«Сховайте протез, не лякайте людей», — поранений ветеран війни розповів про ставлення суспільства
24.10.2024, 16:03Переглядів: 12 074Коментарів: 1
«Руський корабель йди на х**» — ветеран війни Віктор Поштар показав, що вміє робити за допомогою протеза
Війна може забрати багато, але не здатна зламати силу духу тих, хто бореться не лише за свою країну, а й за право на власне життя. 38-річний Віктор Поштар з Омельника, якому довелося зіткнутися з жорстокою реальністю війни, втратив руку, захищаючи рідну землю. Проте ця втрата не стала для цього фатальним ударом.
Завдяки характеру, підтримці близьких та небайдужих людей він не тільки повернувся до активного життя, але й надихає інших власним прикладом. З протезом він продовжує працювати, допомагати іншим і доводити, що сила людського духу не знає меж.
Свідоме рішення захищати рідну землю
Страшну новину про початок війни Віктор Поштар дізнався у Польщі, де перебував на заробітках. Згадує, як 24 лютого 2022 року йшов вулицею й звернув увагу на те, що майже всі перехожі щось уважно й стурбовано читали в телефонах.
— Я підійшов до якоїсь вітрини й побачив на екрані телевізора напис: «Ukraina voyna». Тоді зрозумів, що Росія все ж таки наважилася на цей страшний крок. У Польщі багато говорили про те, що в нас буде війна, але я не вірив, що це станеться. Пам’ятаю, в ту мить в мене всередині все заклекотало, така страшна злоба взяла. Як так? Вторгнутися в нашу країну, прийти зі зброєю вбивати наших людей… — згадує Віктор.
Рішення про повернення додому чоловік прийняв в ту саму мить. Без зайвих вагань приїхав в Україну. День на відпочинок, після чого пішов до військкомату.
— Я навіть думки не хотів допускати, що росіяни дійдуть до центральної України, що зроблять тут ту саму біду, що під Києвом, в Бучі, Ірпені. Я не хотів, щоб це повторювалося на Кременчуччині. Тому пішов захищати свою землю, своїх рідних. Мені одразу дали направлення на ВЛК й сказали чекати на дзвінок. 5 травня я поїхав з дому. В той час формувався 21-й окремий батальйон спецпризначенців імені Богдана Хмельницького, президентський полк, саме туди я потрапив, — розповідає чоловік.
З пальців відірваної руки скрутили «руський корабель»
Після проходження підготовки, Віктор служив на кордоні з Білорусією, а восени 2022 року їх направили на донецький напрямок.
Спочатку стояли на другій лінії. Потім була Кліщіївка, Курдюмівка, Озарянівка.
— Пам’ятаю була холодна осінь, вогкість, холод, коли ми приїхали в Озарянівку. Нас розрідили, де кому стояти, і я одразу потрапив на цілу ніч на чергування. Запам’яталась картинка — я бачив здалеку, як наші хлопці боронять посадки. Стояв у караулі й дивися зі сторони. А наступними днями прийшли командири й питають, хто піде ближче до нуля. Ну, я одразу й погодився. Кажу, я за все, окрім голодування, — жартує військовий.
Головна задача, яку поставили перед командою — вдень окопуватися, вночі — спостерігати, щоб ніхто з росіян не підійшов до позицій. Хлопцям навіть автомати не дали. Пояснили, якщо противник підійде ближче, треба повідомити по рації й вже тоді відпрацює артилерія.
Протягом семи діб військові були на нулі, а коли настав час ротації, потрапили під обстріл росіян.
— Ми були дуже втомлені, й противник цим скористався. Спочатку ми їх навіть не бачили: вони до нас підлізли, коли був дуже сильний туман. А коли побачили, вже було пізно — по нас відкрили огонь. Коли я перебігав з позиції на позицію, попав під мінометний обстріл й тоді мені відірвало руку, — згадує Віктор.
Каже, що спочатку, навіть не зрозумів, що трапилося. У вухах все задзвеніло, перед очима засвітилось, й раптом зрозумів, що руки немає.
— Діяти треба було дуже швидко. Я крикнув хлопцям, що «я — 300, поранений в руку», й почав накладати собі турнікет. В мене ніяк не виходило його повністю дотягнути, бо травмована рука все ще висіла, тримаючись шкірою, й заважала. Тоді я впав на спину, підняв руку вгору, щоб кров менше хлюпала, й дотягнув турнікет. Далі перевірив всього себе й виявив ще одне поранення — в ногу. Турнікет лежав в аптечці, але я ніяк не міг його дістати, бо аптечки були стандартні чорні без бистрого зйому. А в мене лівої руки немає й дістати турнікет не вдавалось. Допомогли хлопці, які підбігли на допомогу.
Побратими допомогли Віктору перелізти в погріб, в якому знайшли тимчасове укриття. Там з’явився час ще раз обдивитися поранення.
