«Якби знав, що таке ставлення держави, не пішов би воювати», — відверта розповідь про проблеми важкопоранених військових

Історії важкопоранених військових часто схожі: замість швидкої та професійної допомоги вони змушені долати перепони недосконалої системи, боротися з новим ворогом — байдужістю суспільства та бюрократією державних органів.

Олександр Троцький родом з Козельщини з села Харченки. Йому 52 роки. До війни працював трактористом, потім в охороні й на приватному підприємстві з виготовлення бетонних та гранітних виробів.

Справжнє пекло й важке поранення

Коли почалася війна, по першому дзвінку старости села прибув до військкомату, пройшов медичну комісію й вже 15 березня 2022 року поїхав в сторону фронту. Був розподілений у 15 окрему механізовану бригаду й призначений водієм роти охорони.

 До поранення чоловік ніс службу у Лисичанську. Розповідає, що коли тільки приїхали у місто, там тихо було, а потім почалося справжнє пекло:

Уже пізніше Олександр дізнався, що ногу врятувати не вдалося, її ампутували на рівні верхньої третини. Крім цього в нього було поранення живота, хребта, кінцівок, проникливе поранення грудей з забоєм обох легенів, ушкодження спинного мозку, селезінки, лівої нирки, яку згодом видалили, багато ран тулуба.Він довго лікувався.

Спочатку у Дніпрі, потім у київському шпиталі. Понад два місяці чоловік знаходився в штучній комі, після якої виявилися нові ускладнення у вигляді алергій та лімфоми.

Але жага до життя перемагала хвороби. Потроху Олександр став приходити до тями. У вересні його вперше вивезли на ліжку подихати свіжим повітрям. Чоловік зізнається, що дуже чекав цієї миті, коли крім палатних стін побачить небо, дерева, сонце.

 Після лікування у гематологічному відділенні Олександра направили на реабілітацію у Вінницю. Там почався черговий етап відновлення.

Контраст ставлення до ветеранів

Про Вінницю він розповідає з теплом. Постійно каже про уважних лікарів, про фахівців-реабілітологів, які допомагали не тільки фізично, а й психологічно вистояти, відновитися. Також акцентує на ставленні місцевого населення до ветеранів:

Натомість у Кременчуці все інакше:

Їздити містом Олександру доводиться часто. То в департамент соцзахисту, щоб розв'язати якісь питання, то в лікарню на уколи, то на масаж. І хоч у висновку ВЛК зазначено, що він не потребує сторонньої підтримки й людини, що супроводжує, не має потреби, сам майже нікуди не ходить. Зізнається — важко. Йому почергово допомагають брат, сестра, племінниця, син.

«Ми не знаємо про свої права – ніхто не розповідає»

Зараз Олександр живе не в селі, бо там немає ніяких умов, а у Кременчуці у сестри. Її квартира розташована на шостому поверсі й коли вимикають світло, вийти на вулицю на прогулянку або у справах стає досить важко.

Подолати сотні сходинок на протезі — справа не з простих. Тому чоловік хотів би мати власне житло на нижньому поверсі. Каже, що нещодавно дізнався від товариша, що ветеранам з інвалідністю першої групи Б можна документи подавати на компенсацію житла, але точної інформації про це не має.

Олександр каже, що ситуацію може врятувати ветеранське об’єднання, яке б опікувалося колишніми військовими. Він шкодує, що такого немає у Кременчуці:

Також Олександр каже, що у майбутньому хотів би працювати. Він може щось ремонтувати або паяти дрони — бажання є! Але першочергове питання, яке треба вирішити — це реабілітація.

Замість вдячності – відмова

Зараз Олександр Троцький рухається з палицею, але дуже хоче ходити без підтримки. Для цього він постійно займається, робить фізичні вправи, гантелі підіймає, резинку розтягує — старається зміцнити організм. Але ж без фахової допомоги йому складно.

Чоловік зізнається, що дуже потребує реабілітації, яка допоможе скоріше по-справжньому стати на ноги. Але довгий час його потреби залишаються нереалізованими.

За словами колишнього військового, він писав заяви на участь у різних програмах, на путівку, але досі не отримав позитивної відповіді — лише відмови й пояснення, що немає фінансування.

Він продовжує лікування, в тому числі від лімфоми. Через день робить уколи для імунітету, проходить комп’ютерну томографію й з надією дивиться у завтрашній день. Його підтримують рідні, мотивують. Іноді він навіть пасікою займається.

Олександр вдячний рідним й всім людям, які допомагають. Таких небагато, але вони є.

Олександр ще багато розповідав і про свої плани, і про стан здоров’я, і про потреби, й наприкінці розмови з сумом зізнався: