Бойовий медик «Албан» Андрій Кімлик: «Бувало й таке, що рани зашивав сам собі»

На передовій, де щодня вирішується доля країни, працюють не лише бійці зі зброєю в руках, а й ті, хто рятує життя під градом куль та уламків. Один з таких — бойовий медик «Албан» Андрій Кімлик, чия історія відрізняється незламністю й відданістю своїй справі.

Шість поранень, отриманих у боях, не змусили його залишити фронт. Навпаки, кожного разу він повертався до своїх обов’язків, ставлячи здоров’я побратимів вище за власне.

Зараз Андрій знов відновлюється після чергового поранення. Але особистої зустрічі в нас не вийшло, ми спілкувалися в онлайн-форматі — попри поранення чоловік продовжує виконувати свої завдання на донецькому напрямку.

«Я повинен бути тут», — каже медик та підкреслює, що поранення в руку поки що не дозволяє виконувати «тонку роботу», але надавати першу допомогу бійцям й організовувати забезпечення ліками він може.

«Рішення йти на війну було цілком свідомим»

В цивільному житті в різні роки Андрій Кімлик працював фельдшером, фельдшером-акушером, після навчання — дерматологом, мануальним терапевтом. У 2014 році, коли почалася війна, вирішив, що його знання й вміння стануть у пригоді на передовій.

Тоді чоловік прослужив трохи більше ніж пів року й повернувся до цивільного життя, але хлопців не кидав й весь час допомагав, чим міг.

З початком повномасштабного вторгнення без роздумів пішов до військкомату. Правда, майже відразу отримав контузію й до осені 2022 року лікувався, а коли цілком відновився, пішов медиком в один з батальйонів, який тримав оборону на Донеччині. Тут продовжує служити й зараз.

На питання про забезпечення ліками, аптечками й турнікетами, каже, що все залежить від підрозділу — всюди по різному ставляться до цього питання.

«Найкраща нагорода — врятоване життя пораненого бійця»

Андрій Кімлик з самого початку повномасштабної війни був в найгарячіших точках: під Бахмутом, в самому місті, під Часовим яром. Він евакуював багато поранених бійців, врятував багато життів. За свою медичну практику неодноразово був свідком випадків, коли здавалося б ніякої надії немає, але людина залишалася жива.

Хоча смертей, болю й крові, на жаль, набагато більше.

Каже, коли прийде час він розповість про врятовані життя. Про те, як без операції витягав уламки з тіла лише за допомогою магнітного екстрактора «Едельвейс», які виготовляє кременчуцький волонтер Олег Биков зі своїми фахівцями та забезпечує ними військових. До речі, це щось надзвичайне, бо зараз вони розробили прилад, за допомогою якого видалять уламки навіть з черевної порожнини та з серця.

Хоча й справжні нагороди в бойового медика також є. Це Сталевий хрест — відзнака Головнокомандувача Збройних сил України, медаль учасника бойових дій, подяки, годинник від командувача ОТУ Соледар Донбас, подяка від Тарнавського. Але про них чоловік розповідає неохоче й підкреслює, що не заради нагород виконує свою роботу, а саме заради людей.

«При черговому пораненні сам видаляв уламки й зашивав рани»

За час служби Андрій Кімлик був поранений шість разів.

Потім під Бахмутом під час евакуації п’ятьох поранених військових «Албан» потрапив під мінометний обстріл.

-

До речі як і більшість військових, медик має віру. Каже, що на передовій кожен вірить, хто вірить в бога, хто в янгола-охоронця, хто в щасливий випадок.

Ще одне поранення, теж під Бахмутом, було досить неприємним — уламок потрапив в бік, а в самому Бахмуті Андрія поранило в ногу й в руку, коли він перебігав ділянку, яка весь час прострілювалася противником.

Розповідаючи про це, медик знов згадує волонтера Олега Бикова та виготовлені ним магнітні екстрактори для видалення уламків:

«Додому — тільки з Перемогою»

Андрій весь час жартує. Навіть про страшні речі розповідає з посмішкою. Каже, що без гумору не обходиться, бо там де життя може обірватися в будь-яку мить, не можна інакше. Зізнається, що сумує за родиною, але повертатися додому поки не збирається.

Й навіть після чергового, шостого поранення, чоловік не думав, що прийшов час списуватися. Він кожен раз повертається на службу, і зараз знаходиться там, де потрібен.

Не зважаючи на те, що рука ще погано працює, Андрій не став чекати повного одужання, й знов повернувся на Донеччину.

— Це така самовідданість, любов до Батьківщини чи азарт? — запитала в Андрія.

— Ні, це розуміння, що я тут потрібен й бажання скоріше перемогти у цій війні, — відповів він.

До речі медик підкреслює, що зараз приходить багато вмотивованих новобранців. Звісно, є й такі, кого мобілізували силою, але добровольців більше. В основному це молоді чоловіки віком до 30 років — для них важлива перемога України.

А ось деякі місцеві мешканці Донеччини чекають приходу росіян. І це факт.

Така розгортуваність особливо болюче ранить душу військових: «Бійці повинні знати, що воюють за свою землю, за свій народ, а коли дехто має такі бажання, це дуже демотивує…Радує одне — таких „ждунів“ небагато». Тих, хто допомагає й підтримує, набагато більше.

І знов Андрій з вдячністю розповідає про підтримку кременчужан, про волонтерів, які відгукуються на всі запити військових, не відмовляють, оголошують збори.