— Я глянув на руку й кажу хлопцям, що її вже не вдасться врятувати, вона на шкурці висить, тому треба відрізати. Вони відрізали і я попросив їх з пальців скрутити відому композицію про «руський корабель». В мене ще були сили жартувати. До речі, рука геть не боліла, я її не відчував. Натомість дуже переживав за ногу. Хвилювався, що через перетягнутий турнікет можу й ноги лишитися. Але ж все закінчилося добре. Коли вибиралися з того погреба, я хлопців просив, щоб допомогли мені, не кидали самого. В полон я не хотів здаватися — знав, що з полоненими вагнери роблять, тож сказав побратимам, якщо не допоможете, краще одразу кулю в голову…
Віктора не кинули. Понад чотири кілометри несли крізь ліс до позицій. Він дуже вдячний тим, хто йому допоміг тоді:
— Медик, позивний «Мазда», «Круглий» і «Фокс». Декого з них вже немає…
З протезом — за кермом й на рибалку
Поранило Віктора Поштаря 26 листопада 2022 року. Крім відірваної руки й поранення у ногу, в нього були опіки на обличчі.
Спочатку чоловік лікувався у Дніпрі, каже, що йому дуже добре зашили руку й ніяких реампутацій більш не робили.
Ногу теж почистили від уламків — їх було 13 чи 14, й зашили рани. Потім він потрапив в Івано-Франківськ в опікове відділення, де пройшов курс лікування й відновлення. Далі був кременчуцький шпиталь, де лікарі допомогли розробити руку, яка відмовлялася підійматися через перетиснутий нерв, й після цього встало питання протезування.
Спочатку Віктору зробили простий протез, щоб до нього звикала рука. Потім волонтери запропонували біомеханічний протез.
Через півтора року після поранення в Центрі Superhumans чоловік отримав протез «Зевс», яким користується й донині.
Протез витримує десь 35 кг ваги, може стискати пальцями долоню, загалом має багато функцій. З ним чоловік їздить за кермом. Правда, на рибалку надягає звичайний протез — щоб в біомеханічний не потрапила вода.
— Коли в мене запитали, яку додаткову функцію я б хотів мати, я відповів, що композицію про «руський корабель». Тож і на рідній руці так склали пальці, і на протезі можу робити теж саме. Зазначу, в цьому центрі Superhumans дуже гарні фахівці. Вони людей без ніг, без рук повертають до життя! Я на власні очі бачив це. Й все вони роблять безплатно! Мені крім протезування, провели повне обстеження й виявили, що потрібна операція на вухах з відновлення барабанних перетинок, й почали лікування, — розповів Віктор.
«Будувати й волонтерити можу!»
Зараз військовий продовжує лікування, але паралельно навчається в інституті. Раніше він працював будівельником. Зараз здобуває вищу освіту, «щоб більше працювати головою, а не руками».
Тим паче будувати продовжує:
— Мене попросили перегородки зробити в будинку, вікно закласти, я все зробив й навіть не помітив, що я без лівої руки зі всім впорався. Тож будувати можу!
Крім господарських справ, Віктор Поштар займається волонтерством. Він багато допомагає військовим, які продовжують боронити українську землю. В парі з подружжям Середа шукає й відвозить все, чого потребують українські військові.
— Я розумію, що це дуже важливо, тому намагаюся бути корисним й робити все, що можу!
«Ми такі ж самі люди — боятися нас не треба!»
За словами Віктора Поштаря, фізична обмеженість — не саме неприємне, з чим доводиться стикатися. Справжнім випробуванням є ставлення деяких представників суспільства.
— Дуже мені запам’ятався випадок, коли в магазині чоловік підійшов до мене з проханням сховати протез, бо його дитина злякалася. В мене було велике питання — чому він не пояснив дитині, хто такі ветерани й чому в них протези. Потім було таке, що я проходив містом й почув, що «я ходжу й кошмарю людей». Мені було дуже неприємно! Й такі випадки непоодинокі. Хлопці розповідали, що їм робили зауваження з приводу того, що вони ходять у шортах, а не ховають протези у штани. Теж казали — лякаєте людей.
Ці випадки в черговий раз підкреслюють, що суспільство досі не готове прийняти ветеранів. І якщо дорослі так реагують, чи можна чекати розуміння й поваги від дітей?
— Треба вчити нове покоління, що ті, хто пройшов війну, такі ж люди, які прагнуть до нормального життя, навіть з протезами! Якщо хочете щось запитати, запитуйте! Я не соромлюся — залюбки й розкажу, і покажу, але боятися нас не треба!
Віктор Поштар — частий гість у ВПУ № 7. Він залюбки відвідує музей військової історії Кременчука, роздивляється експонати, спілкується з молоддю й відмічає, що тут в училище, дітей вчать патріотизму й спілкуванню з військовими.
— Тут відчувається повага! Дуже мені тут все подобається! Тут майбутніх захисників виховують. Мій брат теж тут навчався. Він добровольцем пішов на війну, зараз після поранення проходить лікування у шпиталі, — розповідає Віктор.
На запитання про те, чи не жаліє, що у 2022-му повернувся з Польщі й пішов служити, Віктор Поштар відповідає твердим «Ні».
— Якби мене була рука, я б продовжував воювати. Бо якщо прорвуть фронт, то тоді тут буде дуже тяжко. Буде так само як з Бахмутом, а цього допустити в жодному разі не можна.
Якщо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст та натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити про це редакцію.
Коментарі: 1
Інформація
Користувачі, які знаходяться в групі Гості, не можуть залишати коментарі до даної публікації. Будь-ласка, ЗАРЕЄСТРУЙТЕСЬ. Ознайомтесь із правилами коментування.