ти на нулі ти герой, а тут, поранений, ти нікому не потрібен»

Тарас зазначає, що протезування — це не головна проблема. Набагато гірше те, що вже довгий час хлопець не може оформити законні виплати. Разом з дружиною й малою дитиною вони виживають на «переселенські» гроші — близько 7 тисяч грн на трьох, які отримують щомісяця.

— Дійшло до того, що не було грошей не тільки за квартиру заплатити, але і їжу купити. На карті залишалося 300 грн, у сина каша скінчилася, памперси, в холодильнику нічого не було. Я вимушений був звернутися до волонтерів — вони допомогли. До того ж ми в Інтернет ролик виклали, й після цього люди відгукнулися й накидали грошей. Я вдячний кожному, хто не залишився байдужим.

Тарас зазначає, що відразу після реабілітації та повернення, почав шукати роботу, але охочих працевлаштувати військового на протезі виявилося небагато.

— Прямих відмов не було, але більшість варіантів закінчувалися словами: «Дякуємо, ми вам передзвонимо». Я влаштовувався на місцевий ГОК, але там були проблеми за виплатою зарплатні, тому я не затримався надовго. Весь цей час паралельно займався оформленням документів, але й досі топчуся на одному місці. Я сильно засмучений на нашу державу. У нас дуже файна, красива країна, але держава взагалі не піклується ні про ветеранів, ні про інвалідів війни.
По другій групі інвалідності з поранення передбачена одноразова виплата від держави в розмірі майже 800 тис. грн, але щоб їх отримати, треба пройти дев’ять кіл пекла.

 

Військовий каже, що для оформлення виплат йому надали список паперів з 17 пунктів й ще з 13 — для оформлення пенсії. Відсутність кінцівки нікого не засмучує. Важко, не важко — хочеш отримати гроші. Бігай, збирай документи.

Але й це не так непросто. Вже місяць Тарас б’ється, щоб отримати «форму шість», яка підтверджує безпосередню участь у бойових діях. Ніякі інші папери не можуть замінити цієї форми, а вона чомусь ніяк не «дійде до адресата».

Па й наявність цього документу не гарантує швидкого оформлення — чоловік з сумом розповідає про стосу документів, копій, які необхідно зібрати, про черги, в яких треба стояти на одній нозі, про літню спеку й інші труднощі.

— Все йде проти тебе. Поки ти там, на нулі, ти — герой, а тут ти — покидьок суспільства, огризок. Я не почуваюся повноцінним членом цієї громади, цієї держави. Я навіть до мера міста не зміг потрапити — не пустили. Сказали, не приймає. Як так? Хтось на фронті здоров’я залишає, а мер не приймає? Це справжній сором для країни! Наскільки я люблю Україну, я йшов воювати за свої землі, за свою жінку, дитину, побратимів, а тепер я не знаю, що своє, тому що все йде проти тебе.

«Нога залізна, але душа та сама, жива!»

Як більшість поранених військових, Тарас не чекає особливого ставлення, але постійно повторює про повагу до себе. У приклад наводить громадський транспорт, в якому місцем поступаються або літні люди, або жінки.

— Жодного разу жоден чоловік в автобусі місцем не поступився. Глянуть — й відвертаються, у вікно дивляться, а жінки або літні люди встають, запрошують на їх місце сісти. Або черги… Рідко, коли тебе пропускають. Я в «АТБ» разом зі всіма стою. Хоч 5, хоч 15 людей в черзі. На жаль, багато людей ставляться байдуже. Хоча тих, хто щиро допомагає, хто просто на вулиці підходить й дякує, все одно більше. Я хочу звернутися до людей: не дивіться на нас як на покидьків, як на інвалідів. Ми такі ж самі, як і ви всі. Так, у мене обмежені можливості, але я намагаюся далі жити. Чим я відрізняюся? Тим, що в мене залізна нога? Але в мене душа така ж сама! Жива!

Закінчуючи нашу бесіду, Тарас підкреслив, що має велику надію на те, що держава змінить політику стосовно поранених бійців.

— Треба спростити можливість проходження ВЛК, проходження МСЕК, тих самих одноразових виплат. Зараз на тебе не дивляться: на ногах ти чи без ніг, без рук — все одно біжи, збирай ті папери. Хоч би трошки спростили процедуру. Або електронну зробили б, щоб людям допомогти. Щоб поранені військові відчували, що їх не кинули, що вони й після поранення потрібні.

Всі, хто хоче допомогти Тарасу Кравченку, можуть кидати гроші на його власну карту 5168745651638618.


Автор: Мирослава Українська Відео: Артем Коваленко
Якщо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст та натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Інформація

Користувачі, які знаходяться в групі Гості, не можуть залишати коментарі до даної публікації.
Будь-ласка, ЗАРЕЄСТРУЙТЕСЬ.
Ознайомтесь із правилами коментування.
Читайте також:
  • Kiaparts
  • НОВИНИ ПАРТНЕРІВ:


Свіжий випуск (№ 45 від 7 листопада 2024)

Для дому і сім'ї

Читати номер

Для дому і сім'ї - програма телепередач

Читати номер

Приватна газета

Читати номер
Попередні випуски
Вверх