Пройшла 32 дні «маріупольського пекла» — переселенка Тетяна Муратова розповіла, як влаштувалася у Кременчуці

Страшні картини зі змученими людьми, які виходили з «маріупольського пекла», 60-річна Тетяна Муратова іноді бачить уві сні. Вона пройшла 32 дні окупації міста. Не зламалася — навпаки, навчилася ще більше цінувати кожну мить життя.

Після Маріуполя пані Тетяна спробувала осісти у Кременчуці, але не склалося. Працювала на Волині, а зараз знов переїхала в наше місто, де популяризує гру на українському народному інструменті — бандурі

«Привіт, бандуро!»

За освітою Тетяна педагог. Багато років працювала в загальноосвітній школі вчителем мистецтва, останні 15 — у дитячому садочку музичним керівником. Зараз жінка на заслуженому відпочинку, але спокійне життя не для неї.

Сповнена бажання працювати, нести користь суспільству та популяризувати все українське, вона шукає можливості, щоб на власному прикладі показувати, як можна любити рідну країну. Пані Тетяна несе цю любов через культуру та гру на бандурі.   Її знайомство з музичним інструментом почалося в 1998 році. Тоді й перша бандура з’явилася. Разом з іншими музикантами співали українські пісні, проводили концерти. Були свої шанувальники, але жінка прагнула більшого.

Крім шкіл, відвідувала коледжі, інститути, а коли перейшла працювати в садочок, знайомила з народним інструментом наймолодших українців.

Зараз бандуру пані Тетяна популяризує у Кременчуці. Вона відвідує різні заходи, проводить невеликі концерти.

Розповідає, як брала участь у святі до Дня Незалежності України, який проводила громадська організація «На крилах надії України» — грала та співала для дітей-переселенців. Була вражена увагою, зацікавленістю дітей. Старші навіть знали слова деяких пісень.

 Неодноразово Тетяна Муратова відвідувала військовий шпиталь, грала для бійців, що проходять реабілітацію. Помітила — на них бандура діє чарівно!

«Позаду стояв стовп із диму й пилу від зруйнованого Маріуполя»

 Пані Тетяна зізнається, що до військових у неї особливе ставлення.

Про окупований Маріуполь пані Тетяна може розповідати годинами. Каже, спогадів багато, деякі виділяє окремо:

 Наступного дня знову шукала доньку з онуками. Марно. Коли бігала по мікрорайону й розпитувала людей, побачила перед собою напівроздягнену жінку, в гумових тапках на босу ногу.

 Обстріли посилювалися, жити з восьмого поверху переїхали у підвал. Спали на стільцях. Їжу та воду економили: поповнювати запаси не було чим.

Одного дня Тетяна натрапила на роздачу хліба. Принесла його матусі, половину з'їли, другу залишили на «чорний день».

 Про долю доньки й онуків пані Тетяна дізналася лише на третій тиждень, 6 березня.

Через два дні знов з’явилася звісточка. 8 березня прийшов друг дівчини й приніс Тетяні і її мамі по тюльпану.

Голод, холод, обстріли — все лякало, каже жінка, але набагато страшніше було побачити людей, які від 24 лютого перебували в облозі.

 Жінка з мамою покинули місто 27 березня.

Виходили пішки. Дуже важко.

Розпочати з нуля

Починати в 60 років нове життя непросто. Жінка зізнається, було важко. І фізично, й психологічно. До того ж «маріупольська травма» час від часу нагадувала про себе.

Але замість того щоб скаржитися й плакати, пані Тетяна шукала можливості.

Вибравшись із окупації, приїхала до Кременчука. Зелене місто на Дніпрі сподобалося жінці й вона відчула, що зможе тут відродитися від пережитих жахіть. Але не склалося — не вдалося знайти роботу.

Пресвітер місцевої церкви запропонував пані Тетяні та її найближчій подрузі Ірині будиночок, що стояв порожнім у затишному Крюківському районі, де жінки оселилися й одразу почали шукати, як себе реалізувати.

Майже одразу познайомилися з активістами громадських організацій, благодійних фондів, із волонтерами. Почали допомагати, наповнювали вільний час та звільнювали мозок від сумних думок. Із Волині пані Тетяна привезла бандуру, яку їй купили й подарували благодійники. Тож жінка у Кременчуці повернулася до свого улюбленого заняття — музики. Каже, що гра на бандурі лікує, допомагає відродитися.

Кременчужани виявилися людьми, що вміють не лише співчувати, підтримувати й допомагати — вони вміють слухати!

У жінки багато планів. Вона хоче розпочати й реалізувати цикли шкільних зустрічей, втілити проєкт на підтримку сімей військовослужбовців, проводити майстер-класи, надихати тих, хто втрачає віру. Їй є що розповісти.